Напередодні Тижня молитов про єдність християн варто задуматися, а що таке екуменізм і чи він нам узагалі потрібен, а головне — як досягнути омріяної єдності всіх учнів Христа.
1.Побачити Христа в іншому
Екуменізм починається не з богословського діалогу чи бажання бути разом. А з зустрічі з Богом в іншій людині. Адже коли помічаєш у житті іншого християнина дію Бога, то він перестає бути твоїм ворогом чи конкурентом, стає для тебе другим Христом, якого хочеш пізнати і полюбити. Бо бачиш, що в історії цієї людини Бог також присутній — можливо, в іншій спосіб, але той самий Бог, який колись прийшов і у твоє життя. І коли це розумієш, то всі інші відмінності стають другорядними (не кажу неважливими). Бо нас спасають не догмати, а відносини з Ісусом Христом. Істини віри лише допомагають у налагодженні стосунків, але ніколи не заміняють самої зустрічі з Богом. Якщо так і стається, то віра перетворюється на мертву ідеологію, яка ділить світ на «добрих» своїх і злих «чужих». Тоді як світ поділяється на тих, які йдуть за Христом і шукають Його волю, і тих, які йдуть від Христа і тим самим шукають свою примху, а знаходять сатану і пекло. І обидва ці типи є як і серед католиків, так і серед некатоликів. Зустріч з іншим допомагає подолати бар’єри і стереотипи, які часто ділять християн протягом цілих століть. Тоді католики розуміють, що протестанти не небезпечні сектанти, а до протестантів доходить, що католики — не ідолопоклонники і не вважають Марію богинею.
2.Толерантність — це замало
Багато хто вже втратив надію на можливу єдність, і екуменізм для них став формою мирного співіснування різних християнських конфесій. Проте що це за брати, які лише «толерують» один одного і збираються раз у рік на спільній каві чи благодійній акції? Це можуть бути сусіди, які випадково проживають у межу. Але аж ніяк не християни, які називають Бога Отцем, а Христа своїм Спасителем. Адже, як казав св.Августин, поки вони моляться «Отче наш» — вони мої брати, навіть якщо мене за брата не визнають.
Але хіба це є мрією Бога, щоб ми одне одного лише терпіли чи змирилися з існуванням іншого замість того, щоб його любити? А любов — це вже узи єдності. Адже розколи і поділи утворилися, бо людям забракло любові, а чужими ми стали ще тоді, як були разом. І якщо тоді відсутність любові стала початком ворожнечі, то тепер її наявність має стати початком примирення.
3.Бог вірний щодо невірних
Очевидно, що німці не були одружені з італійцями, а французький народ із польським. Проте немає кращої аналогії для Церкви як сім’ї, з’єднаної навколо Отця кров’ю Сина у єдності Святого Духа. Коли спільнота про це забуває, то перетворюється на фірму з релігійних послуг, сакральну установу чи благодійний фонд. А звертання «дорога сестро» чи «брате» щонайбільше буде побожним слоганом, а щонайменше — даниною традиції. Але ніяк не відповідатиме дійсності, що ми всі — брати і сестри у Христі. Тому, на моє глибоке переконання, будь-який поділ — це те ж саме, що розлучення рідних колись людей, які тепер стають або ворогами, або чужими. І, безперечно, можна шукати тисячі плюсів від такого кроку, але це не змінює самої суті гріха.
Так, інколи розпад подружжя приносить «добрі» плоди: звільнення від нестерпно чоловіка чи дружини, краще духовне чи емоційне самопочуття, економічне становище. Але чи це дорога Христа — втікати від проблем і людей, відмовлятися від свого хреста і шукати легших розв’язань? Можна так робити, створювати нові конфесії, бо у старих повно грішників і щось пішло не за Євангелієм; але Бог не викидає зламану людськими недосконалостями Церкву — як і, втім, саму людину — на смітник історії, а оновлює. Бог, коли Його наречена погрузла у гріхах і бруді, не заводить «коханок» на стороні, але очищує і повертає блиск своїй Обраній. Бо Він є вірний, навіть (або тим більш) коли інші невірні Йому.
4.Бог любить усіх, але обітниці дає обраним
Тому християни не можуть святкувати гріх і поділ, але можуть прославляти Бога за Його вірність і присутність. Я вдячний Христу, що Він, попри численні падіння і занедбання католиків, не покинув Церкву; але також не менш вдячний Йому, що Він не залишив і тих християн, які з різних обставин (часто через гріхи самих католиків і помилки ієрархії) не належать до Вселенської Церкви. Адже Бог і зі зла здатний вивести добро. І там, де панує гріх, ще більше розливається благодать.
