Бартош — щасливий чоловік Реґіни і тато Маґди, Юлії та Янка; уже 8 років подружжя є на Неокахутеменальній дорозі: «[Бог] не сказав: "Відстань від мене, покидьку. Спочатку навернись — йди до Пєкар (мається на увазі марійний санктуарій, — Ред.) чи до Ченстохови". Прийшов до такого, яким був, а був гідним презирства».
Ім’я — Бартош; прізвище — Житомірскі; вік — 35 років; місце проживання — Катовіце; тверезість — 12 років.
Він виховувався у пересічній католицькій родині: мама, тато й дві сестри. «Пам’ятаю, як увечері ми разом молились, і тато ставив нам хрестики на чолі. Батьки дбали про наше виховання, і якби тато не мав проблем із алкоголем, то можна було б визнати, що все було ідеально. Коли я народився, ми з мамою були на межі життя та смерті. Тато тоді присягнув Богові, що як я виживу, то до кінця року він не питиме. І таки дотримав обіцяного», — розповідає Бартош. «Підростав я з переконанням, що сам ніколи не вживатиму алкоголю, це мені не подобалося. Однак у житті склалося інакше… — каже і на мить замовкає. — Мав друзів, зналися ми з дитинства…»
Сумний похорон
Спочатку почали пити друзі. Потім дійшла черга і до Бартоша. Пам’ятає той день дуже добре. Середа, в Катовіцах був матч.
«Мені було 15 років, і тоді вперше напився. Результат був такий: я прокинувся наступного дня зі зчесаним лицем, бо в центрі Катовіц випав із трамваю. І вперше через алкоголь я не пішов тоді до школи. Очевидно, для мене то був великий сором, бо багато людей і в школі, і в моєму районі говорили про це». Вирішив тоді змінити компанію. Спробував вступити до харцерства. Був один табір, другий. Але врешті Бартош ствердив, що п’ють усі.
«Щоденно ходив на одне‑два пива. Шукав свої улюблені смаки. То був процес. Пив також дешеві вина чи наливки. Напередодні свого 18‑річчя я брав участь у бійці з представниками арабських країн. Я не велетень, але під впливом алкоголю щось зі мною діялося… Було гостро. Моя сім’я пережила шок. Потрапив до витверезника, а потім — до комісаріату [поліції]. Було не особливо приємно, але я знав, що ніхто мені нічого зробити не може, бо це моя перша витівка, за яку мені нічого не світило», — пояснює він.
Батьки спершу обдзвонили лікарні, але тато Бартоша щось відчував, тому пішов до поліції. «Запитав, що я тут роблю. Відповів йому, що сиджу. На що він: "Не маю уже сина". І це мені тоді заболіло, в серці запекло, але назовні я цього не показав. Сьогодні виправдовую свого тата, бо лише Бог вчинив би інакше…» — зізнається.
Через два дні відпустили його додому. «Я повернувся звідти, як герой — бо нікого не видав і пройшов бойове хрещення, — пригадує. — Напередодні мого 18‑річчя один із друзів (разом ми випивали) повісився дорогою додому. Мені було лише 19… — Бартош знову робить паузу і говорить тихіше — Це показало мені, що життя — річ насправді серйозна, що це не жарти; але більше нічого в моєму житті не змінилось. На похороні був я п’яним, бо не уявляв, чи зможу пережити те все тверезим. І то був сумний похорон…»
Сину, не їдь
Бартош пив недовго, тільки вісім років, але інтенсивно: почав замолоду, і цього вистачило, щоби впасти в залежність.
«Невдовзі після канікул пішов на черговий матч. Мої батьки були проти, бо це завжди була нагода випити. Повернувся додому, моїй мамі стало погано. Тато подзвонив до лікаря, з’ясувалося, що все дуже серйозно — стався інсульт. Маму забрали до неврологічного відділення. Я зупинився і сказав, що хочу жити інакше. Що не питиму, принаймні доки не дізнаюся, що з мамою. І що з того вийшло? Це було в середу, а в п’ятницю я пив горілку; тут я був безсилий. Ламав у руках склянку за склянкою, бо не міг зрозуміти, як це все відбувається, що я не хочу, але роблю. Згодом, як прийшов до неї до лікарні, бачив, що з маминої голови виходили трубки, а сам ховав руки, щоб вона не побачила моїх ран. Мама чудом видужала, без жодних ускладнень, мала тільки рекомендації не нервувати.
Мама у моєму і татовому намірі тоді у Ліхені (Марійний санктуарій — Ред.) підписала довічну відмову від алкоголю. "Дурня", — прокоментував я це тоді. Коли мені було 19 років, я поїхав до друга, який ішов до армії; ми зібралися провести час на природі. Мама просила: "Синку, не їдь, бо ти тверезим після такого ніколи не повертався". І вона мала рацію. Навіть не пам’ятаю, коли смеркло, ми пили розведений спирт; пригадую "елементи" бійки. Не пам’ятаю приводу, але знову був витверезник із попереднім затриманням на гарячому».
