«Двоє вчених: богослов і чернець»: така стаття, надписана Ігорем Савичем, доктором біологічних наук і викладачем Петербурзького християнського університету, опублікована в одному з останніх чисел християнського євангельського журналу «Вера и жизнь». У ній автор пише про відкриття Чарльза Дарвіна і Грегора Менделя, зіставляючи їх методологічний підхід, нерозривно пов’язаний зі світоглядом, з вірою цих вчених.
На початку статті автор наводить слова Дарвіна: «Неможливість визнання, що великий і дивний світ з нами самими, як свідомими істотами, виник випадково, мені здається головним доказом існування Бога». Важко повірити – пише автор статті – що ці слова належать засновнику теорії, що перевернула уявлення більшості людей про навколишній світ.
«Згасання віри Дарвіна почалося з сумнівів у достовірності Бібліі»
Чарльз Дарвін після закінчення університету хотів стати священиком, проте, отримавши посаду натураліста, вирушив у навколосвітню подорож на британському кораблі «Бігль». Любов до систематизації та каталогізації дозволила Дарвіну зібрати великий матеріал, який він згодом використав для написання знаменитої книги «Походження видів шляхом природного відбору». Що ж сталося під час цієї експедиції, яка настільки змінила погляди вченого? Автор вважає, що згасання віри Дарвіна почалося з сумнівів у достовірності Бібліі. У своїй атобіографіі він писав: «Мені дуже не хотілося б розлучатися зі своєю вірою. Ця невіра закрадалася в мене дуже повільно, але врешті-решт стала повною. Це відбувалося так повільно, що я не відчував гіркоти, і з тих пір ні на одну мить не сумнівався, що я зробив правильний вибір».
У центрі теорії Чарльза Дарвіна знаходиться природний відбір, що відбувався в результаті боротьби за існування, як першопричини взаємин у живій природі і регулювання чисельності існуючих видів.
Термін «відбір» був запозичений із сільського господарства – пояснює Савич. У ньому вже давно практикувався штучний відбір. Суть його зводиться до відбору тварин і рослин з необхідними властивостями для продовження виду. Скажімо, якщо необхідно вивести високопродуктивний сорт пшениці, селекціонер відбирає колосся з найбільш відповідними властивостями: великі екземпляри з великою кількістю зерен, які добре сформувалися. І тільки ці зерна використовуються для схрещування з іншими, такими ж якісними, сортами. У рік наступного врожаю проводиться новий відбір, і так далі, поки ці властивості не проявлять достатню стійкість, тобто, не закріпляться на генетичному рівні. Однак – пояснює біолог – є одна істотна відмінність між природним і штучним відбором. Штучний відбір проводиться під суворим контролем людини, і найчастіше нові отримані ним сорту рослин чи породи тварин не можуть існувати в природних умовах. Вони або гинуть, або повертаються до старого генотипу. Причина в тому, що для виживання, скажімо, пшениці абсолютно не потрібні величезні колосся з великою кількістю зерен.
Для неї більше важлива коренева система, стійкість до хвороб, до посухи або заморозків, гарне засвоєння поживних речовин з ґрунту і так далі. Людина ж, виводячи нові типи, як би бере на себе відповідальність за турботу про них. Вона робить все для того, щоб забезпечити нормальний ріст цих рослин або тварин, приймаючи різноманітні штучні заходи: використання пестицидів і гербіцидів, добрива та підживлення. У той час як в природних умовах виживання живих організмів залежить від їх пристосованості до навколишніх умов.
