Реколекції єдності

Тут, у добромильському монастирі святого Онуфрія, у 1882 р. розпочиналася славетна реформа Василіянського Чину (фото П.Бішко, www.dobromyl.org)

Уявіть собі молодого шляхтича, не лише класичного латинського католика, але й гарну, мудру, високоосвічену та побожну людину в прямому значенні цього слова. Уявіть собі його графську родину, яка в жодному разі не мислить себе поза Римо-Католицькою Церквою. І одного дня наш молодий шляхтич приходить до свого батька – польського графа – з постановою… стати монахом-василіянином. Найцікавіше, що якби не діяльність отців-єзуїтів на Львівщині, цієї історії могло б і не бути.

Уявили собі таку ситуацію?.. Саме так сталося з молодим Романом Шептицьким, майбутнім о.Андреєм Шептицьким ЧСВВ, пізніше – єпископом Станіславова (нині – Івано-Франківськ), і врешті – Митрополитом Львівським Андреєм. Єдність Церкви по суті, а не в обряді стала підставою його життя. Покликання до василіян Господь відкрив молодому Романові, одночасно не закриваючи його очі на біль служіння, коли Шептицький ризикував стати «своїм серед чужих, чужим серед своїх»: «…покинеш обряд, який виховав тебе для Мене, й підеш до чужих людей… твої найближчі будуть здригати раменами і називати тебе безумним…» (Софія з Фредрів Шептицька, «Молодість і покликання о.Романа Шептицького»).

Чужий серед своїх

Покликання о.Романа народилося як раз під час так званої Добромильської реформи Василіянського Чину, що її Папа Лев XIII доручив отцям-єзуїтам (в Україні про них часто також говорять як про ісусівців). Отець Генрих Яцковський SJ, якому Апостольська Столиця довірила проведення реформи, був духовним наставником як молодого Романа, так і його матері – графині Софії Шептицької. А батько-Шептицький тоді і взагалі вважав все це «єзуїтськими інтригами», жорстоко противився покликанню сина. Хоча пізніше, вже з глибоким порозумінням і розкаянням, сам плекав покликання сина і вже разом з дружиною відвіз молодого Романа до Добромиля, де згідно з волею Святішого Отця було відкрито реформований єзуїтами василіянський новіціат.

Цікаво й те, якою була ситуація в Церкві на тогочасних (кін. ХІХ ст.) польських землях. За спогадами графині Шептицької, «іншого обряду» тоді для неї означало «іншого віросповідання»! В середовищі польської шляхти, серед інтелігенції представники руського (тобто українського – прим.ред.) духовенства сприймалися з погордою через «хиби і бездонну темноту, захланність і обичаї» (тогочасний стереотип мислення, що здебільшого не мав відношення до правди – прим.ред.). До того ж, за спогадами графині Шептицької (зауважмо: представниці одного з найосвіченіших прошарків вищого світу та щиро побожної жінки), «те [серед духовенства УГКЦ], що не було темне і дике, виступало як ворог латинської Церкви й польської національності». Насправді латинські католики не знали ані східного обряду, ані греко-католицького духовенства, як у цьому зізнається графиня Шептицька, але все ж так мислили.

В Бозі, не в обряді

Перелам ХІХ та ХХ сторіч був одним із важливих у формуванні Католицької Церкви в Україні як такої. Реформування Василіянського Чину, з волі Святішого Отця здійснюване зусиллями отців-єзуїтів, було не лише підтвердженням єдності віри, а й кроком до зміцнення католиків візантійського обряду загалом. Чи не найбільший в УГКЦ Василіянський Чин св.Йосафата дістав друге дихання – і друге дихання дістав, наприклад, розвиток освіти: як релігійної, так і світської. Це, своєю чергою, вплинуло на становлення інтелігенції, кращу формацію духовенства, міжнародні зв’язки. Зерно впало на добру землю – і проросло не лише покликанням та непересічною діяльністю митрополита Андрея, а й формацією суспільства на наших землях.

Колись Софія Шептицька ридала перед о.Яцковським, бо «…ми з ним [Романом] були досі одне [в Церкві], а тепер усе скінчилося!», єзуїт Яцковський майже розгнівався: «Дитинство! Одним ви були й будете далі – в Бозі, не в обряді!» Попри науку Церкви, графиня майже хоронила свого сина: «Отче, між ними він схлопіє! – Ніколи! Може стати лише мучеником, а чого ж кращого я міг би бажати і йому, і вам!» Так шляхтич Шептицький, прийнявши василіанську рясу, зміг змінити світогляд як поляків, так і українців – самим своїм життям та служінням.

Любити, щоб принести спасіння

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький свою позицію у Церкві сформував разом з прийняттям дару покликання – так чи інакше намагатися придбати для Бога всіх, кого лише можливо. Зовсім особливим було ставлення Шептицького до Російської Імперії кінця ХІХ ст., куди він багато подорожував: «…лише любов’ю Христовою можна далі ширити його науку; отже, не зважаючи на нагаї, тюрми й переслідування, треба любити наших ворогів, щоби їм принести спасення, бо неможливо навернути народ, до якого підходиться з ненавистю в серці».