«Запах французьких парфумів і шовкова хустинка»
Ще з коридору відчуваю шипрові ноти амбри і сандалового дерева, цей запах доноситься від кімнати пані Галини. Їй 96, але жінка завжди залишається жінкою, скільки б років вона не мала. На стінах її кімнати галерея фамільних картин, написаних її чоловіком. На тумбі маленький домашній вівтар, де поруч зі статуеткою Богородиці і хрестом, фарфорова квітчаста шкатулка і флакончик парфумів, яких лишилось на дні. На столі – родинні фото в рамках і дві чашки з сервізів, ніби їх господарка завжди чекає гостей. В кімнаті приємний аромат все тієї ж амбри. Пані Галина відволікається від увімкненого телевізора, де йде програма про мандри.
«Я люблю, коли зі мною хтось говорить, – каже пані Галина. – Зазвичай вмикаю цю програму і мандрую з ними (сміється). Мій чоловік був військовим, то ми все життя переїжджали, наїздилися по світу. Він всю війну пройшов з першого дня (має на увазі ІІ Світову війну, ред.), а після війни отримав призначення і ми з ним проїхали від Далекого Сходу до Естонії. Ось це, – показує на одну з картин над ліжком, – пейзажі, написані на Уралі, а це – Естонія, ми жили там багато років, а це – Литва, знаменитий замок Тракай, резиденція литовських князів. Мій чоловік ніде не вчився на художника. Писати картини почав тільки в 40 років. До цього ніколи не малював. Одного разу сину допомагав по школі з малюванням і відтоді з пензлями не розлучався. В нього мама трохи писала, от він, видно, від неї перейняв цей талант. В цих картинах наше життя. Ми колись багато подорожували. Він у відпустку завжди брав з собою етюдник і з натури малював. Колись в нас було 55 картин, з собою я взяла тільки декілька, які мені особливо дорогі, – показує свою галерею господиня кімнати.
Пані Галина – красива жінка в поважному віці, яка пережила цілу епоху. В кімнаті Дому Милосердя, де вона мешкає вже 6 років, тільки крихти її попереднього життя. Розпитую про фото на столі, про приємний аромат в кімнаті, про книги на тумбі і краєвиди за вікном.
Родом вона з Одеси, з інтелігентної родини, тато працював на телеграфі. Пані Галина дістала сімейні фото, датовані ще 1891 роком. На них три покоління неймовірно красивих людей. В цих фото ціла епоха, крізь призму однієї родини. «А ось» – , каже, «моє фото, це зовсім недавно було, в 45 році» – посміхнулась і додала, – «75 років тому». Чоловік пані Галини вже помер, зараз в Україні з рідні нікого нема.
«Чи можу я вас пригостити кавою? Я каву п’ю по кілька разів на день, медсестра мені дозволяє. В нас так в родині було прийнято, хоча після війни кави ніде дістати не можна було, ячмінну пили». От і красиві горнятка, які стояли на столі, дочекалися своїх гостей. Вона якось метушливо заклопоталась біля столу, від допомоги відмовилась, бо я з сестрою Анною, директоркою РМ «Карітас Олександрівка» і керівницею Дому Милосердя, були для неї в статусі гостей. Їй було дуже важливо самій накрити стіл для її відвідувачів.
«Чашки чисті, миті, я ними користуюсь ввесь час, тому і не ховаю. А це моя фамільна цукорниця з дому, – ставить на стіл поруч з сімейними фото. – Мій чоловік теж з Одеси. Нас батьки познайомили і ми з ним прожили разом ціле життя. Ось 2 червня буде річниця нашого весілля. Я мало де працювала. Останні роки – в архіві філармонії на Кавказі. Маса фото: Федір Шаляпін, Рахманінов. Я збирала матеріали для книги про історію філармонії, ніколи не розлучаюсь з ними. Все проминає, міняється, залишається тільки пам’ять, моя люба, – каже мені і показує рукою на полицю з книгами. Колись багато було альбомів, але зараз в мене лишились тільки фото мами, тата, бабці Ганорці, дітей і внуків.
Я багато своїх речей дарую, люблю це робити. Хочу ось вам подарувати на згадку про себе свою хустинку», — пані Галина знімає з шиї шовковий шалик і дарує мені. На ньому запах її парфумів з сандалом і амброю.
«Я завжди знала, що буду тут»
«Я завжди знала, що буду в будинку для пристарілих, але не знала, що потраплю так рано», – розповідає пані Олена. Їй 81 рік, з них більше 10 років вона в Домі Милосердя. Чоловік помер рано, дітей нема. Ні братів, ні сестер – нікого. До будинку Милосердя вона потрапила після того, як згоріла її хата і все, що в ній. Виходимо з пані Оленою надвір, вона сідає на візочок і ми відправляємось в годинну подорож зеленими алеями.
