Слова «фільм християнського духа» діють на впливові середовища кіновиробництва, немов червона шмата на бика.
Цю сенсаційну відомість поширили всі медіа. Фільм із християнським посланням номінований на «Оскара»! Щоправда, тільки у категорії «найкраща оригінальна пісня», але ж «Оскар» то «Оскар»… Номінація була несподіванкою. Виявилося, що сам фільм мало хто бачив, хоч він вийшов на екрани США ще у березні минулого року. Ось тільки «Сам, але не самотній» показували тільки у дев’ятьох штатах. Незабаром розкрутилася афера, а Кіноакадемія ухвалила рідкісне в своїй історії рішення — видалити цей фільм зі списку «оскарових» номінацій. Черіл Бун Айзекс, перша чорношкіра президент Кіноакадемії, визнала, що Брюс Браутон, автор пісні, порушив правила, надсилаючи мейлом свій твір членами комісії, яка вибирала фільми. На думку Бун, композитор пропонував голосувати за написану ним пісню. Сам композитор, який 28 років тому був номінований за музику до фільму «Сільверадо», вважає, що став жертвою інтриги, бо він тільки вислав свій твір на прослуховування.
Хід детективу
Афера з фільмом розпочалася одразу ж після номінації. За «Hollywood Reporter», профільним виданням кіновиробництва, PR-фірма, яка представляла одну з пісень, що не дістала номінації, найняла приватного детектива. Він мав забезпечити докази, що фільм не відповідає правилам Кіноакадемії США, обов’язковим для номінантів на «Оскар». Детектив мав перевірити, чи «Сам, але не самотній» був «рекламований і висвітлюваний у пресі в той час, коли в окрузі Лос-Анджелес тривала конкурсна кваліфікація». З’ясувалося, що фільм показували у кіно й анонсували у пресі, отож Академія не визнала прямих звинувачень представників конкурента. Вона здалася тільки під тиском закидів авторові пісні, й тоді зняла фільм зі списків.
Розповідь про дівчаток, яких викрали індіанці, створила незалежна студія Enthuse Entertainment. Ця невелика студія не приховує, що створює продукт, базований на вірі, приязний до сім’ї, який надихає шукати й пізнавати Бога. Нічого дивного, що рішення Кіноакадемії викликало обурення християнських середовищ. Важко оцінювати фільм, якого ще не було нагоди переглянути, але пісню без проблем можна послухати в інтернеті. Це простий, зворушливий уривок, насичений релігійним змістом. Чи він гірший від тих, які дістали номінації цього року та в минулих роках?
Але він точно інакший. «Я хотів написати гарну мелодію, яку слухатимуть немов церковний спів», — сказав творець мелодії, десять разів нагороджений «Еммі», найважливішою телевізійною нагородою за музику. Вочевидь можна злегковажити критикою рішення Кіноакадемії з боку християнських організацій, бо багато хто, і не тільки у США, вважають, ніби фільм, у якому віра відіграє важливу роль, це «християнський пропагандистський кіч». Таким кічем, на думку критиків, були «Страсті Христові» та «Крістіада». Однак «кару» для цього фільму скритикував також Скотт Файнберг, один із найвідоміших та найбільш компетентних публіцистів і аналітиків журналу «Hollywood Reporter». Це видання важко звинуватити у прохристиянських симпатіях. Файнберг назвав рішення Кіноакадемії повністю невідповідним «злочинові» автора пісні. Він також слушно зауважив, що кожна студія та співавтори фільму провадять промокампанію з надією на «Оскара», а принаймні на номінацію. І не тільки мають величезні бюджети на рекламу, а й роблять це у спосіб набагато агресивніший, ніж нещасний автор пісеньки, використаної у дискваліфікованому фільмі.
