Краплина роси

У повітрі літали собі хмари. Вони гралися, набуваючи різних форм — то овечок на пасовищі, то замків, то храмів, то гір, то озер… словом, усього, на що була здатна їхня фантазія.

Так і блукали небом, опиняючись то тут, то там. Сонце пригрівало їх згори, а вітер знай загравав із ними та лагідно куйовдив пишні чуприни. Землею вони зовсім не переймалися: справді, яке діло їм до того, що діється десь там ген унизу? Тож над полями і містами лише пропливали їхні тіні, легковажно ганяючись одна за одною. Та ось настав день, коли вітер раптом перестав бавитися з ними й зробився незвично холодний і колючий.

— Ну все, досить. Тепер я скину вас униз, на землю, — оголосив він пронизливим, різким голосом, а хмари тим часом злякано тиснулися одна до одної. — Надто довго розважалися ви собі тут, у теплі й добрі, і не робили нічого корисного, а лише заступали людям сонце. На землі вже й забули, що десь там існує небо. Прийшов час вам зійти донизу й розповісти людям про його велич: ви будете посланцями неба. Як краще це зробити, вирішуйте самі.

Перша хмара потемніла, насупилася і сказала:

— То люди забули про небо? Треба їх покарати. Тоді вони побачать всю його силу і могутність!

— Гаразд, — погодився вітер.

Він став холодним, аж крижаним, подув на хмару і перетворив пару на воду, а воду — на град. Лихо! Здійнялася така буря, що в полі полягли хліби, з дерев поопадали яблука і груші, з дахів позлітала черепиця, у вікнах порозбивалися шибки. Люди у розпачі бігали туди й сюди, лаялися на чім світ стоїть і сушили собі голову над тим, як завтра дати з усім цим раду. Про небо ніхто навіть не подумав.

— Я зроблю інакше, — мовила інша хмара. — Налякаю їх, але не завдаватиму шкоди.

Вітер погнав її у край, де довго панувала посуха, й охолодив трохи менше, ніж першу, і не так швидко. Почалася злива. Була неділя, і багато хто саме вийшов на пообідню прогулянку. Всі кинулися врозтіч: хтось устиг заховатися під першим-ліпшим дахом, а хтось — ні, тож мусив скидати промоклий до нитки святковий одяг. Та щойно знову визирнуло сонце, як люди стали весело сміятися з усього цього переполоху. «Зрештою, такий дощисько нашим полям тільки на користь, у нас буде добрий врожай, і ми заробимо купу грошей. Все буде добре!» — чулося навколо. Про небо подумали тільки двоє чи троє старших жінок.

— Так, переконати в чомусь людей справді непросто, — зітхнула третя хмаринка. — Я маленька, біла і навряд чи когось налякаю. Мені залишається хіба непомітно спуститися на землю вдосвіта, коли люди ще спатимуть.

Вночі вітер опустив її на луку, де вона трохи подрімала, а вранці розбудив прохолодним поцілунком. На світанку хмаринка опала на землю росою, і ніхто її не помітив.

Рано-ранесенько одна бабця пішла нарвати трави для своєї кози. Взяла з собою й онучку, яку звали Джанетта. Дівчинка розважалася, бігаючи босоніж по вкритій росою траві. Вона зірвала квітку — синій дзвіночок, на якому блищала краплина роси. Джанетта піднесла квітку до сонця і вигукнула:

— Бабцю, дивися, тут у краплині виблискує ціле небо!

Тієї миті неподалік проходив один відомий поет. Слова дівчинки вразили його і надихнули. Він швиденько побіг додому і написав вірша, який назвав «Небо у краплині роси». Люди прочитали того вірша — і згадали про небо. Втім, вони й далі майже завжди ходять із опущеною головою.

Томаш Шпідлік

© Андрій Маслюх, український переклад, 2014