Являти себе в товаристві священнослужителів, а якщо вдасться — глав церков, і перелічувати свої «благословення», як дворянські титули, — звичне передвиборне явище. Бані та ікони — ефектний задник, постаті в рясах — символічні не менше, ніж поп-зірки, ветерани ВВВ/УПА (тут їх урівняли), сироти тощо. Ну й меседж дуже об’ємний — по-перше, «гідний», а по-друге — «наш» у будь-якому сенсі: від конфесійного до геополітичного. А суперечка про те, «чия рука ляже на Пересопницьке Євангеліє», звучить значно піднесеніше, ніж «хто тепер буде країну дерибанити».
Ці вибори не принесли сюрпризів не тільки у плані прізвищ у фінальному списку, а й у плані церковних сюжетів. Передвиборний період — час обіцяти і робити маленькі подарунки, на кшталт прийнятої Кабміном постанови про зниження тарифу на газ для релігійних організацій (вони домагалися цього не менше двох років). І отримувати дивіденди за свої «спонсорські» внески в церкву, які, через якесь неймовірне непорозуміння, обома сторонами іменуються «пожертвами».
В.Янукович звично демонстрував на всю країну колекцію благословінь у межах «канонічного православ’я». Здійснив також уже традиційне «кандидатське» паломництво на Афон, після якого із загадковим виглядом виклав чергову «родзинку». Нинішнього року, правда, все було скромніше, ніж 2004-го. Тоді у ЗМІ «просочилася інформація» про нібито пророцтво тамтешнього старця, що бути Януковичу президентом. Цього разу все обмежилося реліквією, з якою Віктор Федорович вирішив нізащо не розлучатися. Дрібниця — а все ж таки привід для сюжету.
Також загалом очікувано Юлія Тимошенко здійснила цілий релігійний тур. Вона відвідала патріарха Московського — але про це згадувалося мимохідь. Увага глядача фокусувалася на поїздках до Риму і в Єрусалим. Звісно, католиків в Україні менше, ніж православних. Зате вони дисципліновані. А Папа Римський — більш розкручений бренд, ніж Афон. Про Єрусалим і говорити нічого — це майже як Алла Пугачова.
Проте дещо нове в загальну картину внесли представники церкви. Вони не прагнули занадто випинати свої політичні уподобання. Чи то період президентства Ющенка дозволив «розслабитися» й запідозрити (ні, не переконатися на думці — це вже занадто), що можна не прогинатися за першим свистком. Чи то боязко демонстративно складати всі яйця в один кошик, коли все так непевно на майбутньому олімпі. А може, і те, й інше. Хай там як, а цього разу ми уникнули демонстрацій зворушливого єднання церковної влади і потенційної світської влади — принаймні на рівні глав церков.
Звісно, є ще особи «другі», «треті», а є й зовсім парафіяльні священики, за якими спробуй
устеж. І нинішнього року, як 2004-го, надходила інформація про пряму агітацію за Януковича у церквах української «глибинки». Натомість в інший «глибинці» в деяких церквах УПЦ КП начебто агітували за В.Ющенка. Але, на відміну від 2004-го, коли агітація провадилася прямо в київських храмах, тепер керівництво церков пояснює це «ініціативою окремих священиків» і обіцяє «розібратися».
Ідилія похитнулася після першого туру. Ось тільки цього разу козирного туза з рукава так ніхто з кандидатів і не витягнув (хай вибачить мені патріарх Кирило, то зримо, то незримо присутній поруч із В.Януковичем). Хоч би котрий кандидат став президентом, йому доведеться балансувати на тонкій межі міжконфесійного конфлікту — дехто з учасників його вже м’яко попередив, — як це доводилося робити Л.Кучмі. Тільки сам український міжконфесійний світ відтоді трохи змінився.
Змінилася ситуація навіть у найбільш консервативній УПЦ, якій уже певний час доводиться (і вдається) бути українською церквою — принаймні в тих регіонах, у яких національно свідоме населення становить більшість пастви. І багатьом це сподобалося. Для УПЦ, очевидно, 2004-й став особливо серйозним опіком — тепер дмухають і на воду.
Проте не все дається просто. Главу УПЦ цього разу не помічено ні в чому більшому, ніж «благословення». Але в УПЦ, крім «першої особи», є безліч «других». І вони не дрімали. На Водохреща, наприклад, Янукович спілкувався з журналістами прямо в Києво-Печерський лаврі. Не те щоб запланована прес-конференція — просто «так склалося». А як «так склалося», що Лавра стала трибуною Януковича? Її намісник — архієпископ Павло (Лебедь) — член Партії регіонів, депутат від цієї партії в Київраді. А партійна дисципліна — це вам не постанови Синоду про «політичне православ’я». А ще є ділові інтереси — тут, власне, навіть партійна дисципліна спасувала б.
Так само активно поводилися інші «партійні товариші» і просто ділові партнери — митрополит Одеський Агафангел і митрополит Донецький Іларіон, який прямо сказав: «ми віримо, що Господь поставить Віктора Федоровича», тому що «вся православна Церква знає про його заслуги перед Богом, перед нашою Церквою православною, перед єдністю наших народів».
Перед другим туром нагадало про себе також священноначаліє УГКЦ і патріарх УПЦ КП. Синод єпископів УГКЦ і патріарх Філарет звернулися до вірних своїх церков «і всіх людей доброї волі». Майже одночасно з майже однаковими текстами. Збіг? Ну, так. Чого тільки не буває. Звернення (теж випадково) передували зустрічам представників глав та представників церков із Ю.Тимошенко особисто і з представниками її штабу (ці зустрічі або не афішувалися для ЗМІ, або привід знаходився цілком нейтральний).
