Частина 1

о. Марек Вуйтовіч ТІ
Анрі де Любак ТІ
переклав о. О. Кривобочок ТІ

Покликання теолога

Містика – джерело натхнення

Анрі де Любак ціле життя мріяв написати книжку, присвячену християнській містиці. Найглибший досвід Бога, в усій повноті об’явленого в Ісусі Христі, надихав усю його творчість і був його постійним натхненням. Із цієї перспективи він дивився на парадокс людини, яка стоїть перед таїною Триєдиного Бога в поставі адорації. Усі праці богослова були запрошенням до прославлення Бога, вони допомагають відкрити таїну Його Слова. Дуже близьким для нього було твердження св. Іринея: «Славою Бога є жива людина, а життям людини є споглядання Бога».

Без сумніву, він був людиною витривалої та вірної молитви і глибокої медитації. Духом молитви й прославлення Бога насичені сторінки Медитацій про Церкву, які показують красу таїни Церкви. Разом із Клоделем він нагадує, що Церква є нашою Матір’ю, яка щоденно дає нам у Євхаристії Ісуса Христа. У книжці На Божих шляхах пише: «Без містичного пориву етичне життя буде подавленням; аскетика стане сухістю; послух стане млявістю; релігійні практики стануть рутиною, відчуженням або страхом». Містичне життя є тріумфом парадоксу в духовному житті людини.

У книжці На Божих шляхах він стверджує, що до містичного досвіду здатні не лише вибрані, а кожний охрещений. Бо цей досвід — входження в таїну Пресвятої Трійці, у живий зв’язок із Богом-Отцем, з Ісусом Христом і Святим Духом, який оживляє Церкву. В теології де Любака можна відзначити примат Божого Слова. Тим Словом є Особа Ісуса Христа. Саме Його ми шукаємо у своєму житті віри, бо якщо шукаємо Боже Царство, то все інше додасться, наголошує де Любак:

«Бо якщо Христос не є багатством Церкви, то Церква нидіє; якщо не процвітає в ній Дух Ісуса Христа, то вона залишається безплідною. Її мури зруйновані, якщо Ісус Христос їх не проектує та Його Дух не є їхнім цементом. Вона позбавлена вроди, якщо не віддзеркалює єдиної краси Лику Ісуса Христа і якщо не є Деревом, закоріненим у Страстях Ісуса Христа».

Католицизм — універсальність Церкви

Плодом уже зрілої рефлексії о. де Любака була праця Католицизм (1938). То був синтез християнської думки. Тут можна знайти всі важливі теми, які пізніше він розвиватиме в своїх 47 книжках і численних статтях. Саме в Католицизмі він показує повноту християнського Об’явлення і його універсальність. Лише Християнство відкрите на всю людину і тому є загальним (католицьким). Дуже часто «католицька повнота» показується християнинові як синтез, отриманий не через світло розуму, а через довіру в темряві віри, як це показав св. Йоан від Хреста, якого де Любак любив цитувати. Католицизм це єдина дійсність, яка для того, щоб існувати, не мусить чомусь протиставлятися, і тому становить протилежність до «замкненого суспільства». Церква всюди є «у себе», і кожен має почуватися «у себе» в Церкві: «Як Воскреслий Христос, який з’являється своїм друзям, має лице всіх людей і кожний чує Його своєю мовою». Ця книжка також нагадує, що Церква повинна бути для людей натхненням у побудові духовної єдності в світі.

Анрі де Любак помічає важливість суспільного виміру в теології та житті Церкви, але перестерігає перед зведенням християнської віри лише до суспільного виміру. Тому він невтомно наголошує, що місія Церкви переступає через земне, і проповідує та нагадує людині про її вічне покликання до з’єднання з Богом.

Він пише, що «Материнське лоно Церкви достатньо широке, аби вмістити найбільші та найрізноманітніші уми. Всі можуть знайти там притулок, який усім потрібний, і всі, кожний за потребами, черпати звідти життєдайні сили”.

Перед драмою відкинення Бога

Драма атеїстичного гуманізму, написана 1944 р., була відповіддю на духовний стан Європи і Франції зокрема у часи перед закінченням війни. Автор говорить про загрозу для людини та її культури, яку несе в собі гуманізм, що базується на атеїзмі. Він показує джерела атеїзму XX ст., які своїми коріннями сягають філософії XIX ст., головно Феєрбаха, Маркса, Комте і Ніцше. Саме у Ніцше ми знаходимо опис загубленої людини, яка, відкинувши Бога, застрягла в духовній пустці. Де Любак показує, що рисою атеїзму XX ст. є його антихристиянське упередження. Атеїсти відкидають Бога християнського Об’явлення. Його представники пропонують новий ідеал людини, визволеної від Бога, яка будує своє майбутнє без Ісуса Христа і Його Євангелія. Щоб побачити наслідки атеїстичного гуманізму, довго чекати не довелося. У творчості Достоєвського, який у своїх працях показував внутрішнє роздвоєння невіруючої людини, Анрі де Любак бачив пророка і свідка того, що в людині є вічним, що волає в ній про Спасителя. Лише Євангеліє Ісуса і зустріч із Ним може повернути людині надію.