У підручниках біології боротьба за існування видів описується як засіб контролю над його розмноженням у природних умовах, а також як енергозберігаючий засіб природних ресурсів. Це може бути пряма боротьба за існування – конкуренція між особинами одного виду – за джерела їжі, води, і т.д. Існує і непряма боротьба за існування. Особини одного виду змагаються між собою у стійкісті до несприятливих біотичних і абіотичних факторів зовнішнього середовища: інфекційних хвороб, хижаків, екстремальних температур і так далі. Все це так, але до чого тут еволюція? – Запитує автор. Види тварин чи рослин залишаються все тими ж. Ознаки змінюються в рамках існуючої закладеної в них інформації, але вовки залишаються вовками, зайці – зайцями, а пшениця – пшеницею. Міжвидова боротьба також не призводить до появи нових організмів. У результаті міжвидової боротьби відбувається або витіснення одного з видів, або пристосування видів до різних умов в межах єдиного ареалу, або ж їх територіальне роз’єднання. Міжвидова боротьба, таким чином, може призводити до екологічного і географічному роз’єднанню видів. Вони можуть змінюватися, можуть утворювати нові види або навіть підвиди (що й описував Дарвін на прикладі в’юрків з Галапагоських островів). Але ніхто і ніколи не спостерігав появи цим способом нових організмів, що належать до інших класів. Все, що говорять про це, є гіпотезою. Для формування нових організмів необхідна нова генетична інформація. Звідки ж їй з’явитися? Деякі кажуть – шляхом мутацій. Мутації ж хаотичні і нерегулярні, а для появи нових ознак потрібен цілий ряд мутацій з подальшим збереженням отриманих ознак. Але навіть людині не під силу зробити це швидко. А як відбувається це в природі? У кенгуру – зазначає Ігор Савич – потужні задні лапи повинні були з’явитися відразу, оскільки в іншому випадку вони не змогли б ні добре бігати, ні стрибати, поки не завершиться еволюційний процес. Однак, для природного відбору така швидка видозміна є неприйнятною і неможливою.
Що ж залишається робити? Тільки визнати, що все різноманіття тварин і рослин з’явилося в короткий термін, і саме таким, яким ми його зараз спостерігаємо,- робить висновок петербурзький біолог.
Він цитує статтю з журналу «Нью Сайентіст» за січень минулого року. У ній наводяться результати генетичних досліджень забарвлення диких і домашніх свиней. Варіації гена, що відповідає за колір шкіри, у диких кабанів не змінювали забарвлення, а в домашніх – змінювали. Різні кольори забарвлення у домашніх свиней – це результат штучної селекції, а однаковий колір у диких свиней – це результат необхідності стати непомітними на тлі рослинності. Кожного разу, коли з’являвся ген зміни кольору, він тут же усувався. Якщо з’являвся чорний порося, він одразу ж ставав здобиччю хижака. Всі мутації генів, відповідальних за забарвлення диких свиней, не приводили до зміни кольору. Це були так звані «мовчазні» гени. Як видно з цього дослідження, у природному середовищі все відбувається зовсім не так, як у штучному, під контролем людини.
«Мова йде про двох віруючих людей. Один з них розчарувався в християнській вірі і кинув виклик Творцеві, зібравши багатий матеріал під час багаторічного плавання. Другий же, під час копіткої праці на маленькому монастирському городі, зібрав і осмислив інформацію, яка була у нього в розпорядженні. І в результаті довів спадкову обумовленість властивостей живих організмів, закладених Творцем з самого початку.»
А те, що було відкрито звичайним ченцем з Брно Грегором Менделем у 1865 році, не викликало великого ентузіазму в оточуючих, хоча його праці відрізнялися не тільки глибиною, але і математичною точністю. Протягом дев’яти років Мендель проводив експерименти з різними лініями гороху, контрастними за кольором і поверхнею шкірки насіння. Він виявив дивовижні властивості цих ознак, які не зникали у наступних врожаях, але знову з’являлися з певною частотою. Деякі вважають, що експерименти католицького монаха не привернули належної уваги саме через ейфорію, викликану еволюційною теорією Дарвіна. А при відборі, що проводився Менделем, жодних еволюційних змін не відбувалося. Навпаки, в наявності було збереження існуючих ознак. І лише через багато років науковий світ визнав колосальну значимість його відкриттів, які носять назву Першого і Другого законів Менделя. Отже – робить висновок автор – мова йде про двох віруючих людей. Один з них розчарувався в християнській вірі і кинув виклик Творцеві, зібравши багатий матеріал під час багаторічного плавання на «Біглі». Другий же, під час копіткої праці на маленькому монастирському городі, зібрав і осмислив інформацію, яка була у нього в розпорядженні. І в результаті довів спадкову обумовленість властивостей живих організмів, закладених Творцем з самого початку. Порівняння методологічних підходів двох натуралістів дуже повчальне для дослідників навколишнього світу, частиною якого ми є. На завершення статті Ігор Савич цитує знаменитого математика і фізика Андре-Марі Ампера: «Вчися досліджувати земне: це обов’язок людини науки. Однією рукою досліджувати природу, а іншою, як за одяг Отця, тримайся за край Божої ризи».
фінансово.
Щиро дякуємо!
