За час свого свідомого перебування в Церкві я стільки наслухався і позитивного, і негативного про спільноти і рухи, що можна б написати не одну книгу.
А оскільки, дякуючи Богові, сам перебуваю в одній такій дійсності вже п’ятий рік, то можу спростувати (або підтвердити) деякі накопичені роками стереотипи й міфи.
1.Спільноти провадять до поділів
Не один раз чув навіть на свою адресу, що та чи інша спільнота «ділять» Церкву, адже мають свій ритм життя, окремі зустрічі або свої літургійні особливості.
Було би погано, якби у центрі християнського життя була парафія, а не Ісус Христос і стосунки з ним. На жаль, часто можна зіткнутися з тим, що я би назвав «єрессю парафієцентризму»: коли твоя участь у недільній парафіяльній Месі (хоч кожна літургія у нашій парафії є парафіяльною і не можна виділяти одну Євхаристію як важливішу, а іншу вважати факультативною) для когось може бути важливішою справою за твоє глибоке християнське життя і взаємини з Христом. Проте бути окремим чи іншим не означає стати чужим. Те, що діти відходять від свої батьків у доросле життя, не каже, що вони перестають їх любити чи дбати про них. Просто вони потребують іншого простору, щоб дозрівати до більшої любові. Адже якби клітини у процесі еволюції не ділилися, ми б досі були на рівні одноклітинних організмів. Так само, поділ усередині тіла є ознакою зростання і життя, а коли він закінчується — починається старість і процеси вмирання.
Так само й зі спільнотами, діяльність яких невидимою для пересічного «католицького ока». Вони ніби діти у материнському лоні, які допомагають народитися зрілим у вірі християнам. Вони нібито розділяють парафію, але це ознака не кризи, а навпаки — зростання. Адже лише ті парафії розквітають і кількісно ростуть, де наявні чимало церковних харизм, а вони, хоча й різні, але будуть Церкву у свій спосіб.
Це також необхідно для навернення самих християн, адже певна закритість насправді оберігає свободу Божих дітей і дозволяє їм бути у правді про себе та навчитися так само приймати і по-справжньому любити у світлі істини своїх братів. Адже легко любити бідних дітей в Африці, — проте як важко полюбити убогого ближнього поруч!
Насправді ж спільнота — це не мета сама в собі, а інструмент для духовного зростання вірних. Якщо ж церковна харизма зосереджується виключно сама на собі, то стає схожою на ракову пухлину, яка намагається перетворити весь організм на собі подібний. І тоді вона або гине, або ж виходить назовні — і стає окремою деномінацією, але вже поза Містичним Тілом Ісуса Христа.
2.Церковні рухи — не для священиків
Цей стереотип береться з уявлення, що священикам достатньо рукоположення для святості й вони не потребують навернення. Що, діючи «в Особі Христа» на Святій Месі, вони і в житті ототожнюють себе з Христом. А тому це вони мають навертати інших, і в жодному разі не самі навертатися.
Ця духовна недуга називається клерикалізмом і, як ви здогадалися, найкращими ліками від неї є перебування у спільноті. Адже, по-перше, там немає штучного поділу на кращих і гірших, ближчих за статусом до Бога і дальших. Усі тут на одному рівні — грішники, тільки з різними покликаннями і дарами, які, втім не гарантують їм місця на небесах. Адже двірник, який з любові прибирає сміття, може бути більше святим і подібним до Христа, який чистить наші душі, ніж священнослужитель який щодня приносить Безкровну Жертву з рутини чи обов’язку. Адже можна бути пастирем лише за тілом, тобто рукоположеним і помазаним святими єлеями, але не мати у собі духа покірного служіння Ісуса Христа, який став останнім, щоб останні стали першими на шляху до раю.
Спільнота також допомагає священикові побачити дію Бога у житті кожної людини, навіть найбільш грішної. За це колись судили в інквізиції святого Ігнатія Лойолу, який доводив, що не лише обрані, а тим більш не тільки богопосвячені особи можуть мати дуже інтимні стосунки з Богом, а отже, бути містиками у прямому значені цього слова. Кожна людська душа — це наречена Ісуса Христа; то чому б Він мав спілкуватися лише з окремими?
Це не значить, що кожний повинен чути чи бачити Спасителя; але у житті кожного говорить Господь, через знаки чи їхніх ближніх. Дух Святий промовляв навіть вустами язичників (див. Дін 10, 44-45), то хіба не може нині це робити через охрещених? Спільнота не тільки образно, але й реально розриває завісу Єрусалимського Храму, — якої хоча й немає в архітектурі наших храмів, та все ж вона присутня у нашому світогляді.
3.Спільнота — це білет у рай
Для багатьох участь у спільноті є вже автоматичною гарантією спасіння і прямим білетом у рай. Але насправді я не знаю жодної церковної харизми чи духовності, яка б давала імунітет від гріхів чи падінь. Жодна спільнота не страхує вірних від можливих розлучень, зрад, обмовлень чи іншого зла, що є всередині нас.