Бартош відчував, що поволі опускається на дно.
«Після перепою, аби заснути, завжди мусів випити чотири пива — я боявся темряви, боявся, коли автомобіль під’їжджав під будинок, думав, що то поліція по мене. Мав відчуття, що йду крихким льодом, що граюся зі своїм життям».
Люди, Бог є!
Урешті‑решт настав 2003‑й рік. Бартош входить до місцевого бару в день св. Андрія. П’є горілку, пиво і… ламає ногу. Досі не знає, як це сталося…
«Рано тато поїхав зі мною накласти гіпс. Перше, що я зробив уже з ногою в гіпсі, — пішов до бару. Мав лікарняний на два місяці, і тоді трапилося щось, що назавжди змінило моє життя. Було це під час кошмарної ночі, однієї з багатьох — безсонної, сповненої страху, каяття, почуття відсутності сенсу життя і великої депресії. Лежав у ліжку з поламаною ногою, мав діарею, руки мої тряслися, боявся, що дістану серцевий напад чи інсульт. Потім я спітнів, руки задубіли. Я відчував, що моє життя не має жодної мети, що нічого в ньому вже не станеться. Не бачив для себе порятунку, не було для мене надії. Того дня моя молодша сестра Моніка дала мені почитати… "Любіть один одного" (Католицький часопис, — Ред.). Дурниця… Дивна назва… Але я насправді не мав уже чого втрачати. Саме тоді я нічого не пив і не міг спати. Я почав читати журнал, між іншим також свідчення людей про їхню зустріч із Богом».
Тиша. Бартош відчиняє шафку і виймає зім’яту соту копію статті. Збоку ставить «Щоденник» Сестри Фаустини.
«Я натрапив тоді на таку сторінку: "Розмова милосердного Бога з грішною душею". Була там образ Ісуса Милосердного з підписом "Ісусе, уповаю на Тебе" і діалог. Я почав читати…»
Минули роки, а він читає й надалі.
— Ісус: Не бійся, душе грішна, свого Спасителя; першим зближуюсь Я до тебе, бо знаю, що ти сама не можеш піднятися до Мене. Не втікай, дитино, від свого Батька, запрагни розпочати розмову сам-на-сам зі своїм Богом Милосердя, який хоче сказати тобі слова пробачення і обсипати тебе своїми благодатями. О, яка дорога для мене твоя душа! Записав Я тебе на руках своїх. Ти стала глибокою раною в Моєму серці.
«Я не знав, звідки ці слова, але як я їх прочитав, то мене як встрелило, дістав такий дотик Бога, аж був певний на всі 100%, що ця розмова відбувається не на сторінках часопису — це був мій справжній діалог із Богом. У житті я такого не відчував», — пояснює і читає далі.
— Душа: Господи, я чую Твій голос, який кличе мене звернути з хибного шляху, але я не маю мужності ані сили.
«Нічого іншого я не міг би відповісти; я одразу почав плакати. Як ніколи раніше, це було сильнішим за мене», — коментує Бартош та продовжує читати.
— Ісус: Чому лякаєшся, моє дитя, люблячого Бога? Святість Моя не заважає Мені любити тебе. Дивись, душе, для тебе створив Я трон любові на землі, а цим троном є Дарохранительниця; з цього трону любові хочу вступати до твого серця. Поглянь, Я не оточив себе ані почетом, ані військом, маєш доступ до мене кожної хвилини; о кожній порі дня хочу з тобою розмовляти і уділяти тобі благодатей.
— Душа: Господи, я боюся, чи пробачиш ти мені велику кількість моїх гріхів, тривога сповнює мою жалюгідність.
— Ісус: Більшим є милосердя Моє від убогості твоєї та цілого світу. Хто виміряв доброту Мою? Заради тебе Я зійшов із неба на землю, заради тебе Я дозволив прибити себе до хреста, заради тебе Я дозволив відкрити списом Найсвятіше Серце Своє (Щоденник св. Фаустини, 1485).
«У мене не було сумнівів, що це говорив Ісус; то були найважливіші слова в моєму житті. Добра Новина — Бог любить грішника! Це не історія для бабусь чи дітей у садочку. Я лежав удома, хотів встати, розбудити всіх і сказати: "Люди, Бог є!" Ніколи в житті не почувався так спокійно. Якщо так є в небі, то не можу дочекатися. Дійшло до мене, що я — грішник, і якби в той момент я помер, то пішов би до пекла. Я жив у смерті, в стані смертного гріха. Я мав велике прагнення піти до сповіді, знав, що вночі це неможливо здійснити, а згодом ходив і на аркушах паперу записував гріхи. Бог очистив моє серце. Я не покинув пити одразу, але прагнув чогось іншого. 8 липня 2004 року був перший день моєї тверезості, й він триває дотепер. Маю велике смирення стосовно цього; я знаю, що це благодать, яку треба зберігати у глиняному посуді. Щоденно навколішках прошу Бога про тверезість».
фінансово.
Щиро дякуємо!
