Новий Апостольський Нунцій архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті, який нещодавно прибув в Україну, розповів CREDO про свої робочі плани та виклики, а також про мрії та побажання.
— Ваше Високопреосвященство, з яким настроєм Ви їхали в Україну, адже у нас нині непроста ситуація?
— З одного боку, я відчув радість. Я працював багато років разом із українським народом і для нього, та з його пастирями тоді, коли від 1985 до 2002 р. виконував своє служіння у Ватикані при Конгрегації Східних Церков. То були роки виходу з підпілля для нашої католицької спільноти. Зокрема, я займався вихованням кліру (формацією духовенства). То були роки великого ентузіазму. Тепер я прибуваю до України зраненої, і це завдає мені болю і тривожить. Війна — це знищення, це безкінечне джерело зла, болю, понівеченої пам’яті. Провокувати війну — тяжкий гріх. Християни не можуть бути ініціаторами війни, хоч би ким вони були. За це вони відповідатимуть перед Богом.
— Які виклики Ви бачите для себе в Україні?
— Папа попросив мене бути його знаком близькості та розради для українців. Ця розрада має бути дуже конкретною. Побачимо, як це можна здійснити, з допомогою всіх вас. І я постараюся це чинити з Божою допомогою та молитвою братів і сестер. Як людина віруюча, я впевнений, що добро та мир матимуть останнє слово. Бог любить нас так сильно, що навіть наші гріхи не можуть Йому перешкоджати. Я працюватиму також, аби сприяти зростанню Церкви, тому що різноманітність, якщо діє в сопричасті, стає надзвичайним багатством. А також переді мною стоїть завдання екуменізму: простягнути руку до тих, хто простягнув свою, щоб ухопити всі руки — а їх безліч, — які прагнуть і просять миру та справедливості.
— Своє перебування в Білорусі Ви розпочали з відвідин хворих дітей у дитячій онкології та гематології, на знак пошани до страждань білоруського народу. Які перші кроки будуть в Україні?
— Як я сказав, моє перше завдання — це підтримувати конкретними жестами тих, хто страждає. Папа Франциск мені дав добре зрозуміти, що це його першочергове завдання для мене. Мені треба багато навчитися, слухаючи багато і багатьох. Бути з людьми, які страждають, аби зрозуміти, як можна залишатися близьким їхньому стражданню, а де можна його полегшити.
— В одному з інтерв’ю Ви казали, що місію в Україні сприймаєте як продовження місії в Білорусі. Що це означає?
— У Білорусі я побачив велику симпатію та братерство у ставленні до України. Крім того, історія часто єднала ці два народи в одній і тій самій долі. Також і відновлення життя Церкви зіткнулося з подібними викликами. Мінськ став місцем, де проводять зустрічі деякі сторони, задіяні у конфлікті. У цьому сенсі бачу певну послідовність моєї місії.
— Ми знаємо, що Ви вивчили білоруську мову, хоча знаєте російську (і не тільки). Чи плануєте вчити українську?
— Мови були колись моїм фахом. В університеті я вивчав вірменську мову та літературу, і тривалий час займався духовним багатством цього народу. Не треба, однак, перебільшувати мого знання російської мови. Скажу так, що можу порозумітися цією мовою, аби не померти з голоду, але, очевидно, не можу розмірковувати про філософію чи мистецтво. Я завжди любив мови тих народів, де працював, тому що мова — це більше, ніж просто знаряддя спілкування; це спосіб зрозуміти душу народу. Старатимусь зрозуміти мову українців, аби могти їх краще та щораз більше розуміти і любити. Але не варто від мене очікувати багато. В моєму віці вже нема тієї розумової гнучкості та пам’яті, як за молодого віку!
— «Новий Нунцій повинен докладати всіх сил, щоб світ поглянув по-новому на Україну», — казав перед від’їздом архиєпископ Томас Ґалліксон. Що Ви плануєте робити для цього?
— Думаю, першим завданням буде те, щоб світ подивився на Україну. Є багато способів, як замовчати страждання народу. Перший спосіб — мовчати про це страждання й забути його. Натомість про біль треба знати та його розділяти. Я хочу, щоб ці страждання не зникли з уваги суспільної думки. Що більше буде поінформованості, то більша надія на справедливість.
