Wydawnictwo WAM. Krakow 2004
о. Марек Вуйтовіч ТІ
Анрі де Любак ТІ
переклав о. О. Кривобочок ТІ

«Саме тому, що Н. виключно для себе самого думав, шукав, намагався пояснити собі самому, наскільки це можливо, найбільш упорядковано й щиро те, про що думав, у що вірив, — знайшов, не бажаючи цього, широку аудиторію.

Розпочав працю з християнською вірою, душею містика, культурою вченого, вимогами незадоволеного інтелектуала. Жив і приєднався до живих. Що більше: пробудив життя. Провів своїми шляхами уми, які ще вагалися на роздоріжжі. Оскільки відразу завоював таким способом частину своїх сучасників, уми яких вже раніше приховано гармоніювали з його умом, потім дуже швидко відлуння його голосу розійшлося в широких масах. Зазнав чогось, чого взагалі не шукав. Це не означає, що на початках його розумового зусилля велику роль не відігравав апостольський запал. Християнин, який з великим зусиллям, що йде зсередини, шукає з усіма і для всіх» (Парадокси і Нові парадокси, 41).

Цей фрагмент добре характеризує усю творчу діяльність кардинала Анрі де Любака. Вона пронизана духом універсальності, католицизму. Він хотів вірою, отриманою в Церкві, ділитися з кожною людиною, яка шукала сенсу свого життя. Читання його творів, просякнутих християнським гуманізмом, може стати духовною мандрівкою для кожної людини. У своїх численних книжках він писав про те, чого людина потребує найбільше: про духовне життя і труд пошуків Бога. Терпляче показував парадокс кожної людини, відкритої на прийняття таїни Бога, який об’являється на багатьох дорогах. Водночас нагадував, що «віра завжди є перемогою!» Для нього людина є парадоксом, бо носить у собі прагнення Бога й того, що безмежне, попри те, що в буденності зазнає своєї крихкості та мализни. Це прагнення нагадує їй, що вона покликана бачити Бога лицем в лице. Це прагнення є Його запрошенням. «Природне» прагнення Надприродності є, за Любаком, постійною дією Бога, який створює людську природу.

Ця туга за Богом є основою величі кожної людини як неповторної особи, яку Він полюбив і створив на свій образ і подобу. Лише зустріч з Богом, який є Любов’ю, рятує людину і повертає сенс людському існуванню.

Життя Анрі де Любака

Дитинство і молодість

Анрі де Любак народився 20 лютого 1896 року в Камбре, на півночі Франції, у глибоко релігійній родині, яка упродовж багатьох поколінь вірно сповідувала католицьку віру. Його батько працював у банку. Коли Анрі був ще дитиною, родина перебралася до Ліона. Хлопець став навчатися в єзуїтській школі, де зустрів о. Євгенія Гейнса. Завдяки йому вибрав шлях чернечого життя. Ще через 50 років о. Гейнс сказав своєму учневі, що щоденно відмовляє за нього Прийди, Духу Святий!

Після закінчення школи один рік вивчав право в Католицькому університеті в Ліоні. Віра батьків і духовний досвід єзуїтської школи стали для нього фундаментом у пізніших пошуках Бога під час філософсько-богословського навчання.

У молодості він здобув дуже добру класичну освіту, досконало опанував грецьку і латинську мови; отож пізніше, ставши викладачем і науковцем, міг вільно користуватися джерелами богословської думки. Дуже добре знав античну культуру, захоплювався нею. Любив літературу, захоплювався поезією Пегі та Клоделя, творами Достоєвського й інших письменників. Бачив для теології шанс віднови у контакті з літературою, яка часто у драматичний спосіб ставить питання про сенс людського життя. У своїх працях користувався мовою літератури, і тому його стиль захоплює.

Шлях до чернечого життя

Закінчивши річні правничі студії, 1913 року вступає до єзуїтів.

На шляху чернечого життя зустрів відомих єзуїтів: Валенсіна, Грандмезона і Хюбі, які втаємничили його в глибину і багатство християнської таїни. Потоваришував з Т. де Шарденом.

Перша світова війна перериває його чернече життя. 1914 року Анрі де Любака посилають на фронт. Воював він до кінця війни. Зіткнувся з жахами війни та стражданням тисяч людей. Був важко поранений у голову, наслідки відчував до кінця життя. Були періоди, коли тижнями не міг ні читати, ні писати. Але в його серці, як сам записав у духовному щоденнику, постійно лунав спів Алілуя! Це свідчить про глибину його віри і духовну єдність із Воскреслим Ісусом.