Проте глави УГКЦ і УПЦ зуміли при цьому принаймні зберегти обличчя і не наступити на граблі прямої агітації — хоча їх до цього, швидше за все, намагалися схилити.
Суть обох звернень зводиться до того, що українські громадяни, вірні цих церков, як і «всі люди доброї волі», повинні в день виборів обов’язково прийти на виборчі дільниці і проголосувати за одного з двох кандидатів. Принципових моментів два — не проігнорувати вибори і не голосувати «проти всіх». Нам нагадують про те, що можливість обрати главу держави — наш почесний обов’язок. У документі УГКЦ буквально — «громадянський обов’язок» і «привілей». Хоча в тих, хто спирався в цьому сенсі на Конституцію, а не на церковні документи, могло скластися враження, що участь чи неучасть у виборах і вибір, власне, віконця для галочки — його, громадянина, право, не більше й не менше.
Але ж у нас вибори — це завжди тією чи іншою мірою надзвичайна ситуація. У нас щоразу «вирішується доля», а отже, кожен просто «зобов’язаний». Цим церква виправдовує своє втручання у сферу суто світську. Вона ж «живе в суспільстві», хоча й «відокремлена від держави» (кожен може тлумачити цю дилему як захоче), — тому в «критичні моменти» може втручатися не лише у сферу виборів, а й у сферу тлумачення суто світських прав та обов’язків громадянина. У зверненні УГКЦ згадали навіть таку технічну подробицю, як обов’язок кожного перевірити свої дані у виборчих списках. Які педанти…
Ось тільки для тих, хто свято дотримується принципу «невтручання в політику», акценти розставлено надто жорстко. Причому, коли читаєш документи, не полишає відчуття якогось лукавства. Якщо перед людиною стоїть вибір «із двох зол» (а саме так трактують для себе другий тур багато українських виборців), як церква може наполягати на тому, аби людина неодмінно вибирала одне з них? Зло, нехай «менше», хай навіть найменше у світі, — це не той вибір, на якому може наполягати інститут, котрий представляє Бога на землі.
Роз’яснюючи позицію свого єпископату на прес-конференції, кардинал Любомир Гузар постарався пом’якшити акценти: ми, мовляв, не можемо говорити про когось із кандидатів, або навіть про обох, що вони — зло. Не судіть — і не судимі будете. Вони недосконалі — а хто ідеальний? І взагалі, між двома ангелами вибирати було б занадто просто. Все це прозвучало дуже піднесено, дуже по-церковному. І дуже недоречно. Все-таки «церковне» не даремно відокремлене від «політичного», — церковні оцінки й християнське ставлення до «недосконалостей людських» дуже погано припасовуються до ситуації конкретного політичного вибору. Особливо для тих, хто вибирає з «двох зол», — для цих людей не прийти на вибори або проголосувати «проти всіх», із християнського погляду, було б найчесніше.
Проте це було б нераціонально з погляду політичного. Глава УГКЦ так і сказав — «у цьому немає користі». Не благодаті — не про неї йдеться. Користь.
Деякі експерти в заклику глав церков вбачають спробу церковників розкласти яйця в різні кошики — ось, мовляв, ми ні за кого, але, в кожному разі, за владу, за одного з двох. Але звернення УГКЦ і УПЦ КП до вірних спрямоване у першу (другу, третю і т.д.) чергу на виборців, які, швидше за все, не підтримають В.Януковича. Тобто на потенційних виборців Ю.Тимошенко — тих, хто не голосував за неї в першому турі, але міг би проголосувати «проти Януковича» у другому. Голосування не так «за» одного з кандидатів, як «проти» іншого, стає нашою національною особливістю.
На запитання, наскільки усвідомлено УГКЦ своє звернення адресує тим, хто міг би проголосувати за Ю.Тимошенко, кардинал Гузар відповів, що «хотів би, щоб їхнє звертання почули прибічники обох кандидатів». Але «почути» і «послухати» — речі абсолютно різні. Авторитетним слово як глави УГКЦ, так і глави УПЦ КП стане насамперед для потенційного виборця Ю.Тимошенко (точніше, потенційного противника Януковича) — жителя західних і почасти центральних областей. Саме їх владики намагаються переконати прийти на дільниці й поставити «галочку» в котрійсь клітинці. Зрозуміло, котрій. Погано уявляю собі представника «козацької церкви» або «уніата», який голосує за Януковича. З суто релігійних мотивів — дуже вже улесливо той за Московським патріархом назирці ходив. Йому після виборів напевно віддавати борги патрону в МП. Про що вони там між собою домовилися, невідомо, але навряд чи це надання свободи дій «розкольникам» та «уніатам».
Своїм зверненням владики, з одного боку, прагнуть підвищити виборчу активність «проукраїнськи налаштованої» частини виборців, а з іншого — вони, фактично, підтримують ущербну ситуацію убогого нинішнього вибору, засуджуючи тих, хто не прийде або проголосує негативно через небажання брати участь у тому, що вважає фарсом або навіть злом.
Втім, свої роз’яснення предстоятель УГКЦ постарався закінчити оптимістично, закликавши не переоцінювати роль особистості в історії. «Україна надто велика, щоб одна людина могла просто взяти й розвалити її», — сказав він. Головне — аби ми з вами «були хорошими громадянами». Ось тільки я тепер, якщо чесно, не зовсім розумію, що він мав на увазі.
P. S. Є підстави вважати, що на сході і на заході країни показники явки в другому турі можуть різко зрости. «Шанс на торжество справедливості і реванш привів людей до скриньок», — скажуть одні. «Так ієрархи ж покликали — люди відгукнулися!» — запевнять інші. Ось тільки що було імпульсом, а що — ширмою; що було вибором, а що — вкиданням бюлетенів, — сам чорт не розбере…
фінансово.
Щиро дякуємо!
