Відзначене вчора 25-річчя з дня загибелі православного священика Олександра Меня для багатьох стало нагодою згадати його роздуми та вислови.
Переглянувши ці цитати, доходиш безпосереднього висновку: цей розумний чоловік ще чверть століття тому поставив Росії точний діагноз. За 25 років стан нашого північного сусіди сильно погіршився й загострився. А слова о. Олександра — представника «відродженого православ’я 90‑х» можуть допомогти сьогоднішнім українцям побачити, з ким ми маємо справу, і впевнитися, що проблема зовсім не в конкретному Криму чи Донбасі. Навіть із погляду самого російського православного священика, проблема ця давня і глибоко вкорінена.
Так говорив Мень
«Християнство — боголюдська релігія. Отже, активність людини тут має бути повна. Якщо ми вважатимемо, що… якимось гіпнотичним чином відбувається загальна переміна — коли пам’ятаєте, у Веллса було в дні комети: ось пройшла комета, якийсь газ подіяв на людей, усі стали добренькі й хороші. Чого варте таке добро? Ні, від нас чекають постійних і активних зусиль. І якщо людина не входить у цей мир Христовий, якщо вона не черпає силу в благодаті, — вона може тисячу разів вважатися християнином: православним, католиком, баптистом — і залишатися ним суто формально. Таких номінальних християн у нас повно».
«Євангеліє дає нам… модель співучасті людини у творчому процесі. Воно говорить про істинну відповідальність людини, істинну активність людини. Ми творці, співучасники, співвідповідачі. Якщо ми повністю зрозуміємо всю важливість християнської відповідальності, ми побачимо, що деякі з нас шукали в Церкві зовсім інше».
«Я високо ціную слова Маркса про опій («релігія це опій для народу» — ред.), вони завжди залишаються нагадуванням для християн, які прагнуть перетворити свою віру на теплий лежак, на притулок, на тиху пристань. Спокуса зрозуміла, поширена, але, тим не менше, це тільки спокуса. Нічого схожого на лежак або на тиху пристань Євангеліє не містить… Істинне християнство — це, якщо хочете, експедиція. Експедиція надзвичайно тяжка й небезпечна. Саме тому так часто відбувається підміна, і багато людей залишаються біля підніжжя гори, на яку треба піднятися; сидять у теплих наметах, читають путівники і уявляють, що вони вже на вершині цієї гори. Деякі путівники цілком барвисто змальовують і сходження, і саму вершину. Так інколи виходить і в нас, коли ми читаємо описи містиків або щось подібне у грецьких подвижників, , повторюючи їхні слова, уявляємо, що вже усього досягли. У словах Христа і Його закликах не було нічого приманливого. Він казав: “Тяжко багатому увійти у Царство Боже, швидше вже верблюд пройде крізь вушко голки”. А багаті були всі: кожен з нас тягне на собі якісь торби. І не може пролізти у цей отвір. “Тісні ворота, вузький шлях”, — каже Він, тобто це, виявляється, складно».
«Протягом останніх десятиліть головну масу людей, які формували загальноцерковну свідомість, становили консерватори, літні люди, які зовсім не прагнули (до живого спілкування, сучасного слова). Не прагнули до того, чого багато хто шукає зараз — нової мови. Отці Церкви завжди були “модерністами”. Апостол Павло був якнайбільш радикальним модерністом-реформатором. Майже кожен великий святий християнства був духовним революціонером, що звершив певний переворот… Навіть марксистські історики говорили про “революційну отруту Євангелія”. (Христос) постійно проявляв себе у вигляді різних опозиційних рухів».
Покоління і борги
«Сталінізм виростив покоління конформістів, які панічно бояться мати власну думку. Він грав на напівбіологічному інстинкті “підкорення вождю”, на психології кріпака, який прагне Хазяїна, твердої руки. Ця психологія зовсім не подолана і не раз набуває агресивних рис. Їй ми зобов’язані портретами Сталіна, які то тут, то там з’являються на лобовому склі… Процес “видавлювання з себе раба” відбувається повільно. Він триває вже третину століття. Ми давно звикли до книжок та фільмів, де якийсь самотній герой, свого роду донкіхот, часто з числа молоді, веде надаремну й нерівну боротьбу зі склеротичним і закостенілим апаратом. Їхня доля надихає мало кого. Читачі й глядачі знаходять там підтвердження тому, що самі часто бачать у житті. Створюється психологія на кшталт “моя хата скраю”, “нащо це потрібно?”. Молодь глибоко розчарована в ефективності чесної громадянської позиції, у доцільності боротьби за справедливість. Звідси — її байдужість до суспільних питань, доволі поширена тенденція сховатися від них. Зниження істинно громадянської активності (звісно, я маю на увазі не чіпкий кар’єризм) — друга причина злочинності. Соціальна енергія юнака чи дівчини, не маючи здорового застосування, нерідко скеровується каналами, які провадять до правопорушень.
Створюються паразитичні “псевдосуспільства” зі своїми законами, які більше впливають на свідомість причетних до них людей, аніж загальнолюдські та громадянські принципи. Дрібна мафіозність, яка інколи зароджується вже в школі, нерідко підміняє радикалізм, притаманний молодим. Наші хіпі та їм подібні угруповання зобов’язані своїм виникненням не пересиченістю благами цивілізації, а недовірою до суспільного життя. Відповідно, починати треба не з молоді, а зі старшого покоління. Саме воно має відродити в собі почуття громадянської відповідальності, й тільки тоді матиме право питати з молодих».