На війні часто вів диспути про Бога зі своїми ровесниками. Вже тоді передчував незбагненну таїну Бога Творця і Відкупителя. Двадцятирічний Анрі переймався тим, що його товариші втратили благодать живої віри. Тому намагався їм допомогти, аби заново відкрили Бога у своєму житті. Ця постава, сповнена апостольської ревності, позначала всю його пізнішу діяльність. Із розмов з товаришами він робив нотатки, які пізніше використав при редагуванні книжки про шляхи, що ведуть людину до Бога (Про пізнання Бога, 1945).

Після війни закінчує новіціят і розпочинає гуманістичне навчання в Кентербері, в коледжі Святої Марії.

У 1920-1923 рр. вивчає філософію на острові Джерсі в Англії. Великий вплив на спосіб його мислення і пізніші праці мала зустріч із видатним французьким філософом Блонделем, яка відбулася 1922 року. Блондель мав великий вплив на всю теологічну думку Любака, особливо коли йдеться про проблему зв’язку між природою і благодаттю.

У 1924-1926 рр. вивчає теологію в Оре Пляс, Хастінгс (Англія), а потім у єзуїтському колегіумі в Ліоні (1926-1928). Згадуючи ці роки, де Любак визнав, що то був час радісного занурення в таїну Бога. У новіціяті він відбув 30‑денні реколекції за методом Духовних вправ св. Ігнатія Лойоли. Цей глибокий досвід молитви та споглядання вплинув на все життя і справу французького богослова, а його творчість була просякнута духом покірної молитви, адорації та євангельської простоти.

1927 року Анрі де Любака рукоположили у сан священика, і він одразу розпочав так звану «третю пробацію», тобто останній період випробування у Товаристві. Тоді він перебував у Паре-ле-Моніаль, у місці, де Ісус об’явив св. Маргариті таїну любові свого Божественного Серця. Саме того року, в атмосфері інтенсивної молитви і з’єднання з Богом, його віра набрала остаточної форми, а зв’язок з Ісусом поглибився. Отець де Любак прагнув служити Йому на більшу Божу славу в Товаристві Ісуса, гордістю якого він стане.

Богослов із Ліона

У жовтні 1929 року о. де Любак розпочав викладати фундаментальну теологію. Про завдання апологетики говорив під час інавгураційної лекції з нагоди початку навчального року на Богословському факультеті Католицького університету в Ліоні. Богослов, за його думкою, повинен служити вірі, яка шукає зрозуміння, і також підтримувати діалог із людьми, які щиро шукають Бога.

Ліон став для нього духовною батьківщиною і місцем інтенсивної богословської та внутрішньої віднови Церкви. Отець де Любак огортав духовною опікою священиків і мирян. Охоче брав участь у публічних лекціях і конференціях. Мав дар легко порозумітися з людьми. Ці знайомства не були лише товариськими. Ще в новіціяті він сприйняв своє чернече покликання як Божу місію. Потоваришував з о. Монханіном, великим знавцем індуїзму та буддизму. Про християнський діалог із буддизмом о. де Любак напише три праці, визнаючи буддизм найважливішою духовною релігією в історії людства після християнства. Він вважав, що буддизм може приготувати людину до християнського Об’явлення. Розпочавши діалог із великими релігіями, де Любак випередив і підготував позицію Церкви, яка виразиться у соборному декреті Nostra aetate. Цей документ заохочує католиків до пізнання великих релігій світу й діалогу з ними. Брав участь у «Суспільних Тижнях» а також був задіяний у новий екуменічний рух, діалог з протестантами.

Студенти любили незвичайну доброзичливість о. де Любака. Він з ентузіазмом реагував на найменшу ініціативу і бажання поглиблення знань. Радив літературу, давав власні нотатки на дану тему. У стосунках був дружнім і теплим.

Саме о. де Любак мав великий вплив на Ганса Урса фон Бальтазара, який вивчав у Ліоні теологію. Завдяки де Любаку єзуїт із Базилеї почав цікавитися патристикою. У своїх великих богословських працях Бальтазар часто звертався до мудрості свого вчителя, а вчитель згадував, що коли інші грали в футбол, Ганс читав Орігена.