«Який чудовий світ створив Господь. В нас тут і річка Случ, і ліс, і територія така гарна. Коли могла ходити, все це пішки обходила. Я раніше під Фастовом жила, все життя працювала. Полуницю вирощувала, продавала. А зараз баба розлінувалась, – каже про себе, бідкаючись, – город мій дома гуляє, і я гуляю», — додає пані Олена. Показує доріжки, по яких її щонеділі возять до храму на Месу та місця, які любить. Показує білку, лелеку, квіти. Пані Олена виросла в селі, для неї природа як рідна. Каже, що виходить навіть в негоду, хоч на трішки, бо, дивлячись на цю красу, відчуває себе живою.
«Вона молодець, – розповідає про Олену її сусідка Євгенія, – після інсульту зовсім не могла ходити, їй паралізувало ліву руку і ногу. Але вона піднімалась, спочатку з ходунками, потім з паличкою».
«В цій жінці більше сили духу, ніж в усіх нас разом взятих»
Євгенія потрапила в Дім Милосердя теж після пожежі. Пішла в магазин, забула вимкнути газ. Коли повернулась – хати вже не було. Їй 71 рік, вона з Новоград-Волинського.
«Пам’яті зовсім нема, це ж треба так забути вимкнути газ! Я їду додому, аж мені на зустріч біжать сусіди і кричать, що «Женя, твоя хата горить». Я прибігаю, а там вже і пожежна, і всі, – пригадує пані Євгенія. – Але я вам скажу, що тут я, як в раю. Ці сестри і дівчата стали мені як рідні. А няні які уважні! І зачісочку нам зроблять, і приберуть», – додає.
Знайомить мене зі своєю сусідкою пані Броніславою. Говоримо голосно, бо пані Броніслава не бачить і погано чує. Вона вже лежача. Питаю в неї, скільки їй років, а вона, сміючись: «Вгадайте, я зовсім молоденька ще. Мені 83 роки, я лежача, бо вдома впала і дуже забила стегно. Рідних в мене нема, сестра була, та вже померла. Я сама-самісінька, як палець. Сусіди мене гляділи (доглядали — ред.), та скільки можуть глядіти, роботи в кожного повно. От з минулої осені я вже тут. Їсти смачно дають, одягають, в чистому лежу, священник до мене приходить, причащає, сповідає, а що мені ще треба», – говорить пані Броніслава.
«Я щодня молюсь і до Матері Божої. Мій розарій – це мої руки. Хоч я інвалід з дитинства, і маю параліч руки, та я все одно молюсь на пальцях, цією рукою розжимаю. Десять пальчиків – цілий ружанчик. Я ходила до костелу в селі Покосівка біля Нового Заводу, знаю багатьох священників, які вже навіть єпископами стали: і єпископа Віталія Скомаровського, і Станіслава Широкорадюка.
Я все життя пропрацювала в радгоспі з конями, ми ягоди (полуницю — ред.) культивували. Ох, як я тих коней любила! Я їх не боялась», — пригадує.
Сусідка Євгенія розказує про Броню зі сльозами: «Це людина надзвичайної сили духу, життя в неї дуже важке було змалечку. Але яка вона молодчина! Скільки цікавих історій мені розповідає, кожного разу щось нове дізнаюсь. Я тільки познайомилась з Броніславою, вона мені як рідна стала. Я нею захоплююсь, вона ж лежача, але як вона старається сама повернутись, щоб няні легше було за нею доглядати. Каже, як помре, то сусідам не казати, щоб вони не хвилювались. Вона голод пережила 1937 року, війну. Розповідала, що їла суп з лободи і картоплини. Важке життя прожила. Сама лишилась, а тут ми її полюбили, як рідну, і на старість родину отримала», — каже Євгенія.
Будинок Милосердя в с. Олександрівка належить Релігійній Місії «Карітас-Спес» Римсько-Католицької Церкви в Україні, та діє з 1999 року. Це перший з 4 будинків Місії. Зараз в домі проживають 13 стареньких людей, з них 6 лежачих. Історія кожного варта окремої статті. За мешканцями Дому доглядають сестри монахині, працюють повари, доглядальниці, медсестра та допомагають волонтери.
Місія «Карітас-Спес» постійно шукає дофінансування для Дому Милосердя, це близько 100 000 тис грн. дофінансування на місяць.
Підтримати діяльність Дому Милосердя можна за реквізитами:
р/р UA50 311744 00000 26007055815724
МФО 311744
ЄДРПОУ 25755001
ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», м.Житомир
Призначення платежу: Благодійна допомога.
фінансово.
Щиро дякуємо!
