Підлі часи

Широка гама проявів сексуальних та фізичних зловживань стосовно дітей та підлітків – це глобальне лихо. За непрямими даними, тільки у США жертвами сексуальних зловживань стали 39 мільйонів дітей. 40-60% цих злочинів були скоєні членами їхніх родин, разом із вітчимами та партнерами матерів тих дітей. Це наводить на думку, що діти є головними жертвами сексуальної революції, подружніх розлучень та культури випадкових зв’язків.

За даними іншого нещодавнього дослідження, два відсотки правопорушників у сфері сексуальних зловживань – католицькі священики. Цей феномен, що сягнув свого піку між серединою 60-х та серединою 80-х, здається, майже зник. Зі щорічного звіту єпископів США, де Церква налічує 65 мільйонів вірних, у 2009 р. тут зафіксовано лише шість достовірних випадків сексуальних зловживань серед священиків.

Проте у світових мас-медіа історії про сексуальні зловживання переважно представлено як католицькі, де Церкву малюють як епіцентр сексуальних злочинів проти дітей та підлітків. Для медіа-повідомлень байдуже, що більша частина випадків зловживань відбувалися в США десятиліття тому. У представлених розповідях менше йдеться про захист дітей і підлітків (для яких Католицька Церква, як свідчать дослідження, є найбезпечнішим місцем в Америці), а більше про те, щоб принизити Церкву і врешті-решт усунути її – також і фінансово – як гідний віри голос суспільства. Бо якщо Церква – це глобальна «кримінальна змова» сексуальних зловмисників та їхніх захисників, то як вона може вимагати для себе місця за столом суспільної дискусії про моральні справи?

Церква до певної міри сама у цьому винна. Гідні осуду випадки сексуальних зловживань з боку священиків та негідна поведінка католицьких єпископів вийшли на денне світло у США 2002 р. Ще гірші приклади нещодавно були обнародувані в Ірландії. Клерикалізм, боягузтво, надмірна віра в психотерапію як засіб виправлення сексуальних злочинців – усе це відіграло свою роль у поверненні винуватців до душпастирського служіння. А ще стало свідченням поразки єпископів, які не змогли впоратися з масовими порушенням дисципліни після Собору. Криза, викликана сексуальними зловживаннями в Церкві, завжди була кризою вірності. Адже священики, які живуть шляхетними обітницями, що їх приносять під час висвячення, ніколи не стають сексуальними збоченцями. Єпископи, які серйозно опікуються Господнею вівчарнею, усвідомлюють, що певні вчинки можуть спотворити священство, і що такого священика слід усунути від пастирського служіння чи від священства. Католицька Церква діяла повільно, коли йшлося про розпізнання сексуальних зловживань у Божому Домі та помилки в керівництві, що й призвело до того, що ці справи розв’язувалися так фатально. Це відверто визнали єпископи США 2002 р. і сам Папа Бенедикт XVI у недавньому листі до Католицької Церкви в Ірландії. Слід визнати, що за останні роки жодна інституція не була така відверта щодо своїх помилок, і жодна не зробила більше, аби очистити свій дім, як це зробила Католицька Церква.

Проте широка громадськість якось обійшла увагою ці факти. Бо криза, пов’язана із сексуальними зловживаннями, служила ворогам Церкви для її морального й фінансового знищення та для знищення її лідерів. Саме такий був підтекст подій у Бостоні 2002 р. (де дії підтримали ті католики, які хотіли перетворити католицизм на зв’язок незалежних і автономних спільнот та очолити їх). Те ж саме сталося і в минулі тижні, коли глобальні мас-медіа розгорнули атаку на Папу Бенедикта XVI після того, як стало відомо про відразливі випадки зловживань у Європі. У його рідній Німеччині Der Spiegel закликав Папу зректися Петрового трону. Подібні заклики піднеслися в Ірландії, колись католицькій країні, а сьогодні пристановищі найагресивнішої секуляризованої преси в Європі.

Титульна сторінка New York Times від 25-го березня ц.р. показала, як низько були готові впасти ті, хто рішуче налаштований максимально впокорити Церкву.

Ремберт Вікланд – архієпископ-емерит із Мілуокі, відомий тим, що мусив заплатити сотні тисяч доларів, аби заспокоїти вимоги свого колишнього коханця. Джеф Андерсон, юрист із Мінесоти, який заробив чималі гроші на «угодах» у справі сексуальних скандалів і який є учасником наступних судових процесів, мета яких – стягнути гроші з Ватикану для оплат американським юристам. І ось ці два абсолютно недостовірні джерела були тими, кого цитував New York Times, твердячи, що префект Конгрегації Віровчення кардинал Рацінгер, теперішній Папа, чинив опір санкціям проти отця Лоренса Мерфі – священика з Мілуокі, хто десятки років тому глумився над близько 200 глухими дітьми, якими він опікувався. Але це була неправда, як доводять судові документи, що їх газета розмістила на своєму веб-сайті. На жаль, ці факти мало цікавлять тих, хто переймається створенням теорії про глобальну католицьку злочинність, осередком якої буцімто є Ватикан.

Скочування NYT до рівня таблоїда, який пліткує та оббріхує, стало ще більш явне щодо недавніх подій, які показали рішучість Папи у викоріненні того, що він свого часу назвав «брудом» у Церкві. Взяти б, приміром, лист Папи до Католицької Церкви в Ірландії від 20-го березня ц.р., де він не шкодував засуджень на адресу священиків, які допустилися сексуальних злочинів («… ви зрадили довіру, що була покладена на вас невинними молодими людьми та їхніми батьками, і ви мусите відповісти за це перед Всемогутнім Богом та перед відповідними судовими інстанціями»), і містив безпрецедентну критику єпископів, які допустилися зла («було допущено чимало поважних помилок в оцінці та трапилися промахи в прийнятті рішень … [які] підірвали довіру до вас і до ефективності ваших дій»). Ба більше, Папа наказав провести апостольську візитацію в ірландських дієцезіях, семінаріях та чернечих конгрегаціях – чітка ознака того, що рішучі зміни в керівництві Церкви в Ірландії не за горами. Такі категоричні формулювання листа свідчать, що Бенедиктові XVI вдалося подолати умовний спосіб у розв’язанні подібних ситуацій. Папа також не відповів на прохання ірландських єпископів бути поблажливим до них, беручи до уваги інтенсивний тиск, під яким вони опинилися на своїй батьківщині. Те, що Папа відкинув спротив Курії та ірландських єпископів перед суворим покаранням, чітко дає зрозуміти, що Бенедикт XVI рішуче береться за розв’язання проблеми сексуальних зловживань і поганого керівництва з боку єпископів. Та для тих, які з одержимістю розпатякували, чи Папа врешті «перепросить» (ніби Йоан Павло ІІ не присвятив десять років на «очищення історичної совісті Церкви», як він це назвав), ці очевидні сигнали залишилися непоміченими.

Тут ідеться про елементарну чесність глобальних мас-медіа. Та мені здається, мало правдоподібним, очікувати її від тих журналістів з New York Times, які навіть для годиться не спромоглися на дотримання журналістських стандартів. Але їхня поведінка не повинна переступати можливості інших мас-медіа, аби вони зрозуміли, що багато недавніх повідомлень NYT про Церкву були відверто фальшивими, і тому їх слід розглядати відповідно.

Джордж Вейгель, The First Things (США), 29 березня 2010 р.

(переклад «КВ»)