«Я переконаний: зростання злочинності виходить не від слабкості правоохоронних органів, хоча й до них висувають чимало обґрунтованих претензій. Навіть якщо вдвоє збільшити штат працівників Міністерства внутрішніх справ, навіть якщо вдосконалити методи слідства, судочинства, посилити закони, — корінну причину злочинності не буде усунуто. Не знищить її також підвищення життєвого рівня (усі знають, що часто правопорушники — діти з забезпечених сімей). Для людини замало “шанувати кримінальний кодекс”. Якщо в ній самій не буде жити й розвиватися дух людяності, вона рано чи пізно стане користувачем, циніком, мізантропом, зробить своїм символом віри шкурні інтереси. А звідси до злочину — один крок. Якщо моральні опори життя — ілюзія, умовність, то страх перед покаранням навряд чи може стати надійною запрудою від волі людського зла. Ось чому для отця Брауна, героя детективних оповідань Г. К. Честертона, було важливо не просто викрити злочинця, упіймати його, а пробудити в ньому совість. Отець Браун добре пам’ятав слова Христа про радість на Небесах від кожного наверненого грішника».
Людина, особистість, маси
«Людина має кілька станів буття. Є стан, близький до того, коли особистісне начало зведене до мінімуму. Те, що сучасною мовою стали називати “масами”. В іспанського філософа Ортеґи-і-Ґассета у 1920‑ті роки вийшла книжка, що називалася “Повстання мас”. У наші часи, як він показує, маси стали відігравати велику роль. Але Ортеґа помилявся: цими масами дуже легко маніпулювати. Вони відіграють роль, оскільки їм надали змогу вийти на вулицю, але їх можна дуже спритно скеровувати, примушувати їх кричати “Зіґ хайль!” або щось подібне — і вони це робили з великим ентузіазмом. Коли людина стає “масою”, її стан є найнижчим. Існує інший стан: коли людина є співпрацівником діла Божого — діла Божого у найширшому розумінні. Скажімо, Махатма Ганді не був християнином, але виконував діло Христове на землі, коли проповідував ненасильство, коли намагався запровадити у політичне життя гуманні принципи, коли, прийшовши до влади у державі, продовжував провадити звичне аскетичне життя.
Є люди, які виявляються мимовільними помічниками негативних начал. Про це багато пишеться в літературі й (показується) у фільмах: скажімо, за часів нацизму були люди, які не були нацистами за переконаннями, але через свою байдужість мимохіть входили до цього кола. І, нарешті, є два полюси, до яких можуть належати діяльні люди: полюс добра і полюс зла. Полюс Христовий — там, де особистість поважають, шанують і де для неї робиться багато і важливого… Там, де особистість пригнічують, де вона стає зневаженою, немовби непотрібною, і на неї дивляться з презирством, — це, звісно, полюс антихристиянський. Якщо ми хочемо долучитися до задуму Божого, ми повинні розвивати свою особистість і сприяти, як можемо, довколишньому світу… Справжня особистість людини — це самоврядний організм, само-врядний. До цього треба додавати молитву, і тоді Господь допоможе людині стати такою. Це, звісно, важко, але дуже важливо для всіх. Розумієте, чи тоді входите у стан справжнього. Не якогось темного, присмеркового створіння, але не усвідомлює власних учинків, яке інколи живе напівсвідомо…»
Він усвідомлював спотворення людини
У своїй книжці «Отец Александр Мень. Жизнь, смерть, бессмертие» Володимир Ілюшенко виклав узагальнене бачення постаті о. Олександра.
«Він, як ніхто, усвідомлював глибоке спотворення людської природи, що витікає з потоптання духовного начала. На соціальному рівні це проявилося, зокрема, у рабському підпорядкування (Російської Православної) Церкви державі. Це збочення, культивоване в Росії упродовж кількох століть, зрештою призвело до тяжкої кризи християнства і стало, можливо, головною причиною перемоги тоталітаризму…, який, своєю чергою, продовжив і довів до небезпечної риски процес дехристиянізації Росії. Для РПЦ загалом характерна закрита модель християнства, базована на традиціоналістичних цінностях, ксенофобії та шовінізмі. Агресивний націоналізм у православній подобі являє собою нове язичництво, антихристиянське за своєю суттю. Для охоронно-консервативного різновиду православія надзвичайно характерне те, що можна назвати духовним і культурним нарцисизмом: самозакоханість, самообожнення, ідеалізація себе та свого минулого. Ці клерикальні кола, як казав о. Олександр, “у захваті самі від себе”. І він же за два дні до смерті в інтерв’ю іспанській журналістці вказав на нову реальність наших часів: “Відбулося з’єднання російського фашизму з російським клерикалізмом та церковною ностальгією”. Він казав, що це дуже небезпечна тенденція, тому що люди приходять до Церкви за проповіддю добра, а стикаються з ізоляціонізмом, антисемітизмом тощо. Він гірко констатував: “…суспільство чекало від нас якоїсь підтримки, а підтримка, виходить, від фашистів”. І справді, чимало священиків стоять на вкрай шовіністичних позиціях, а деякі навіть стають ідеологами нацизму. Своєю чергою, екстремістські сили сподіваються тримати від Церкви якусь сакральну санкцію на проведення погромної, ксенофобської політики. Ті й інші прагнуть перетворити православ’я на етнічну релігію, елемент “національно-релігійної ідеології”. Ті й інші перетворюють християнство з релігії любові на ідеологію ненависті».
За матеріалами: Znak
фінансово.
Щиро дякуємо!