— Ваше Високопреосвященство, безумовно Ви розумієте пострадянські реалії, у яких ми живемо. І, може, маєте рецепт, як нам позбутися комуністичного минулого. В Україні вже триває декомунізація, проте це дуже довгий процес.
— Зрозуміти таке комплексне явище, як радянський комунізм, дуже важко. Деякі його аспекти просочуються в серце, і багато з тих, хто його пережив, мають трудність назвати на ім'я аспекти цієї реальності. Щоб це сталося, дуже важливо мати контакт з іншими народами й культурами. Це допомагає нам поставити питання: «Отож те, що відчуваю я, — не те саме, що відчувають усі!» І звідси розпочинається зцілення: від діагнозу страждання. Але для того, щоб визволитися, необхідно мати мету, ідеал. Без цього можна впасти в депресивну та самодеструктивну пасивність. Думаю, що віра, незважаючи на слабкості та протиріччя Церков, є великим знаряддям зцілення. Ми потребуємо не лише лікування, а й реабілітації, щоиб знову відчути в собі можливість змагатися нарівні з іншими. Не треба, однак, думати, що де не було комунізму, там немає небезпек чи підступу. Споживацький егоїзм знищив прагнення людського духу до величі в подібний загрозливий спосіб. І ми не бажаємо, щоб місце старого хазяїна посів цей новий.
— Владико, Ви народилися в Італії, проте досить довго служили у пострадянських країнах. Чим, на Вашу думку, відрізняється східний та західний менталітет?
— Вважаю, що схід і захід — це не територіальні поняття. Так було би занадто просто. Міф про схід часто був породжений заходом як «відмінний від мене». Подібно як було створено «міф шляхетного дикуна». Натомість є конкретні історії народів. І вони досить відрізняються. Та водночас є великим багатством, якщо всі вони сприймаються як носії однакової гідності. Спрощення й деякі класифікації є способами підтримувати вищість однієї культури над іншою. Світ, що його ми звемо «сходом», дуже різноманітний сам у собі і часто був другорядним, принаймні від падіння Візантії й пізніше. І таким чином, безперервна історія утиску «кристалізувала» культури, частково перешкоджаючи їхньому розвитку. Це справжнє завдання: створити умови свободи, аби багатства культури показали, що вони здатні бути сучасними.
— Непросте становище Католицької Церкви у Криму. Хоча Крим належить до Одесько-Сімферопольської дієцезії, проте парафії зареєстровані згідно з російським законодавством. Яким чином триватиме співпраця із цього питання?
— Не знаю ще так добре ситуацію з Церквою в Криму. Перша річ, яку треба захищати, це право віруючих виражати свою віру, тому що це вроджене право. Цей принцип однаковий для всіх.
— У Білорусі за час Вашого служіння було призначено кількох єпископів. Чи варто цього чекати в Україні?
— Вважаю, що так. Призначення єпископів — це знак живої Церкви, що забезпечує пастирями Божий народ. Але поруч з єпископами, думаю, важливо плекати зростання духовенства, богопосвячених осіб, а особливо активність кожного християнина, щоб відчувати себе протагоністом життя Церкви, а не простим споживачем. Тому що завдання єпископів полягає, властиво, у вихованні зрілості християн.
— Україна це держава, де поруч існують дві католицькі спільноти, західної та східної традицій. За словами попереднього Нунція, римо-католицький обряд в Україні «опинився під загрозою зникнення». Що робити, аби цього не сталося?
— Церква — це живий організм. Є моменти сили і моменти слабкості. Це залежить також від історії. Згадаймо про католицьку присутність у Греції. З маленького локального явища вона стала дуже значущою спільнотою протягом останніх років, через сильну імміграцію. Хто би про це подумав якихось тридцять років тому? Дані потрібно безустанку оновлювати. Те, що важливо, це пошана до кожної церковної дійсності. Важливо, аби жодна Церква не була поранена відсутністю пошани або ж щоб її розвиток не залежав лише від національних принципів. «Між вами хай не буде так», — сказав би нам Господь.
— Папа Бенедикт XVI і Папа Франциск не раз говорили про те, що українські єпископи двох обрядів мають не найкращі стосунки. Багато робилося для їх покращення. Які кроки Ви плануєте здійснювати у цьому напрямку?