Людина перед Богом

Головна цінність творів о. де Любака і причина їх постійної актуальності — факт, що вони постали з досвіду зустрічі з Живим Богом, який об’являється в історії. Автор довго медитував над Божим Словом і таїною людини. Сам спершу зустрів Бога — завдяки цьому досвіду щораз більше відкривався на проблеми людей своєї епохи та на їхні духовні шукання.

Помічав їхні помилки, загублення. Водночас делікатним жестом показував їм дорогу повернення до Бога. Так постала книжка На Божих шляхах (1956). Вона є прикладом дружнього діалогу з людьми, які засумнівалися в існуванні Бога. Автор запрошує їх розпочати пошуки Бога, нагадуючи, що то Він їх шукає: «Часом думаємо, що шукаємо Бога. Але це Він нас завжди шукає, і часто Його знаходить той, хто Його не шукав». Французький богослов відкидає закиди людей, які вважають, що віруюча людина не цікавиться землею і майбутнім людства. Водночас він зазначав, що віддалення від галасу світу, аби збоку подивитися на різні справи, це найбільш плідне і творче в духовному житті людини.

Звертаючись до талановитих християнських мислителів, де Любак показує, як християнська віра і думка насправді гуманізують людину, повертають їй гідність і захищають від різних тоталітаризмів та ідеологічних помилок. У людини є «рана», Божий знак на людському серці, який не дозволяє їй зачинитися у суто земному вимірі.

Де Любак запрошує своїх читачів відкритися на духовний досвід. Допомагає їм заспокоїти своє серце перед Богом. Усі зусилля спрямовує до того, щоби привести людину до відкриття скарбу Євангелія, делікатно показуючи багатство Особи Ісуса Христа, яка може захопити людину. Він був переконаний, що людина, обдарована духовним відчуттям, помітить Його непроминальну красу і новизну євангельського послання, бо воно є світлом і обдаровує життям — якщо людина погодиться вмерти для себе. Отець де Любак не приховує, що в центрі християнської віри перебуває Хрест і розіп’ята Любов. І тому гуманізм, про який він говорить, є «наверненим» гуманізмом: «Із жодної природної любові просто й безпосередньо не перейдемо до надприродної любові. Щоб себе знайти, треба себе втратити».

Парадокси духовного життя

Анрі де Любак був переконаний, що людина знаходить сенс свого життя і місце у світі тоді, коли відкриває та визнає свою таїну і духовний парадокс перед Богом. Людина є для себе парадоксом, бо носить у собі прагнення Бога і того, що безмежне, незважаючи на те, що в щоденності зазнає своєї слабкості й мализни. Будучи створінням, вона відчуває принципове несповнення. Цей стан нагадує, що вона покликана споглядати Бога лицем в лице.

Туга за Богом показує велич кожної людини як неповторної особи, яку Він полюбив і створив на свій образ і подобу. Лише зустріч із Богом-Любов’ю спасає людину і повертає сенс людському життю. На думку де Любака, лише любов Розіп’ятого Ісуса вириває людину з егоїзму і повертає серцю єдність. Лише духовне перемінення захищає людину від гнітючого відчуття проминання та дріб’язковості її діяльності. Якщо ця діяльність спрямовується до Єдиного Необхідного — до Бога, то тоді вона набирає непроминальної цінності. Разом із Богом Ісуса Христа дрібки часу з’єднуються у неповторну Історію любові Бога до людини, в Історію Спасіння.

Любов Бога до людини — це благодать і дар. Завдяки любові до Бога людина знаходить дорогу до примирення зі своїм ближнім. Як проникливий спостерігач духовного стану людей XX ст., де Любак зауважує: «Якщо люди сьогодні так трагічно чужі й відсутні один для одного, то це тому, що спочатку стали чужими й відсутніми для себе самих, бо залишили щось вічне, яке може вкорінити їх у існування і дозволити спілкуватися з собою”.

У книжці Парадокси і Нові Парадокси (1959), яка становить плід його глибокої рефлексії над християнською духовністю, Анрі де Любак демаскує ілюзії духовного життя. Перестерігає перед безкритичною довірою до «психології глибини», яка виключає з життя людини дію Бога. Для нього життя людини, яка керується вірою, є тріумфом того, що мало правдоподібне з погляду світу. Тим часом свідки Бога діють і видають плоди в дуже несприятливих умовах, бо віра це завжди перемога над людськими лінощами, відсутністю уяви та мализною.

Людина починає жити в правді про себе тоді, коли відчиняється на визвольне запрошення Ісуса: «Євангеліє, закликаючи нас ввійти в себе самих, постійно закликає нас до правди у людських взаєминах, тої правди, яку зраджують усі ідеології та всі політики». Французький богослов постійно викривав обман, у якому людина хоче перебувати: «Першим доказом нашої правдивості буде признатися у брехні». Він запрошує кожну людину, аби час від часу дивилася на себе з гумором і збоку оцінювала справи, які її непокоять.

