фото Юрія Савіна
Тут боролися світові релігії і планувалися великі війни. Народжувалися австро-угорські міфи, створювалася німецька література. Через Галичину проходить європейський вододіл – й історія краю показує на всі чотири сторони світу. Нарис Карла Ґробе про пережитки імперій на заході України подає німецька Frankfurter Rundschau.
Повернувшись із Сибіру по 15 роках, Роман Кумлин почав збирати колекцію. Зараз у нього вдома повно скрипок. Їх десь двадцять, і на всіх грали гуцули, українські горяни з Верховинського району в Карпатах.
Роман Кумлин не міг дозволити, щоб традиції його народу, які вже пережили панування Габсбургів, поляків і сталіністів, загубилися тепер у вирі глобалізації. До речі, щось зіграти, хай не дуже професійно, він уміє на кожному музичному інструменті свого маленького музею: на волинці, цимбалах, флейті – і робить це залюбки. Поміж тим пан Кумлин показує зелено-чорну глазуровану гуцульську кераміку, кептарі й штани, предмети домашнього вжитку, деякі з яких здаються кітчевими, предмети гуцульського побуту, свідчення місцевої культури україномовних скотарів і лісорубів, про яку літописці розповідали ще в часи Київської Русі, слов’янської держави тисячолітньої давнини.
Гуцули здавна боронилися від польської шляхти, як і українські та єврейські селяни й ремісники, торгівці та робітники цього галицького регіону. Місто Лемберг (Львів) лишалося польським навіть після 1772 року, коли за влади Габсбургів воно стало четвертим найбільшим містом в Австро-Угорщині.
Львів, оточений русинськими – українськими – поселеннями, лежить просто на європейському вододілі. З одного боку з дахів будинків дощова вода стікає на північ, до Балтійського моря, а з другого – на південь, до Середземного.
У напрямку півночі історія Галичини впирається в Річ Посполиту, польсько-литовське королівство раннього нового часу; а ще в римо-католицьку церкву польських жителів. На південь, тобто на Візантію, вказує православний обряд української – селянської – більшості. Конфлікт між двома прошарками був також соціальним конфліктом: польські римо-католицькі загарбники та українські православні залежні; їх тоді називали русинами. У XVII столітті деякі церковні владики спробували вирішити проблему: вони приєдналися до Папи, але залишили православний обряд (духовні особи звільнені від целібату) – й назвалися греко-католиками, або уніатами.
Із чим не захотіла миритися Російська православна церква. Відтоді, як після Другої світової війни вона загарбала собі у Східній Галичині єдине релігійне представництво, а разом з ним церковні будівлі, дотепер тривають чвари. Після розвалу Радянського Союзу вона не захотіла добровільно віддавати церкви, чи то гуцульські дерев’яні, чи то барокові кам’яниці габсбурзької доби. Спори були запеклі, хоч і безкровні.
Є ще одна вказівка на південь: близькість старої Оттоманської імперії. 1672 року османська хмара перевалила за Дністер, захопила місто Кам’янець й зробила з католицької церкви Св. Петра-Павла мечеть. Мінарет і досі стоїть.
Через 27 років польський король Ян ІІІ Собеський повернув собі місто з фортецею, мечеть знову стала собором. Століття по тому Кам’янець разом зі своїми славетними укріпленнями був уже російським; і на горбі навпроти православна церква звела власну сакральну споруду. Яка була на два метри вища за соборну вежу. Тож католицький архієпископ наказав установити на мінареті позолочену статую Марії, й надалі римо-католицький шпиль був знову ближчий до неба, ніж православні куполи.