Студія Enthuse Entertainment не має такого бюджету для промоції, а критики з мейнстрімових медій узагалі не помітили цієї стрічки. «Хіба надіслання мейла, аби звернути увагу на один із фільмів, є чимось більш скандальним, аніж реклама в пресі та на телебаченні або ж організування великих і бучних прийомів, де відомі виконавці співають пісні, які авторам хочеться просунути на номінацію?» — запитує Файнберг, і додає, що половина пісень в «оскаровому» конкурсі була промована саме в такий спосіб. «Чи Браутон мав нічого не робити, коли конкуренти провадили свої кампанії?» Хоча загальновідомо, що актори, дистрибутори, продюсери та режисери видзвонюють і розмовляють-умовляють членів Кіноакадемії. Текст Файнберга за цієї нагоди розкриває лицемірство і застосування подвійних стандартів впливовими середовищами кіновиробництва, для яких слово «християнський» є спусковим гачком механізму переслідувань.
Корінні жителі Америки теж обурені
Номінацію піддали критиці не тільки конкуренти на «Оскар». Уже раніше фільм дістав звинувачення важчого калібру. «Хіба Оскара дають за расизм?» — це назва статті в «Native Appropriation», яка бореться з наявними стереотипами на тему індіанців, тобто корінних американців. За цим часописом, «Сам, але не самотній» то расистський фільм. Критикам не сподобалося використане у призначеному для медій анонсів слово «язичники». Дія фільму розгортається у другій половині XVIII ст. Індіанці тоді не були сповідниками жодної з монотеїстичних релігій, тому це визначення виглядає якнайбільш відповідним. Ніхто не ставить під сумнів, що прибульці з Європи, які колонізували Північну Америку, припускалися насильства щодо індіанських племен, а остаточно запхнули їх до резервацій. Однак чи в еру політкоректності можна знімати фільм, достатньо згідний з історичною дійсністю, який не викликав би заперечень з того чи іншого боку?
У вестернах, що поставали десятиліттями, переважав образ індіанців як кровожерних дикунів. Пізніше кровожерними стали білі завойовники, які захопили індіанські землі і для яких «добрий індіанець то мертвий індіанець». Так, ніби єдиною метою всіх переселенців було винищення індіанців. Обидва ці образи не мали нічого спільного з правдою. Чи звинувачення у расизмі мають бодай якесь обґрунтування щодо цього фільму? Сценарій постав за повістю Трейсі Ляйнінґер Крейвен. Героїнями є дві доньки німецьких переселенців, викрадені індіанцями у дитинстві. Вони зростали у релігійній родині, в їхньому домі завжди важливе місце займала Біблія, яку тато читав їм щодня, а перебуваючи в неволі, вони стараються жити згідно з принципами віри. Барбара весь час думає про втечу, в найгірші хвилини вірить, що Бог її не полишить, і що вони з сестрою колись повернуться до сім’ї. Життя у неволі не було для викрадених легким, бо індіанці зовсім не були лагідними дітьми природи, як можна би зробити висновок із читання літератури для підлітків. Різні племена по-різному ставилися до своїх полонених. Деякі поводилися з захопленими дуже жорстоко, а долі багатьох викрадених, як чоловіків, так і жінок, були страшні. Фільм радше пом’якшує цей образ, у ньому немає відразливих сцен, якими переповнене сучасне кіно.
Стрічка, подібно як і повість-оригінал, не є витвором фантазії, бо ця історія сталася насправді. І в дійсності вона була набагато жорстокіша, ніж те, що зняте для фільму. Барбара і Реґіна Ляйнінґери були викрадені 1755 року, під час нападу індіанців-делаварів на ферму їхнього батька. Індіанці вбили батька родини і брата дівчаток. Мама, яка саме в той час поїхала до млина, після повернення побачила саме згарище. Дівчаток невдовзі розділили. Реґіну продали іншому племені. У неволі вони були свідками страшної смерті полонених, яких схопили після спроби втечі. Барбара разом з іншою полонянкою втекли 1759 року. Реґіну мати відшукала ще п’ятьма роками пізніше, у таборі індіанців, уже захоплених білими. Вона упізнала доньку завдяки гімнові «Сам, але не самотній», який дівчинка змалку вивчила вдома. Ця історія добре відома, бо Барбара Ляйнінґер разом із Мері ле Рой, співтоваришкою втечі, опублікували детальний, позбавлений упереджень та будь-яких расистських моментів опис перебування в неволі. Ця публікація стала підставою для книжки, а та пізніше — основою сценарію.
Едвард Кабєш, Gość Niedzielny