Анрі де Любак мав тісні стосунки з французькими філософами: Блонделем, Марселем і Жільсоном. Під впливом філософії Блонделя він 1946 року написав Надприродне, в якому представляв зв’язок між людською природою і Божою благодаттю. У філософії Марселя хвалив відчуття таїни людини, відчиненої на Трансценденцію, на дію Бога. Жільсон цінував де Любака як доброго знавця філософії св. Томи.

Маючи покликання богослова, де Любак спонтанно вивчав духовне багатство кожної людини, що відчиняє її на таїну Бога, і прагнув у Церкві проголошувати всім людям Євангеліє Ісуса Христа. Одному священикові, який в листі питав його, як провадити діалог із сучасною культурою, відповів: треба щодня читати Євангеліє, аби знайти нові оригінальні методи діалогу зі світом. 1946 року опрацював тему богословського фундаменту місій. Його статті — це новаторські роздуми над цим важливим і нагальним завданням Церкви. Де Любак цікавився історією догм, апологетикою, яка була його пристрастю. Наведений уривок свідчить про те, як серйозно та відповідально він ставився до свого покликання богослова:

«Настає день, коли ми раптом помічаємо, що всі “абстрактні” проблеми, значення яких було важко зрозуміти, то не шкільні вправи, нудні або цікаві чи захопливі; що це реальні проблеми, які ставить дійсність життя, які її стосуються в усій повноті й вирішення яких є важливою справою. З цього моменту філософська рефлексія має вже інший характер. Перестає бути звичайною справою. Відчуваємо, що не маємо права відриватися від неї тоді, коли її не нав’язує програма навчання; не маємо права зачиняти їй доступу до свого особистого життя. Не маємо права бавитися в будівників і руйнівників, поспішно довіряти своїм проблискам, розпочинати з будь-ким і будь-як суттєві дискусії, ризикуючи посіяти сумнів у собі та в інших. Щирість проявляється не лише як чеснота необхідна, але й важка. Ввійшовши у велике завдання, маємо обов’язок задуматися над цим під час молитви і поставитися до Правди з великою повагою» (Парадокси і Нові парадокси, 27).

Анрі де Любак дуже рано відкрив богословське і духовне багатство Отців Церкви, чиї праці читав до кінця життя. Він започаткував серію Християнські джерела, в якій до 1985 року вийшло 320 томів, і Теологію, в якій друкувалися книжки, потрібні для віднови богословської думки Церкви.

Служіння Церкві

Анрі де Любак умів поєднувати покликання теолога і викладача з суспільною активністю у своїй земній батьківщині. Багато разів нагадував, що суспільний елемент тісно поєднується з вічним елементом, про що часто писав у Католицизмі та в Парадоксах і Нових парадоксах. Християнська віри спонукала його активно включатися в суспільне життя. Він має бути «свідком вічності» серед світу.

Дуже часто де Любак організовував формаційні зустрічі зі священиками. З прочитаних конференцій пізніше постали Медитації про Церкву (1952). Він часто казав, що його книжки виникали ніби «при нагоді» різних суспільних справ та ініціатив. Вважав, що саме такої постави вимагає духовна ситуація Церкви та світу.

Інтуїтивно де Любак відчував, що в цей період історії Церкви найсуттєвішим завданням є захист християнської віри, і вважав, що це необхідно — з огляду на загрозу з боку певних течій культури, представники яких закликали викинути Бога християнського Об’явлення.

Католицизм (1938) — книжка, яка увінчала десятирічну працю викладача. Автор зібрав у ній найкращі плоди своїх богословських і суспільних пошуків. У написанні праці допомагала глибока рефлексія і медитація на Божим Словом, над мудрістю Отців Церкви та великих середньовічних богословів. Вона містить багато чудових цитат, які є перлинами християнської літератури за всі двадцять століть історії Церкви. Представляє також основні думки Анрі де Любака, які він розвивав у пізніших працях. Є предтечею наступних книжок про таїну Євхаристії, про Церкву, про роль Традиції і Божого Слова в житті християнина.

Знаменним є підзаголовок цієї книжки: Суспільні аспекти догми. Автор звертає увагу на небезпеку індивідуалізму у вірі. Якщо дар Христового спасіння сприймається як особиста власність, то це не узгоджується з духом католицької догми. Спасіння має охопити увесь світ, воно дане Богом усім людям. І тому християнин має бути відкритий на кожну людину. Наша радість від зустрічі з Ісусом не була би повною, якби ми не хотіли ділитися нею з іншими. Отець де Любак стверджує, що XX століття могло би уникнути стількох жертв марксизму, комунізму та фашизму, якби християни включалися в суспільну та політичну сфери. Очевидно, що без духа тріумфалізму. «Всюди треба боротися, боротися насправді, і всюди треба боятися перемоги» (Парадокси і Нові парадокси, 77). На світі не було би стільки несправедливості, якби християни переживали свою віру в Ісуса Христа як відповідальність за братів, за створений і відкуплений Богом світ.

