Недовіра — це параліч душі

Роздуми над Божим словом на понеділок І тижня Адвенту

Того часу, коли Ісус увійшов в Капернаум, до Нього підійшов сотник, благаючи Його і промовляючи: «Господи, слуга мій лежить вдома паралізований, тяжко мучиться». Ісус йому каже: «Я піду й оздоровлю його». У відповідь сотник сказав: «Господи, я не достойний, щоб Ти увійшов під мій дах, але тільки скажи слово, – і мій слуга одужає. Тому що і я людина підвладна, і маю воїнів під собою; кажу цьому: “Іди!” – і він йде; іншому: “Прийди!” – і він приходить; моєму слузі: “Зроби це!” – і він робить». А Ісус, коли почув, здивувався і сказав тим, які йшли за Ним: «Воістину кажу вам: ні в кого в Ізраїлі не знайшов Я такої великої  віри! Кажу ж вам, що багато хто прийде зі сходу й заходу і сяде з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному».

Мт 8, 5-11

 В Євангеліях ми зустрічаємо дві історії про зцілення паралітика. Перша історія (див. Мк 2, 1-12; Лк 5, 18-26) розповідає про паралітика, якого друзі спускають через розібраний дах до Ісуса; друга історія — це сьогоднішній уривок.

Як в одній, так і в другій розповіді паралізованій людині допомагають інші люди. В першому випадку друзі приносять хворого до ніг Ісуса; в сьогоднішньому Євангелії сотник просить за свого слугу.

Ми можемо порівняти параліч із пораненою довірою, браком довіри. Коли людину в житті часто використовували, обманювали, то їй стає важко довіряти будь-кому, а свій страх вона переносить на весь світ, а зрештою — на Бога.  Людині важко знайти радість у житті, коли вона не може довіряти. Саме довіри потребує любов, без довіри немає любові й добрих, дружніх стосунків між людьми.

Те, що ранить, навіть убиває нашу довіру до Бога, — це наш гріх: він бо по своїй суті є обманом, який обманює і використовує душу людини. Людина, яка довіряє спокусі й погоджується на гріх, ранить сама себе, усуваючи довіру, а відтак і любов до Бога, зі свого серця. Така людина не може сама прийти до Бога, потребує, щоб були біля неї ті, які ще зберегли в своєму серці довіру Богові, щоб вони могли свідчити її перед цією зневіреною людиною — а також перед Богом замість неї. Саме такі люди приносять паралітика до ніг Ісуса; саме такою людиною і є сотник, який змиряться у вірі перед Ісусом як перед Богом: вони приносять свою віру, замість паралітика. Господь приймає таку заміну і обдаровує благодаттю кожного з них.

Можливо, маємо близьких і дорогих серцю людей, які чомусь втратили віру: рідних, друзів, які не ходять до храму, не моляться, не приступають до сповіді, живуть невінчані, і тому подібне. Приносьмо їх до стіп Ісуса, складаймо жертву своєї віри Господу за них і замість них. Ми маємо довіру до Господа і можемо поділитися цим даром із тими, хто хворіє на параліч довіри.