Знов почався навчальний рік; а для мене, мами маленької дитини, він був би й зовсім непомітним, якби не стрічка на Фейсбуку і якби не дітоньки у ненависних білих гольфах, в оцьому «білий верх, чорний низ», та в костюмних штанах і вишиванках із довгим рукавом — у 30 градусів спеки.
Я з жахом помічаю їх то там, то тут. Мимоволі ставлю свою дитину на їхнє місце і з подивом спостерігаю феномен: що далі я відсуваюся в часі від своєї школи, то більше я її не люблю. Власне, я і навчаючись у ній, не дуже її любила; але з роками це почуття лише посилилося.
Я не любила школу не за навчальний процес, а за те, що доводилося вчити те, що я не любила і що мені ніколи не згодилося, в обсягах, які не піддаються здоровому розумінню.
Я не любила її не за оцінки, а за публічне приниження людей (хоча дітей і досі не всі вважають за людей) цими оцінками.
Я не любила її не за вчителів, а за вчителів, які нас не любили, які самі поводилися часом, як дурні та злі діти. А нормальних вчителів я любила і надзвичайно їм вдячна.
Я не любила її не за колектив, а за чудовиськ і бандитів, які були у цьому колективі. За те, що мене дражнили й принижували, і доводилося битися безперервно.
Я не любила її за нудні останні два роки, за втрачений час, за те, що замість санмедпідготовки наші вчителі пили чай, а ми прогулювали ці пари (це були саме пари).
Я не любила її за нераціональний підхід до знань і вмінь дітей.
Я не любила її за форму і мастику, у якій вічно було все взуття, і навіть манжети.
До речі, манжети і комірці я теж не любила. І ніколи їх сама не пришивала. Це робила мама. Хоча я була і не проти. Але вона мені чомусь не довіряла.
Словом, оце все сміття, яке я перелічила, — це не школа, а Діккенс і совок в одному флаконі.
Що таке школа у моєму розумінні.
Це перш за все не теорія, а практика. Не граматичний розбір речення, а читання і писання — без кінця — для набуття практичної грамотності. Не зубріння формул, а досліди — для розуміння, що саме ці формули мають на увазі. Не читання параграфів з історії, а інтерактивне її вивчення.
У ФБ-стрічці промайнуло обурення фоткою, де діти прийшли до школи у повсякденному вбранні. Так от. Школа — це не будинок моделей і не камера тортур. Шкільної форми не повинно бути, діти мають вдягатися до школи за погодою.
Батьки не повинні фарбувати підлоги та мити вікна у класах, як це робили наші мами, і без кінця «скидатися» на якісь потреби, як це робиться зараз. Школа взагалі не призначена для втрати ресурсів. Вона призначена до їхнього набуття. Ресурсів знань.
У класі не може бути більше 15 учнів.
Заняття мають починатися з 15 вересня, або і з 1 жовтня. Лінійок не повинно бути. Жодного лицемірного «свята знань».
Навчальний рік має починатися і закінчуватися буденно. Єдиним — підкреслюю: єдиним! — святом має бути випуск з останнього класу. І це має бути традиційний бал. Не дискотека, а бал. Поляки до випуску вчать полонез. Ми б спокійно могли вчити випускний вальс. Для багатьох це може виявитися єдиним балом у житті. Тому він має бути казковим. І — саме балом. Це — елемент європейської культури, до якої ми все ще себе зараховуємо.
А квіти вчителям можна дарувати на День учителя.
Уроки для малюків мають тривати не довше 20 хв. Коли тепло — заняття мають відбуватися просто неба.
Старшокласники повинні мати змогу не лише профілювання, а й паралельного навчання за спеціальністю, яку обрали, а найздібніші повинні мати змогу екстерном закінчити школу і вступити на перший курс ВНЗ. Це має бути не винятком, а системою.
Шкільні бібліотеки мають бути інтерактивним світом знань, а не запиленим складом нецікавих книжок із нудною тіткою біля дверей.
Культпоходи — ЗЛО! Але іноді виходу нема. Іноді саме з них починається любов до театру.
Дитину мусять відпускати з занять не більше, ніж на 10 робочих днів, за запискою батьків — за умови самостійного вивчення матеріалу за цей період. І якщо матеріал не буде вивчено — наступного разу не відпускати. А так — батьки мають право вивезти дитину на відпочинок в оксамитовий сезон, або навесні. І це нормально.
Жодних медичних втручань: щеплень, проб манту, лікування зубів, принизливих пошуків вошів та медоглядів не може бути у школі. Школа взагалі ніяк не повинна асоціюватися з медичним насильством. Здоров’я дитини — справа її батьків. Мають бути санітарні норми відвідування школи, при порушенні яких дитина просто не допускається до занять. У школі має бути медсестра для надання першої медичної допомоги.
Жодних уроків релігії, якщо це не релігійна школа! У нас світська держава, і релігійні знання діти мають отримувати у сім’ях та у своїх релігійних громадах.
Учні, які систематично проявляють насильство, мають бути виключені з колективу. Де вони далі здобуватимуть освіту — вдома, чи в колонії для неповнолітніх злочинців — це вже як вирішать фахівці та батьки.
І жодних публічних оголошень оцінок. Так.
Це моменти, які мене найбільше зачіпали у школі і турбують нині.
Ілюстрації – кадри з фільму «Академія пана Ляпки» за однойменною повістю Яна Бжехви. Я з дитинства люблю цю казку, а пан Ляпка є для мене ідеалом учителя.
фінансово.
Щиро дякуємо!
