Де це написано?

Одного разу я їхала в автобусі, який зупинився біля якогоїсь спортивної споруди – біля стадіону, можливо, або біля дитячої спортшколи. У салон влетіла збуджена команда юних футболістів. За ними увійшов тренер – років, напевно, тридцяти. Вільних місць в автобусі було досить – всі сіли. А на наступній зупинці увійшла жінка старше середнього віку з певною кількістю сумок в руках. Їй вже не було куди сісти. Вона стала як раз біля футболістів, які обговорювали, як ви здогадуєтеся, виграний матч. Зрозуміло, ніхто з них не звернув на неї уваги. У наш час дивуватися цьому не доводиться. Але я мала необережність втрутитися і запропонувати хлопчикам поступитися цій пасажирці місцем. Один з хлопчиків одразу встав і поступився. Решта потіснилися, щоб він теж міг сісти. Загалом, все нормально. Тільки …

Втрутився тренер. Людина, судячи з усього, досить щира і любляча своїх пацанів, він вважав своїм обов’язком у цій ситуації захистити їхні права.

– Так, нема чого до дітей чіплятись! Вони без вас розберуться, кому поступатися, а кому – ні. Вони їдуть, між іншим, зі змагань. Вони втомилися. І мають повне право сидіти. Чому, цікаво, вони повинні всім поступатися?

Жінка, якій хлопчик поступився місцем, налякано озиралася і не знала, встати їй або продовжувати сидіти. Вона явно відчувала себе винною. Салон, включаючи мене, ніяково мовчав (я, треба сказати, довго не могла подолати нерішучість в подібних ситуаціях). І тут пролунав голос якоїсь бабусі:
– Ви не праві! Чоловік не повинен сидіти у присутності жінки!
– Де це написано?! – Запитав тренер, входячи в раж суперечки, – де, покажіть мені!

Це був епізод № 1. А ось епізод № 2.

Багато років тому журналістська стежка звела мене з людиною, яка стала жертвою нападу злочинців – юних ідіотів, які вирішили відібрати в цього чоловіка портфель. Їм нав’язливо здавалося, що в портфелі гроші. Насправді грошей у портфелі не було зовсім.

В результаті нападу потерпілий отримав важку черепно-мозкову травму – лікарі ледве витягли його з того світу. А коли витягли, побачили, що у пацієнта – глибока амнезія.

Науковець, кандидат наук, при тому самодіяльний музикант, майстер на всі руки, батько сімейства – він не пам’ятав тепер власного імені. Взагалі не пам’ятав слів – не міг назвати найпростіші ужиткові предмети. Не знав ані букв, ані цифр. Не впізнавав дочок і внучку …

Як він вибирався з цього стану, яку велику любов і терпіння проявили близькі, щоб йому допомогти – це окрема тема. Я зараз про інше.

Я стояла поруч з цією людиною біля дверей районного суду – оскільки тих юних розбійників все ж таки зловили і судили. Я могла переконатися, що потерпілий дійсно не пам’ятає нічого і практично не може спілкуватися – свідчення в суді за нього треба було давати дружині.

Але, коли ми підійшли до дверей – «чоловік нізвідки» чемно пропустив мене вперед. Це він пам’ятав. Його дружина помітила моє здивування і сказала:

– Він і в автобусі сьогодні місцем жінці поступився. Адже він лише згадати нічого не може поки що, а так – яким був, таким і залишився.

То де це, все ж таки, написано?