Блаженна Александріна Марія да Коста (порт. Алешандріна да Кошта), «фатімська містичка», була однією з найвпливовіших католицьких візіонерок ХХ століття. Її ще називають «Александріна Балазарська», так само, як Катерину Бенінказа ми знаємо як Сієнську.
Це вона переказала Церкві волю Господа Ісуса, щоби Папа ввірив весь світ Непорочному Серцю Марії. Дослідивши її видіння, це зробив 1942 року Пій ХІІ.
Історія її життя була змолоду позначена стражданням — але й непересічною харизмою усмішки. Вона народилася 30 вересня 1904р. в селі Ґресуфеш, біля міста Балазар — за яким її ще інколи знають як «Балазарську святу». 14-річною дівчиною, втікаючи від ґвалтівника, вона невдало вискочила з вікна й пошкодила хребет. Її історія дуже подібна до долі Марії Ґоретті: сільська дівчина, яка залишилася вдома сама, коли батько був на фермі, й зазнала нападу. Ґвалтівники, яких було кілька, вдерлися до них із сестрою — що особливо сумно — в день Великої Суботи, яку в Португалії ще називають «суботою Алілуя». Подальші 30 років провела прикованою до ліжка. До 19 років Александріна ще сяк-так могла пересуватися, особливу радість знаходячи у відвідуванні храму, але з 14 квітня 1925 року параліч став повним. Попри велике страждання та численні атаки демона, який ранив її фізично і психічно, Александріна щодня з погідною усмішкою на обличчі вірно виконувала місію, яку на землі їй визначив сам Бог: «Страждати, любити, винагороджувати». Символічно, що поселення, в якому вона померла, хоч і належить до тієї самої парафії Балазар і «відповідає» її поширеному імені, однак саме називається Кальварія (тобто Голгота). Александріна спочатку була певна, що стане місіонеркою, тому молилася до Пресвятої Діви про зцілення; однак 1928 року вона прийшла до розуміння, що її покликання — розділити страждання Христа і стати жертвою за спасіння душ. Від 3 жовтня 1938 і до 24 березня 1942-го вона щоп’ятниці переживала Страсті Христові.
Кімната Александріни. Джерело: Вікіпедія
Її біль став спасенним для тисяч душ, які йшли на засуд. Своїм покутницьким несенням хреста вона зуміла вберегти від пекла заплутаного у гріхах священника, ба навіть цілу парафію, випрошуючи благодать повернутися до таїнств. Її життя стало одним великим актом винагородження Богу. 30 років, проведених у холодній постелі, досвід «ночі віри», численні страждання душі й тіла в ній перетворилися в одну потужну молитву, завдяки якій ця португальська дівчина рятувала людські душі.
Історію священників, спасенних завдяки Александріні, описав о.Ґабріель Аморт у біографічній книжці «Прихована в усмішці. Блаженна Александріна Марія да Коста».
Пекло, пекло!
1941 року Александріна написала до о.Піньйо, що одного дня Ісус їй сказав: «Дочко моя, в Лісабоні є священник, який уже дуже близький до вічного засудження; він тяжко Мене ображає. Попроси свого духовного керівника про дозвіл, щоб Я міг за цю душу зіслати на тебе насправді багато страждань».
Отримавши цей дозвіл, Александріна почала зазнавати страшенних мук. Вона відчувала тягар провин цього священника і Боже обурення. Чула, як Ісус повторював: «Пекло, пекло!» Й тоді нещасна дівчина благала: «До пекла — ні! Я жертвуюся за нього, не тільки зараз, але й на весь час, якого буде треба!» Александріна навіть дізналася ім’я та прізвище цього священника. Містичка відчувала немовби гостряки, що роздирали її серце на шматки; вона невимовно страждала всім тілом.
Отець Маріано Піньйо вирішив дослідити цю справу глибше. Через одну зі своїх духовних дочок, яку вельми шанував Лісабонський патріарх, він запитав у кардинала, чи був у той період такий священник, який найбільше його непокоїв. Дістав відповідь, що кардинал насправді в той час переймався одним священником, і назвав саме це прізвище, яке сказала Александріна.
Кількома місяцями пізніше о.Давид Новайш, друг о.Піньйо, розповів, що був на реколекціях у Фатімі, й там сталося щось непересічне. У духовних вправах взяв участь один чоловік, який за власний кошт оселився в готелі, а його спосіб поведінки був дуже повчальним. Останнього вечора реколекцій той чоловік почувся зле; в нього був серцевий напад і він покликав священника. Помер невдовзі після того, як прийняв Таїнства.
Одразу ж рознеслася чутка, що то був священник, хоч і вбраний по-світському. Люди також дізналися його ім’я. То був той самий священник, про якого говорила Александріна, а потім кардинал. Отець Давид пізніше зібрав документацію стосовно цієї події та свідчив про неї на дієцезіяльному етапі беатифікаційного процесу.
Церква св.Евлалії — парафіяльний храм Балазара. Євхаристійний санктуарій блаж.Александріни
Проповідник без голосу
Дійовою особою цікавої події був о.Умберто Пасквале — другий духовний керівник Александріни. Він погодився провести парафіяльні місії, зворушений станом одного настоятеля, повністю знеохоченого поведінкою своїх вірян: із кількох тисяч парафіян до великоднього Святого Причастя приступили заледве кількадесят осіб. Александріна обіцяла: «Отче, підіть; я піду разом із вами».