До заходу ведуть кілька інших слідів. В Олеську, що на схід від Львова по дорозі на Броди, народився Ян ІІІ Собеський, король Польщі, який у 1683 році повів військо на Відень і зробив вирішальний внесок у зняття османської облоги. Перед тим він довго жив у Жовкві, маєтку свого прадіда Станіслава Жолкевського, визначного польського князя. З Петром І він уже не зустрівся; той через 10 років після смерті Яна Собеського перебував у Жовкві й планував там у 1705-1706 роках війну проти шведів. Що скінчилася 21 рік по тому. Тоді Росія надовго забезпечила собі доступ до Балтійського моря. 200 років тому там також почалися події, важливі для німецької історії: Швеції довелося повернути померанське узбережжя Балтійського моря та Бременське герцогство, й обидва регіони ввійшли пізніше до агресивної Прусії.
Австрія при нагоді анексувала Галичину (Королівство Галіції та Лодомерії) та приєднала Буковину. Імператриця Марія-Терезія та цісар Йозеф ІІ привезли сюди німецьких поселенців і розвинули Львів і Чернівці у великі міста. Тут і в Бродах (там, неподалік від місця народження Яна Собеського, побачив світ Йозеф Рот), у Коломиї та багатьох інших містах писалася німецька література, яка мала домінуючий вплив. Про Манеса Шпербера, чия трилогія романів «Мов сльоза в океані» розробляє тему краху ідеологій і показує злочини тих, хто посилався на ідеологічне, нагадує пам’ятник у його рідному Заболотові. У тих містах жило багато євреїв, хоча австрійські переписи не рахували їх окремо. Питали про мову. Євреї переважно вказували німецьку. Їдиш, мова насамперед побожних євреїв, хасидів, та розмовна серед ремісників і торгівці, не поважалася. Хоча теж була поважною літературною мовою. Останнього автора на їдиш у Чернівцях, Йозефа Бурга, не стало цього літа.
У Чернівцях, у будинку № 5 по Василькоґассе [теперішня вул. Саксаганського. – Прим. перекл.] 23 листопада 1920 року народився Пауль Анчель. Місто тоді було румунським і називало себе не по-габсбурзькому – Черновіц, а по-румунському Чернеуць. Прізвище Пауля Анчеля писалося Ancel, звідки й виник псевдонім Celan – Целан. На його честь тут зведено пам’ятник. А пам’ять про старшу на 19 років сучасницю зберігається лише в серцях читачів. Розалія Ауслєндер, так само видатна німецькомовна єврейська поетка, теж народилася в Чернівцях і познайомилася з Паулем Целаном в чернівецькому гетто. Роки погромів, коли тут почала хазяйнувати смерть із Німеччини, вона пережила в підвальній схованці.
Гетто є останнім пунктом німецькомовної єврейської культури у столиці Буковини. 1941 року фашистський диктатор Румунії Йон Антонеску вчинив там з єврейською громадою розправу. У Галичині євреїв зводили зі світу німці, на початку з допомогою українських вояків, які потім пішли зі зброєю в руках і на них, і на радянську армію. Пережитки Української повстанської армії, яка до 1956 року боролася проти Радянського Союзу, знаходяться по всій Галичині, у вигляді пам’ятників, наставлених після 1991-го, або криївок, де переховувалися бійці УПА.
Так, розповідає ветеран у такому сховку, наші вояки носили уніформу і Вермахту, і Червоної армії. Але ми чіпляли на неї український герб, тризуб. Ми хотіли, щоб нас визнали учасниками війни. Але цього не зробив ні Захід, ні тим паче Радянський Союз; для нього вони були бандитами. Зате нині вони належать до офіційної історії незалежної України.
Пам’ять записує в історію також тих, кого нацистська держава змушувала до «повернення додому», в Рейх. Пам’ять поважає єврейську спадщину. Та мало хто вижив, і зруйновані в нацистському полум’ї синагоги майже не відновлювалися.
Обласному центрові Івано-Франківську відбудова вдалася. На першому поверсі прилаштувалися офіси та магазини. А на другому – рабин Мойше Лейб Колесник організував скромну молебну залу. Часто йому нелегко зібрати навіть мінімальну кількість із десятьох чоловіків. Так, каже він, у нас іще була громада тих, хто вижив. Але після розвалу Союзу більшість емігрували. До Канади та США. Залишилися тільки спогади.
фінансово.
Щиро дякуємо!