У Католицизмі де Любак показує закорінення Особи Ісуса Христа в історії людства. Таїна Втілення дуже довго готувалася протягом історії Вибраного народу, про що свідчить Старий Завіт. Продовження таїни Втілення Божого Сина становить її тривання протягом наступних століть у божественно-людській таїні Церкви. Церква є містичним Тілом Христа! Усі люди покликані ввійти до неї. Також у Церкві деякі справи, спрямовані до її віднови, треба довго й терпеливо готувати. Вони повинні втілюватися і проявлятися в історії. Все, що в людині є живим і цінним, має бути просякнуте благодаттю Христа. Силою Його Хреста і Воскресіння повинно бути притягнуте і спрямоване до дії, просякнутої молитвою.

Друга світова війна і «духовна боротьба»

Під час ІІ Світової війни отець де Любак відкрито критикував німецький нацизм і перестерігав французів, особливо християн, від антисемітизму — перед лицем планового знищення єврейського народу. Чудом він уникнув арешту за участь у французькому русі Опору. Свою участь вважав сповненням вимог християнської віри і духовною боротьбою. Разом з іншими єзуїтами видавав зошити Християнське свідчення, в яких боровся з нацистською ідеологією, особливо з антисемітизмом.

Відразу після ІІ Світової війни люди у Франції почали втрачати живу віру в Бога, який діє в історії кожної людини. Де Любак писав тоді про сумну «колективну апостазію», відступництво від віри. «Віра не є криком, хоча трапляються ситуації, коли треба вміти викричати свою віру. Віра не повинна забирати голос у кожному реченні дискусії; але не буде добре, якщо вона назавжди залишиться у дискретній тіні” (Парадокси і Нові парадокси, 127).

Дуже швидко він звернув увагу на нову небезпеку у французькому суспільстві. Бачив, як університетські еліти захоплювалися марксизмом. Іншу спокусу становили позитивістський атеїзм, що спирався на філософію Комте, а також екзистенціальний атеїзм, що своїми коріннями сягав Ніцше. Проникливі спостереження щодо атеїстичних утопій будування «нової людини» без Бога Анрі де Любак описав у книжці Драма атеїстичного гуманізму (1944). Ця книжка залишається актуальною і через 50 років. Автор пише, що людина без Бога гине, навіть якщо прагне збудувати земний рай. Бо дуже швидко цей рай стає духовним пеклом, «Сахарою атеїзму», в якій людина задихається. Автор заохочує християн давати позитивну відповідь драмі невіри — відважною довірою до Бога у щоденному житті.

Час випробувань

1950 року вийшла енцикліка Пія XII Humani generis. Анрі де Любака позбавили права навчати. Його визнали головним аніматором так званої «нової теології», яка, як тоді вважали, розпочала надто сміливий діалог із сучасною філософією. Найбільш суперечливим вважали Надприродне, в якому він показав, що людина носить у собі прагнення Бога.

Звертаючись до богословської традиції Церкви, особливо до св. Августина і св. Томи, де Любак хотів показати, що в кожній людині існує природне прагнення Бога, духовний динамізм людини, що її серце і розум шукають Бога і тужать за Ним. Така перспектива пізніше була прийнята в Gaudium et spes, а також у ККЦ, де вже в першому розділі стверджується, що людина в своїй духовній структурі здатна прийняти Бога.

Але в тамті часи твердження, що кожна людина зазнає прагнення Бога, сприймалося як загроза для надприродної благодаті як незаслуженого дару. І тому автор Надприродного звертав увагу, що доповнення природне прагнення Бога є абсолютним даром Бога, який в Ісусі Христі віддає себе людям. Натхнений філософією Блонделя, він нагадав, що вся діяльність людини доповнюється Творцем і Спасителем людини. Лише завдяки Богові Ісуса Христа, який є «Єдиним Необхідним», серце людини сповнюється миру, а вона сама, відкриваючись на дар спасіння, стає насправді щасливою.

