Нездатність любити — поразка людини

Роздуми над Словом Божим на п’ятницю ІІІ тижня Великого Посту

«Любитимеш Господа, Бога свого». Нашим життям є любов до Бога і єднання з Ним. Коли любимо Бога, то завдяки Його благодаті стаємо тим, чим Бог є за своєю суттю. Любов до Нього є дорогою до нашої досконалості. Людина стає тим, що вона любить, а закохані так часто подібні одне до одного. Божа любов до мене зробила так, що Син Божий став людиною; моя любов до Нього чинить мене богом. Любити означає прославляти, шанувати і служити. Прославлення є радістю від того, що тому, кого ми любимо — добре. Шана — це ухвалювання таких життєвих рішень, які не дозволять втратити Бога. Служіння — це готовністю віддати у Його розпорядження все, що я маю, що роблю і ким я є. Чим є любов — вчимося від самого Господа, котрий радів із нашого добра більше, ніж зі свого, цінував нас більше від себе і за нас віддав своє життя. Бог є тим, кого належить любити, тому що Він є любов. Якщо любов є метою нашого сотворення, то нашим гріхом (поразкою) є нездатність любити.

«Любитимеш свого ближнього, як самого себе». Ближнього не належить любити любов’ю абсолютною. Маємо любити ближнього, як себе самого, як того, хто реалізує себе, кохаючи Бога. Ближнього я по справжньому люблю тоді, коли допомагаю йому ставати собою і осягати мету, задля якої він створений: любив Бога понад усе. Тому любов, яка поневолює себе і ближнього, не є справжньою. Така любов убиває, тоді як справжня любов визволяє і дає життя.