Мало хто знає, що одну з найвідоміших світлин о. Олександра Меня, розтиражовану в багатьох виданнях, зробив католицький священик Стефано Капріо, який більше десяти років пропрацював у Росії.
Ми поспілкувалися з ним про отця Олександра у 25 роковини смерті цього великого проповідника та християнського просвітителя.
— Отче, Ви знали о. Олександра Меня, спілкувалися з ним у Росії і навіть їздили разом Італією…
— Так, я зустрічався з ним. Спілкування було досить близьке. Зустрілись ми в Росії 1986 року. Я був у нього в гостях в Новой Дєрєвнє, і ми домовились про його можливу подорож до Італії. Причиною подорожі були проблеми його доньки Лялі, яка виїхала з Росії та опинилася в Австрії без громадянства. Ми їй допомогли влаштуватися в Італії. Перша подорож о. Олександра Меня була пов’язана саме з донькою. Друга подорож — із відвідинами університетів, богословських факультетів та, особливо, фахівців з біблістики, яка його дуже цікавила; ми відвідували друзів та спільноти. То були різні зустрічі.
— Яке враження він на Вас справив?
— Сильне. Він один із тих священників, які вплинули на формування моєї особистості та на моє священицьке покликання. Його життєрадісність і дружба були для мене великим відкриттям. Він справив на мене враження, по-перше, як священик і пастир; по-друге, як проповідник християнської культури. Дивлячись на нього, я розумів, що хочу бути таким священиком, як він. Вражали його відкритість і здатність передавати Євангеліє різними шляхами: не лише за допомогою проповідей та богослужінь, а й через культуру, через інші прояви. Я тоді думав, що якби я не був християнином, то, слухаючи о. Олександра, я б напевно навернувся.
— Багато його книжок перекладено західними мовами, зокрема італійською. Я завжди запитував себе: чому? Чим він так цікавив західного читача?
— Я в цьому не був задіяний. Коли він загинув, я вже перебував у Росії. Навіть був одним із перших, хто доторкнувся його тіла. Я не знав, як краще зберегти й поширити його духовний спадок. Особисто я намагався доносити його слова до своїх парафіян, однак не замислювався над тим, що його книжки можна перекладати різними мовами. Насправді вони дуже специфічні й написані для Росії. Книжки о. Олександра без сумніву дуже ефектні і, в цьому сенсі, корисні для читачів усіх країн — як сходу, так і заходу. Але вони були написані в контексті Росії 1970‑1980 років. Як знавець богослів’я та біблістики, о. Олександр був дуже переконливим, але я б не назвав його оригінальним чи геніальним. Він дуже добрий популяризатор християнської культури, культури Біблії та історії релігій. В цьому сенсі його писемний спадок цінний і важливий, хоча такого напрямку літератури на Заході не бракує. Звісно, його особисте свідчення, особливо мученицька смерть, надає його творам особливої ваги. Тому я був радий, що їх переклали, і щиро вдячний людям, які цим займалися.
— Ви сказали, що були в Росії, коли о. Олександр загинув…
— Я приїхав у Росію 1986 року. Протягом 1990‑го — в останній рік життя о. Олександра — я був капеланом посольства Італії та міг пересуватися відносно вільно; я був одним із небагатьох, дуже небагатьох католицьких священикків у Москві. Нічого дивного, що ми спілкувались. Я з задоволенням брав участь у зустрічах, слухав його. Для мене це був час благодаті.
Майже впродовж двох років я приїздив до нього чи не щонеділі: був присутній під час його бесід, проповідей, зустрічей з різними людьми; почасти — можна й так сказати — брав участь у його діяльності. До того ж, протягом останнього року свого життя, коли ставало дедалі вільніше, він намагався збирати декілька своїх спільнот одночасно, аби творити єдиний рух.
У вересні, коли його вбили, була призначена зустріч відповідальних та членів спільнот; там мав бути і я. Зловмисники дуже точно вибрали годину й дату вбивства: вони не дали тому світові, який крутився навколо о. Олександра, об’єднатися по‑справжньому.
Я часто бував із ним ще й тому, що його потрібно було супроводжувати з Нової Дєрєвні до Москви. Отець Олександр ніколи не хотів жити у столиці: казав, що для нього було б занадто важко мешкати в цьому місті. Він волів жити у себе на парафії та лиш приїздити до Москви. Я часто возив його на посольській машині.
— Як сталося, що Ви опинились поруч із ним одразу ж після його загибелі?
— Того вечора я був під Москвою, в Балашисі, з однією зі спільнот його кола; ми молилися. Це була екуменічна зустріч, де були присутні і православні, й католики. Нам повідомили про напад на о. Олександра саме під час молитви. Ми всі ринули хто куди: хтось поїхав до моргу. Я ж рано‑вранці поїхав у Нову Дєрєвню, куди привезли його тіло. Я доторкнувся до нього та по‑католицьки благословив, щойно тіло привезли до храму. Потім був похорон, на який прийшли усі, хто любив о. Олександра.
— За ці 25 років світ сильно змінився, змінилися люди… Наскільки актуальний спадок о. Олександра Меня сьогодні?
— Дуже актуальний. Отець Олександр дивився на багато-багато років вперед, навіть більше, ніж на двадцять п’ять. Діалог між християнськими віросповіданнями, діалог між релігіями сьогодні вкрай необхідний усім, не тільки Росії. Отець Олександр залишив таке собі «пусте місце», до цих пір не заповнене, попри величезні плоди, що вийшли з його спадку. Я вважаю, що зараз, після різних «перебудов» та змін у російському та європейському суспільстві, варто повернутися до його вчення, відкрити його проникливість і передбачення.
Михайло Фатєєв, Gaudete.ru
Переклад: Олена Свирид, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