Анрі де Любак не відділяв духовного життя людини від її суспільного життя та задіяності у світі. Саме присутність і участь у зміні світу й у щоденній праці є критерієм автентичності й правдивості духовного досвіду. Віра у вічність не відриває християнина від актуальності. «Ми не хочемо духовного життя у сфері мрій! Ми не хочемо для себе іншої вічності, ніж та, яку готує час! Ми не хочемо також замкненого гуманізму, “нелюдського гуманізму”! “Ніщо окрім землі” — це найпідступніша облуда».

«Католицизм, що базується на молитві, — це смерть для певних форм духовного рафінування і для психологізму, який надмірно скерований на дріб’язкове аналізування себе самого, бо він трактує ці речі як паразитичні нарости і повертає духові силу й порив».

Теологічну рефлексію Анрі де Любак не відділяв від духовності. У цей спосіб він продовжував найстаршу традицію Отців Церкви, де теологія поєднувалася з прагненням жити у святості.

У серпні 1996 р. у Ченстохові я організував сесію на тему «Шукання Бога сьогодні». Пропонував її учасникам, які ніколи не мали справи з богословськими працями, спільно роздумувати над книжкою Парадокси і Нові Парадокси. Тоді я переконався, що свідчення віри Анрі де Любака живе й понині, тому може допомогти у внутрішній переміні багатьом людям. Воно постійно свіже, тому спонукає людину, яка вірить і шукає Бога, до творчого мислення і дії. Нагадує віруючим, що життя вірою не є чимось очевидним, а сповнене парадоксів, вимагає терпеливо ставитися до страждань, перебувати в духовній боротьбі та смиренно шукати Бога. Автор своєю творчою працею відповів на заклик Ісуса Христа. Він був і залишиться у Церкві свідком Бога у світі, в якому багато людей драматично волають про Спасителя.

Християнське свідчення

У своїх книжках кардинал де Любак наголошував на необхідності внутрішньої віднови християн, завдяки якій вони ставатимуть щоразу вірогіднішими свідками Христа у світі. Ці духовні рефлексії спонукають до безкорисливості, повертають вірним внутрішню рівновагу і погоду духа. За автором, «у духовному вимірі маємо лише те, що віддаємо». Вся творчість французького богослова позначена місіонерським духом і великою відкритістю до людей, яка має характеризувати кожного учня Христа.

Він представив ідеал християнина, активного у світі, бо християнська віра має в собі силу перемінювати людину і суспільство силою Божої благодаті. Євангеліє не ідентифікується з жодною культурою, воно відкрите на всі її багаті прояви, тому може й повинно внутрішньо перемінювати культуру.

Найдостовірнішим свідком Христа і Його Євангелія є святий. Зустріч із ним перемінює життя інших людей і нагадує їм про їхнє покликання до спільноти з Богом. «Якби у світі було більше святих, то духовна боротьба в ньому була би інтенсивнішою. Царство Боже проявлялося би в світі з більшою силою, визнавання віри було би ревнішим — і спротив був би сильнішим. Ревність породжувала би напруження, яке би стало причиною раптових конфліктів. А якщо живемо серед людей у відносному спокою, то, напевно, ми літеплі». Життя немалої кількості святих для більшості є прихованим, але саме завдяки їм наша планета не стала пеклом. У самій Церкві лише по смерті деякі з них отримують вічну славу.

Для о. де Любака святий це людина, яка живе духом Євангелія, а це часто буває приховано і без розголосу. Така людина триває на молитві перед Богом і слухає волання людей, спраглих Бога. Розуміє їхню пустку, бо сама зазнає самотності на взір Ісуса в Оливному саду. У книжці На Божих шляхах де Любак говорить про численні дороги, на яких Бог шукає людину. Автор із великою симпатією звертається до тих, які «вірять, ніби не вірять». Тому він намагається показати, як у неспокою та питаннях невіруючих приховується пошук сенсу життя. Їхні труднощі також допоможуть очищувати християнську віру.

Французький богослов показує таїну завжди більшого Бога, якого ми не можемо присвоїти чи підпорядкувати собі. Ми покликані до постійного динамізму в Його пошуках. Коли людина знайде Бога і набуде досвіду доторку до Нього, «досвіду Бога», то далі повинна йти як прочанин. Повинна жити як плавець, який пливе з хвилі на хвилі, змушений постійно рухатися, аби не втонути. У цій книжці автор зібрав чудові тексти великих святих, містиків і талановитих богословів Церкви, які спонукають до замислення над драматичною долею людини.

Отець де Любак переконаний, що Євангеліє містить у собі великий духовний потенціал. Воно становить постійний заклик творчо переживати віру і дружити з Богом. Залученість полягає у тому, що християнин, будучи вщепленим у Бога, знає також, що вічність готується в історії, тут і тепер. Учень Христа повинен уміти прочитати волю Бога. Сьогодні, коли так багато людей живуть із почуттям утрати сенсу життя, він повинен свідчити про свою віру. Християнин має повертати людям надію; у світі, роздертому конфліктами, він має бути свідком єдності.

Ілюстрація: малюнок із середньовічного Євангелія, Христос і учні в човні