50 років тому ця книжка була дуже сміливою! Вона вказувала на недостатність і слабкості богословських праць, які «втискали» Бога у готові схеми, де про Нього було відомо майже все — достатньо відчинити відповідну шухляду богословських знань. Чимало богословів загубили сенс таїни Бога. Анрі де Любак заохочував повернутися до великої традиції Церкви: до Орігена, Каппадокійських отців, св. Августина. Надприродне є коментарем до відомого вислову св. Августина: «Ти створив нас, Господи, для себе, і неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі». Роздуми про неспокійне серце людини у творчості де Любака з’являються багато разів. Подібно як і Паскаль, він нагадує, що «людина переростає людину». Людина не є самодостатньою, тому відкинення Бога заради ідеї абсолютної автономії стає великою трагедією.

Важкі роки після 1950‑го де Любак прожив дуже працьовито. 1952 року він написав Медитації про Церкву. Саме в цій книжці він зазначив, що Церква ніде не дає нам Ісуса Христа більше, ніж тоді, коли ми перебуваємо, як і Він, на Кальварії, в Оливному саду, коли страждаємо. Слідкуючи за духовним шляхом автора, ясно бачимо, що найбільші страждання — це страждання заради Церкви. Його життя показує, що замало «просто любити» Церкву, але треба вміти страждати ради неї: «ніколи з рук Церкви не отримуємо Христа повніше, ніж тоді, коли маємо нагоду формувати себе згідно з Господніми страстями» (Медитації, 177). Лише в ситуації несправедливості, коли послух Церкві коштує багатьох сил, проявляється, чи хтось насправді є людиною Церкви. Істинний син Церкви виразно усвідомлює, що треба розпочати реформу чи віднову Церкви. Водночас він розуміє, що не всі ще до цього готові. Справжня велич богослова, який турбується про долю Церкви, полягає в тому, щоб не піддаватися легкій критиці й не засумніватися у дії Святого Духа в Церкві. Час показав, що така позиція де Любака була слушною та принесла багато плодів. Його богословська творчість і вся діяльність врешті були визнані, спочатку Павлом VI, потім Йоаном Павлом ІІ.

Любов і єдність із Церквою Анрі де Любак виражав у своїх книжках. Після Собору він виступив як коментатор Lumen gentium, потім видав книжку про локальні спільноти та їх зв’язок із Вселенською Церквою.

Отець де Любак мав велике відчуття таїни Церкви. Показував Церкву як «Небесний Єрусалим, який сходить згори». Це містичний досвід Церкви. Сьогодні бракує такого досвіду, і тому нагальною є така еклезіологія.

Експерт ІІ Ватиканського Собору

1960 року Йоан XXIII залучив Анрі де Любака до спеціальної богословської комісії, яка мала допомагати єпископам під час ІІ Ватиканського Собору. Це була переламна подія в житті автора Надприродного. Він працював над конституціями Lumen gentium, Dei verbum, Gaudium et spes. Збагатив їх своїми ґрунтовними знаннями з традиції Церкви та історії богослов’я. Написав кілька праць про о. Тейяра де Шардена, якого вважав найбільшим апологетом XX століття. Анрі де Любак зіграв велику роль у відновленні «позитивної теології», яка займається Божим Об’явленням у світлі Божого Слова, черпаючи з найкращих богословських традицій Церкви.

Над Gaudium et spes де Любак працював разом із краківським архиєпископом Каролем Войтилою. Йоан Павло ІІ згадує про нього в книжці Переступити поріг надії. Духовно вони були близькими людьми, їх поєднувала спільна турбота про віднову Церкви. Прагнули також плідного діалогу з кожною людиною, бо кожна людина покликана, щоб шукати правду про Бога, себе та світ. Обоє любили людину, заглиблювалися в її таїну з перспективи антропології та теології. Обоє були переконані, що людина зрозуміє себе лише тоді, коли шукатиме Бога. Якщо людина не задивлена в Божество Ісуса Христа, то швидко втрачає надію, перестає бачити сенс життя.

Кардинал Люстіже під час міжнародного симпозіуму в Римі з нагоди 100‑річчя з дня народження Анрі де Любака сказав:

«Отець де Любак це людина, яка осяює своїм генієм. Не знаю, як це виразити. Це ніби духовне світло і глибоке розуміння богословської дійсності. З цього погляду о. де Любак не має собі рівних. Він великий католицький геній до- і після-соборних поколінь. Протягом наступних десятиліть, коли стануть доступними архіви Собору, ми дізнаємося, яким був веесок о. де Любака. Особисто я переконаний, що Анрі де Любак, як і його товариш архиєпископ Войтила, відіграли вирішальну роль у знаходженні доктринальної рівноваги соборних документів, особливо конституції Gaudium et spes».