Навіть коли дитина зачинається внаслідок зґвалтування чи зради одного з подружжя, то Бог не перестає її любити і прагнути її щастя. А тим більше не дивиться на неї у категоріях «шлюбна/нешлюбна». Як і у випадку синів Авраама, який теж хотів «піти легшим шляхом». Бог уклав союз лише з Ісаком, проте не перестав дбати і про Ізмаїла, якого поблагословив і зробив плодовитим (див. Бут 17, 20-21). Не тому, що для нього останній був гіршим, лиш тому, що Він призначив тільки одного для виконання Його волі та здійснення обітниць. Тому, визнаючи, що Католицька Церква є єдиною істинною Церквою Христовою, я не можу (і не маю права) заперечити, що Бог діє і в інших церковних спільнотах. А їхні віруючі натомість не є «християнами 2 категорії». Адже Дух віє там, де хоче.
ІІ Ватиканський Собор навчає, що є такі, хто офіційно не вступив до Церкви, але належать до її душі, якою є Святий Дух, і завдяки цьому вони ближчі до спасіння. Але є й такі всередині Церкви, які перебувають у ній «лише тілом, а не духом» і не мають любові. Вони спасіння не отримають (Lumen gentium, 14). Тому св.Августин каже, що фраза «поза Церквою немає спасіння» стосується Душі Церкви, а не її Тіла, тобто видимих меж (Про хрещення донатистів 5.28.39).
Проте це не змінює факту, що Христос заснував лише одну Церкву, якій дав обітницю, що її не подолають «брами пекла», аби вона була стовпом і твердинею істини.
5.Усі ми згрішили проти єдності
«Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає. Якже ми визнаємо гріхи наші, то він — вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди. Коли ми кажемо, що не згрішили, ми чинимо його неправдомовним, і слова його в нас немає» (1 Йн 1, 8-10). Можливо ми і не ділили Церкву, проте якщо оправдуємо гріх або радіємо, що ми не разом, то стаємо співучасниками поділу. Адже схвалимо тих, які бичували Христа і завдали ран Його Пречистому Тілу. Тут не є питання пошуку винних, бо «ми всі грішили і втратили славу Божу». Невинний є лише Христос, який узяв на себе всі провини світу. І Він не очікує від нас оправдань, що такі були часи, не було іншого виходу. Він прагне лише одного: щоб ми дозволили зцілити наші рани і забрати наші гріхи. А перший крок до цього — не триматися за них, ніби вони це частина нашої душі чи Церков. Я як католик прошу вибачення за переслідування братів протестантів і православних, за те, що їх примушували зрікатися своїх переконань. І в той же час прощаю, що вони переслідували католиків за нашу віру, що до сих пір називають нас ідолопоклонниками і послідовниками Антихриста, сопричасниками Вавилонської Блудниці. Я прагну, щоби Кров Христа залікувала рани єдності, а шрами, які ми завдали один одному — стали знаками милосердя Божого супроти наших гріхів.
6.Єдність починається від нас
Ми не досягнемо єдності з іншими християнами, коли у наших спільнотах пануватиме розбрат, конкуренція і дух наживи. Коли брат буде їсти брата, а священики будуть воювати за парафіян, ніби ті є духовною власністю. Справжня єдність починається з нас самих, коли наші серця стають святинями глибокої єднання з Христом. Потім вона переходить на наші родини, парафії, помісні Церкви і згодом на все християнство. Адже святість, як і гріх, заразлива. Потрібно зовсім мало, щоб закисло все тісто. Якщо кожен з нас, незалежно від конфесії, поставить Христа у центр свого життя і буде щодня навертатися до Нього, то, свідомо чи ні, ми будемо наближатися і один до одного. Бо насправді єдність Церкви — це не звершений колись факт і почесний статус, а постійна дія Бога, який, немов джерело, дає вірним благодать бути разом, незалежно від протиріч. І розколи бувають не від того, що Бог не посилає свою благодать, а через те, що ми закриваємо серце.
7.Єдність — це дар
Єдність — це не штучний проект, як дехто цього прагне. Щось узяти, від чогось відмовитися, у чомусь піти на компроміс, на щось заплющити очі. Це дар від Бога, і нам треба лише молитися, щоби Бог дав Його нам чимшвидше. Адже Церква — це не людське об’єднання і релігійна партія, щоб іти на компроміси. Адже через таке мислення найчастіше й виникали розколи, коли ми починали змінювати курс Човна Святого Петра у власноруч обраному напрямку. А курс є завжди отой самий: до дому Отця, з Христом на чолі, з повними вітрилами вітру Святого Духа. Питання лиш у тому, чи прийдемо туди на одному кораблі, чи будемо ризикувати кожен на своєму човні проходити через бурю цього світу.