— Я можу зробити не так уже й багато. Єпископи добре усвідомлюють те, що Євангеліє та історія вимагають від них. Нунцій — це лише міст (а Папа — це перший «будівничий мостів», Понтифік). Із покорою я буду намагатися додати ще одну цеглинку до мосту, який вже будується. Спільність зростає зі зростанням святості. Що більше будемо святими (Папа сказав би «менш світськими»), то більше будемо разом.
— Яким має бути екуменізм, на Вашу думку, у країні, де католиків меншість? Які кроки повинна робити Католицька Церква?
— Передусім молитися. Сопричастя віруючих у Христі є справою настільки важкою, що від самого початку Христос молився до Отця, аби вона збереглася. Екуменізм — це не стратегія, це також і не політика. Екуменізм — означає жити разом, щоб намагатися свідчити свою віру. У цьому люди мають легше завдання, ніж релігійні лідери. Єдність приходить від Духа, передусім через людей. Люди нічого не втрачають, коли живуть любов’ю: ані привілеїв, ані умов вищості, гарантованих політичними силами, ані амбіцій бачити власну ідеологію тріумфаторкою над іншими. Люди живуть і люблять, як знають і вміють, кожного дня. І це зможе навернути навіть найтвердіші серця.
— У документах Церкви не раз наголошується надзвичайна важливість медіа. Як Ви ставитеся до того, що церковні ЗМІ змушені існувати на волонтерських началах?
— Також і на цю тему можу сказати небагато, тому що не знаю ще ситуації в Україні. Так, засоби масової інформації, коли вони вільні і полегшують критичне бачення і не виступають знаряддями того демона, яким є пропаганда, а отож є чесними та об’єктивними, мають велике значення. В цих умовах, напевно, треба шукати засобів, щоб їх підтримувати, тому що сьогодні їхній вплив може бути насправді більшим, ніж державної освіти.
— При переїзді у нову країну, що Ви завжди берете з собою?
— Передусім це книги та фотографії людей, які мені близькі і які вже перебувають із Господом.
— Як Ви любите відпочивати?
— Мені дуже подобається природа й читання, як також спілкування та подорожі зі справжніми друзями.
— Про що Ви мрієте?
— Мрію про світ гармонії, як світ Едемського саду, що його Бог створив для людства і який ми невпинно спотворюємо. Але гадаю, що ця мрія гармонії, примирення, краси, яку не експлуатують, але вільної, — це мрія кожного, у різній формі, навіть якщо іноді багато хто цього несвідомий. Так, свобода краси для всіх; це, мені здається, і є великою спільною мрією.
— Владико, Ви приїхали напередодні Різдва. Як Ви плануєте його відсвяткувати на новому місці, у новій країні?
— Приготування до переїзду з Білорусії, приїзд до України та всі доручення, матеріальні та офіційні, з цим пов’язані, частково відволікли мене від цієї солодкої та щоденної зосередженості, що готує прихід Господа. Сподіваюся, що Він надолужить моєму браку приготування. Буду щасливий святкувати Різдво у різні дні з римо-католицькою та греко-католицькою спільнотами. Бажаю молитися голосом їх обох. Це привілей, який нечасто трапляється.
— Які традиції святкування Різдва були у Вас вдома?
— Вдома батько був тим, хто готував ялинку; були різдвяні пісні, очікування Святої Ночі та, не забуваймо й про це, зимові шкільні канікули. Для мене Різдво позначило життя. У різдвяну ніч 1974 року я вирішив прийняти Господнє покликання наслідувати Його в богопосвяченому житті та в священицькому служінні. І за два дні я розпочав конкретно цей шлях.
— Що б Ви хотіли побажати українцям на Різдво?
— Хочу скласти дуже конкретні побажання: щоб настав мир, справжня рівність, справедливість, чесність, праця для всіх, справедливий розподіл благ. Але щоб це здійснилося, прошу в Бога для українців бути пильними, як пастухи у їхній простоті. Вони не спали і завдяки цьому побачили ангелів. Інші спали й нічого не бачили. Ірод знав, але знання не спасло його: із заздрості та через страх він провів Різдво у роздумах, як убити маленького Ісуса, як убити Різдво. Бажаю, щоб усі Іроди були знезброєні, не іншими сильнішими Іродами, а простотою Бога, Котрий став людиною в печері, роззброєні відвагою прощення, найважчою річчю для того, хто є жертвою. «Мир на землі людям Божого благовоління!».
Фото: Анна Котвицька
фінансово.
Щиро дякуємо!