Отець де Любак працював також над конституцією Dei verbum, яка становить собою богословську рефлексію над Божим Об’явленням. Саме ця конституція нагадує Церкві про центральну роль Божого Слова. Святе Письмо має оживляти все життя Церкви, її теологію, духовність і пастирську діяльність. Це завдання реалізував Анрі де Любак, написавши чотири томи Середньовічної екзегетики.

Собор був плодом творчих богословів, які любили Бога і служили Йому в Церкві. Анрі де Любак уболівав над тим, що не все навчання Собору було достатньо продумане, пізнане і введене в життя богословами і душпастирями.

Одразу після Собору він написав коментарі до найважливіших соборних документів, аби служили духовній віднові Церкви і пожвавлювали віру в Бога. Не покладаючи рук, виявляв таїну Церкви, яка не повинна зосереджуватися на собі, а передовсім проголошувати Добру Новину про Ісуса Христа.

Продовжуючи свою плідну працю письменника, де Любак непокоївся процесом секуляризації Західної Європи. Вболівав, що дух цього світу щораз глибше закрадається до Церкви, ослаблюючи віру людей і силу Євангелія.

Помічав також кризу науково-технічної культури, бо її творять люди, які втратили досвід живого Бога. До кінця життя практикував духовне розпізнавання св. Ігнатія Лойоли, демаскуючи все те, що заступає людині Бога. Нагадував, що лише Він може сповнити найглибші прагнення людського серця. Сподівався також оживити християнську віру новими церковними рухами та спільнотами.

Кардинал

2 лютого 1983 р. Анрі де Любак, за великі заслуги перед Церквою, стає кардиналом. Вже раніше, 1976‑го, Павло VI написав до о. де Любака (з нагоди його 80‑річчя) лист, у якому виразив свою вдячність великому богослову: «Прагнемо нагадати, що Ваша побожність, яка живилася Божим Словом і підтверджувалася життям, була завжди світлим і палаючим смолоскипом для всіх, із ким Ви жили і працювали».

Після номінації новий кардинал прагнув усвідомити свою актуальну місію в Церкві. Сприйняв її як підтвердження свого шляху служіння Ісусові Христові в Церкві. Необхідно наголосити на постійному духовному зв’язку о. де Любака з Папами XX століття.

Хвороба і смерть

Анрі де Любак хворів 10 останніх років свого життя. Хворобу зносив дуже терпляче. Останні роки життя провів у Парижі, в будинку, яким опікувалося Згромадження Малих Сестер від Убогих. 1990 року я з ним там зустрівся; для мене це був незабутній досвід.

Кімната, в якій він жив, була переповнена книжками. Чотири полиці займали його праці. Збоку були праці Г. У. фон Бальтазара, за ними — папські документи.

Я подякував за його титанічну працю. У відповідь почув: «Може, забагато». Отець де Любак був скромною людиною, не пригнічував інших своїм авторитетом.

Помер він 4 вересня 1991 р. у віці 95 років — як і його мати. Йоан Павло ІІ у телеграмі написав, що довгим і вірним служінням де Любак «спромігся провести синтез найкращих католицьких традицій у своїй рефлексії про Церкву та сучасний світ». Авва П’єр, духівник французьких бездомних, сказав: «Я любив цю людину з такими оригінальними думками і ясним розумом. Він був людиною, яку хочеться назвати “ангельською”, прозорою, завдяки якій особи й речі спілкуються між собою».

Свідченням його глибокої та водночас простої віри є молитва, яку він часто відмовляв:

«Щиро Тебе люблю, мій Боже й Господи, заради буття у Твоєму царстві, а не зі страху перед пеклом, у якому ті, які Тобою погорджують, будуть горіти. Ти, Ісусе, на хресті протягнув до мене руки, аби пригорнути мене. Кривавий піт, приниження, цвяхи, смерть — усе це Ти терпів за гріхи моєї вбогої душі. Чи я можу Тебе не любити? Кохаю Тебе не зі страху і не для нагороди, але тому, що Ти мене полюбив. Серце хоче Тебе любити, наскільки зможе! Ти мій Цар, мій Бог, мій захист!»

(Продовження буде)