8.Інші слова не завжди значать іншу суть
Церква має завдання берегти «у глиняних посудинах» доктрини і знаків» багатство об’явлення і благодаті Христа. Тому вона не може ані на йоту змінювати свого вчення відповідно від духа часу, поглядів більшості її формальних членів чи можливого екуменічного результату. Але дуже часто ми настільки боремося за посудину, аж забуваємо про зміст. Знадобилося п’ятсот років, щоби зрозуміти, що маємо з лютеранами спільне вчення про оправдання «тільки благодаттю і у вірі у спасительну дію Христа, а не на підставі наших заслуг, стаємо прийняті Богом і отримуємо Святого Духа, який відновлює наші серця і кличе нас до добрих вчинків». Або що для нас, як і для православних, є неприйнятним твердження, що Отець і Син — рівноцінні джерела Святого Духа, адже Католицька Церква завжди навчала, що «Дух Святий […] з одного Начала, немов із джерела, від Отця через Сина ісходить». І ці приклади можна множити, адже дуже часто ми переконані, що ми володіємо істиною. Проте це Христос — Істина, Дорога і Життя, зустрічає нас і володіє нами. Усвідомлення цього допоможе уникнути бездушного доктринерства, яке не дозволяє поглиблювати розуміння тайни, а також згубного релятивізму, який в ім’я пошуків позбувається правди. Християни можуть лише прийняти Істину Христа і виразити отриманий досвід зустрічі з Богом далеко не точними, але своїми словами. Тому завжди треба намагатися зрозуміти іншого, його хід мислення та значення, які вкладає у слова, щоб в ім’я правди не засудили саму Правду.
9.Фундаменталізм — це не завжди погано
Дуже часто, коли ти твердий у своїх переконаннях, тебе називають фундаменталістом, а ще — зеленим і недосвідченим. Проте фундаменталізму мене вчить сам Христос, який каже будувати на Скелі доброї науки, а не на пісках компромісів і мінливих поглядів. І, як показує досвід, мені набагато ближчі за поглядами та духом фундаментальні й консервативні протестанти, ніж католицькі ліберали, які біжать за примхами епохи. Адже маємо спільну основу — Євангеліє, навіть якщо і по-іншому її трактуємо. Натомість ліберали всіх мастей хоча і говорять про спільні цілі, та вони немов повітряні кулі. Ніби й мають доктрини і погляди, проте всередині порожні. І куди повіє дух часу, туди вони й летять. Із таким самим успіхом вони б завтра могли створити спільну Церкву з мусульманами чи буддистами.
10.Я католик заради некатоликів…
На жаль, я спостерігаю у багатьох католиків певний «комплекс неповноцінності», коли мова заходить про екуменізм чи контакти з іншими конфесіями. Такі люди ладні забувати про відмінні риси католицизму, нашу специфіку чи багатство традицій. Їм набагато легше говорити про те, що спільне, що об’єднує. Проте основна умова справжнього діалогу для обох сторін — це бути самим собою, аби поділити дарами, які дав кожному дав Господь. Проте як ми можемо обдарувати інші конфесії, якщо соромимося самих себе, ким ми є і звідки прийшли?
Мета діалогу — відновити єдність, яку її хоче бачити Господь, а не ми. Екуменізм — це не війна на виживання, де будуть переможці й переможені. Переможець лише один: це Ісус Христос. Ми ж повинні мати покору, щоби розпізнати Його волю і поглибити наше розуміння Його слів. Це вимагає відваги цінувати нашу доктрину, а також приймати ті дари, які отримали наші відлучені брати, коли ми вже не були разом. Святий Йоан Павло ІІ влучно пояснив, що часто протестанти й православні краще використовують і розвивають ті перлини, які мають католики.
Думаю, що найкращими прикладами екуменізму останніх часів на ділі, а не лише на словах, стали колишні англіканці у персональних ординаріатах, які не лише відновили сопричастя з Католицькою Церквою, але й збагатили її традиціями та літургійним та богословським багатством англійської реформації. Бо у головному має бути єдність, у другорядному свобода, але в усьому — любов.
фінансово.
Щиро дякуємо!