Таким «страховим полісом» є тільки Ісус Христос, і що міцніше за Нього вхопишся, то більша гарантія, що не впадеш. Спільнота натомість є лише допомогою, щоб відкритися на Його благодать. А також отримати досвід Живого Бога, який об’являється у житті твоїх братів і сестер. Папа Бенедикт XVI на Всесвітньому дні молоді у Мадриді сказав: Церква потрібна, щоб ти будував віру на інших, а інші будували свою на тобі. А де, як не у спільноті, найкраще відображається Обличчя люблячої Матері-Церкви, для якої ти вже не анонімний парафіянин, а люблячий син чи донька, які мають ім’я та свою унікальну історію? І хоч би що ти зробив, твої брати і сестри, якщо мають Дух Милосердного Христа, тебе приймуть і допоможуть залікувати твої рани від гріхів, адже колись їх так само «знайшли на вулиці» та привели у Дім Господній.
Так само помилкою буде вважати, ніби всі підряд покликані до якоїсь однієї харизми. Головне — яка воля Бога у твоєму конкретному житті, адже якщо Господь приготував тобі місце у цій спільноті, то, противлячись цьому вибору, ти не довіряєш Богові й сам починаєш шукати собі дорогу, вибираєш свою правду і живеш своїм життям.
Те, що я сьогодні перебуваю на Неокатехуменальній Дорозі, а не у Віднові, Опус Деї чи ФОС, не означає, що це гірші або менш благодатні дороги до спасіння. Про ці прекрасні харизми я постійно згадую з теплотою і вдячністю, що міг почерпнути з джерел їхньої духовності. Проте Бог приготував мені саме цю неокатехуменальну спільноту і саме цих братів, які не є ідеальними і досконалими людьми, але — найкращими братами і сестрами для мене. Найкращими, бо посланими від Бога. А Він вже знає, що робить.
4.Церковні дійсності протестантизують Церкву
Часто доводиться чути, що Віднова у Святому Духові, Неокатехуменат чи Тезе є «троянським конем» у Католицькій Церкві. Хоч як парадоксально, такі закиди лунають і в середовищі протестантів, які закидають цим спільнотам участь у «таємному плані Ватикану» — знищити здобутки реформації. Проте при розпізнанні духовності головне не те, чи походить вона з православ’я або протестантизму, але — чи має джерело у Святому Духові. Навіть у передсоборних катехизмах (які важко назвати екуменічними) написано, що Душа Церкви (тобто Святий Дух) діє поза видимими межами Містичного Тіла. Тобто хоча всі благодаті приходять через Католицьку Церкву (Таїнства, Слово Боже чи харизми), то плоди вони дуже часто приносять поза її межами.
До прикладу, папа Лев XIII закликав усіх католиків, щоб 1 січня 1901 року молилися про нове вилиття Святого Духа. І Він справді того дня зійшов, але — на протестантів у місті Топека, штат Техас. Ця подія поклала початок п’ятдесятницькому рухові по всьому світу. Це не означає, що Католицька Церква втратила своє первородство чи вибраність. Проте Бог не ставить для себе конфесійних рамок, а знаходить усіх, хто Його зі щирим серцем шукає. Адже Господь діє таким чином, який принесе найкращий результат.
І навпаки, сатана досить уміло діє під прикриттям традиційної і нібито здорової католицької духовності, яка потім приносить досить гіркі плоди. Згадати хоча б чимало фальшивих об’явлень, де злий дух поставав в образі святих чи навіть Христа, і так обманював вибраних. Або рух седевакантистів, які під приводом захисту католицької віри пішли у розкол, а деякі навіть обрали собі своїх пап. Адже варто передусім дивитися не на форму чи історію, а на дух і плоди.
5.Церкві не потрібні нові харизми
Ніхто не заперечує, що Церква може прожити без тієї чи іншої спільноти. Але якщо Святий Дух посилає нам ці дари, то чому ми їх не повинні приймати? Очевидно, що комусь та чи та спільнота може бути не до смаку; проте комусь і Католицька Церква не подобається. Це ж не привід, щоб її ліквідовувати. Любов до Бога спонукає любити всі Його діла. Також і ті, у яких ми не впізнаємо сліду руки їхнього Творця.
Згаданий вже папа Лев ХІІІ писав, що неодмінними елементами Церкви є як ієрархія, так і харизми. Якщо зосередитися виключно на ієрархії, структурі, то церковний організм буде сухим і мертвим, як мумія. Якщо ж забракне пастирів і церковної влади, то харизми й дари не зможуть триматися разом і розіллються, немов кров, на окремі калюжі. Як, утім, це й діється з численними протестантськими конфесіями, які діляться не від того, що їм бракує благодаті, а тому що немає стрижня у вигляді Апостольської скелі, на якій можна будувати свою віру.
Потрібні чи не потрібні Церкві харизми і спільноти — вирішувати не нам. Ми не контролюємо Божу благодать. Ми можемо або прийняти, або відкинути Його подарунки. Але тоді не треба скаржитися, що Бог забув про нас у вихорі бурі й кризи. Він посилав пророків, але ми чомусь їх всіх убивали. Він давав таланти, але ми їх закопували у землю. Він творив нові спільноти, але чомусь ми краще за Бога знали, що є Боже.
фінансово.
Щиро дякуємо!