Місії йшли тяжко, а певної миті о.Умберто навіть втратив голос. Однак наступного дня сталося щось незвичайне: здавалося, ніби якась хвиля несподіваної благодаті залила всю ту місцину. Довелося кликати інших священників, щоб допомогли сповідати людей. Навіть чоловік, якого в парафії визнали «чорною вівцею», відкритий противник релігії, після останньої проповіді звернувся до настоятеля, публічно визнав віру та зі сльозами в очах благав про прощення. Цей факт так усіх зворушив, що навіть найбільш закам’янілі грішники того ж дня пішли до сповіді.
Настоятель не зумів визначити причину цієї неочікуваної зміни в своїх парафіянах. Почувши ж пояснення о.Умберто, він вирішив, що зобов’язаний написати до Александріни подячного листа. В ньому, зокрема, сказано: «Твої молитви і жертви зробили так, що на нашу парафію пролився дощ благодатей. Душі, які довгі роки жили далеко від таїнств, прибули чисельно, щоб омитись у водах покути й отримати Ісуса у Святому Причасті».
Однак це була перемога, яка дісталася Александріні за високу ціну. 3 серпня 1945 року вона написала: «Я почуваюсь як хтось, приречений на пекло. Моя душа зазнає страхітливих страждань. Очима душі я бачу демонів, які її мучать. В усьому тілі відчуваю немовби чорний палючий вогонь. Чую ричання демонів і відчуваю пекельну розпач. Я не знаю, що робити. Боже мій, я приречена на пекло, але заради Твоєї нескінченної доброти сподіваюся, що це не так!»
Надзвичайна заступниця
Вона переживала страждання Відкупителя по п’ятницях і навіть могла саме в ці дні, попри параліч, вставати з ліжка, «проходячи» Хресну дорогу Спасителя. У ХХ столітті вже можна було зафіксувати це на фото й відео, тож історія Александріни вже ніяк не може бути зарахована до «католицьких побожних легенд». Починаючи з 27 березня 1942 року вона перестала вживати їжу, тільки приймала Причастя. Так Александріна прожила наступні 13 років. Перед смертю важила всього 33кг. Її стан (можливість жити без їжі) навіть досліджували в лікарні. Групу лікарів очолював доктор Енріке Гомес де Араухо, член Королівської медичної академії Мадрида. Встановивши на практиці, що Александріна насправді не вживала ніякої їжі та не пила води протягом 40 днів обстеження, а також не було виділень із її тіла, він оцінив психічний стан пацієнтки так: «Вираз обличчя — живий, ідеальний, ласкавий; щире, просте природне ставлення. У ньому немає аскетичності, нічого неналежного (…) говорить природно, розумно, навіть тонко, відповідає не вагаючись, навіть із певністю; завжди в гармонії зі своєю психічною структурою і міцною побудовою чітко визначених суджень (…) завжди дихає спонтанною добротою».
Деталі про її життя й містичні переживання відомі не тільки з її власних записів, які вона почала вести за порадою духовного керівника, о.Маріано Піньйо, але і з його записів, яких набралося 5000 сторінок. «Фатімською містичкою» її стали називати завдяки тому, що вона переконала Святішого Отця присвятити світ Непорочному Серцю Марії. А Непорочне Серце, яке «в кінці затріумфує», як каже відома цитата, — це термін, напряму пов’язаний із Фатімськими об’явленнями. Зрештою, Александріна листувалася з с.Лусією, останньою з фатімських візіонерів, яка стала монахинею-кармеліткою. Об’явлення Непорочного Серця сестра Лусія мала 1925 року; прохання про присвячення світу Непорочному Серцю Марії від візіонерки Александріни надійшло до церковної влади 1936 року; зрештою папа Пій ХІІ, після консультацій з архієпископом Браґи, прихилився до цих прохань, переказаних через містиків. Присвячення світу відбулося 31 жовтня 1942 року у фатімському санктуарії Марії Цариці Розарію та було повторене у Ватикані 8 грудня того ж року, в урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці.
З ім’ям Александріни пов’язана обітниця «шести перших четвергів» від Господа Ісуса: хто вшановуватиме Христа у Євхаристії протягом Святої Години у шість перших четвергів, особливо спогадуючи Його рани, зокрема рану на плечі, «яку так мало згадують», і єднаючись із болями Пресвятої Діви, той випросить численні благодаті, «духовні й тілесні», зло не зашкодить його душі, а в момент смерті Ісус прийде разом зі своєю Пресвятою Матір’ю, щоб захищати таку душу.
Балазар, могила блаж. Алексендріни
По смерті блаженна Александріна Марія стала надзвичайною заступницею, яка, зокрема, допомагала о.Ґабріелю Аморту, відомому екзорцисту, виганяти злих духів. Це заступництво і незвичайна харизма усмішки схилили його до думки написати цю єдину в своєму роді біографію.
«Я молюся, щоб Александріна прийняла нас як своїх духовних дітей і щоб виблагала для нас благодать любові до Христа, Діви Марії та Церкви», — написав о.Аморт.
Переклад CREDO за матеріалами: Niedziela, Aleteia, Wikipedia
фінансово.
Щиро дякуємо!
