Господь чекав на неї

«Маєш ще одного ангела в небі», — сказав мені о. Ярослав, коли я йому розповів цю історію.

Щороку в нашій парафії ведеться курс катехизи, призначений для дорослих, які ще не приступали до таїнств Причастя і Сповіді. і щороку збирається на цей курс невеличка група десь близько десяти осіб. Люди різні: і молоді, і зрілі, навіть літні. Але різні не лише за віком, але й за долею, що їх привела до виявлення прагнення приступити до Сповіді.  Щиро кажучи, мені дуже цікаво вести ці катехизи: і не лише тому, що я багато черпаю від них, від їхнього життєвого досвіду і мудрості, і не лише тому, що завжди ці люди з великою цікавістю слухають про все, що стосується віри і Бога — мене це надихає у служінні. У кожній людській долі є таємниця Божої любові до них. «Ніхто не спроможен прийти до мене (говорить Ісус), коли Отець, який послав мене, не приведе його, – і я воскрешу його останнього дня» (Йн 6,44). І тому в тому що вони говорять, які питання ставлять, і в тому чим діляться, я пізніше бачу як Господь проявляв і проявляє любов до людини. Вони прийшли, бо відчули, що Христос чекає на них. І ця історія — найліпший доказ цього.

Цього року, як звичайно, наприкінці катихетичного курсу я вирішував питання з тими кандидатами до сповіді, що жили з чоловіком чи жінкою розписані в РАГСі, але невінчані. Бо без вінчання немає мови про допущення до Сповіді чи Причастя. Для вирішення цього питання є декілька шляхів, але найбільш прийнятний для кожного, як я вважаю, священика є шлюб у церкві, проте не завжди друга сторона хоче брати шлюб. Саме тому я попросив цих жіночок, а їх було троє в цьому році, щоб вони порозмовляли зі своїми чоловіками на цю тему. На моє здивування всі чоловіки погодилися прийти до храму на визначений день до вінчання. В день шлюбу всі прийшли гарні, особливо жінки. Серед них була і Світлана. Перед шлюбом я посповідав і жінок, і чоловіків. Причастя не уділяв, щоб всі, які готувалися, прийняли разом з усією групою, яка півроку готувалась до Причастя. Урочистість мала відбутися наступного тижня. Коли той день прийшов, перед Месою мене повідомили, що Світлани не буде – вона потрапила в реанімацію. Під час Служби Божої ми молилися і за неї.

Наступної суботи в нашому кафедральному соборі відбулися свячення священиків і дияконів. З проповіді чомусь запам’ятались слова єпископа Яна: «священство – це найпрестижніше покликання на світі, бо це покликання спасати людські душі». Після цієї урочистої та радісної Служби до мене підвели чоловіка Світлани, якого я і не відразу впізнав. Він плакав, просив поїхати з ним до лікарні. В машині розповів, що Світлані стало зле майже відразу після шлюбу. Швидка забрала до лікарні, але полегшення не було. Менінгіт. Тоді одна з лікарок порадила чоловікові покликати священика, щоб помолився над Світланою. У розпачі він і приїхав до мене. У лікарні Світлана була без свідомості, тому я вділив лише Помазання Хворих, помолився. Чоловік просив, щоб я молився за неї. Пообіцяв. У неділю, якраз о 14:00 на селі відправляв Месу та ніхто інтенцію не замовив, тому я відправив її за Світлану. Наступного дня, в понеділок, їхав маршруткою до Києва. У вікні проплив повз нас біл-борд, на якому була надрукована цитата з Євангелія від Матея: «Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години…» (25,13) і саме тоді задзвонив телефон. Дзвонив чоловік Світлани:

— Отче, Світлана померла, вчора

— О котрій померла?

— О другій дня…

Перед очима відразу: погляд Світлани, як вона слухала, як питала, її усмішка…

Господь чекав на неї, чекав, щоб вона дослухала всіх катехиз, чекав, щоб вона повністю з Ним поєдналась у сповіді, чекав, щоб повінчалась. Чекав навіть, щоб я її намастив і відправив за неї Святу Месу. Він чекав, бо любить…

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.