Щоб не заблукати

Ключів до реальності є багато. Наше сприйняття дає такі ключі. Інтернетом бродять різні притчі та повчання про те, як в одних людей усе сонячно, а в інших усе тяжко, тоді як події у тих і тих однакові, натомість різне сприйняття.

Зміна сприйняття, зміна системи мислення теологічно зветься метаноєю. Можна би подумати, що зміна мислення це ще не навернення, бо змінюватися це нормально, і немає «жодної теології» в тому, щоб почати, скажімо, сприймати математику не як страшну нав’язану проблему, а як заплутане, але цілком цікаве явище, в якому можна розібратися, постаравшись. А кому в школі траплялося отримати «осяяння», раптом зрозумівши, як розв’язати задачу, або те, чому слова в реченні мають розділятися саме такими комами, той уже знає, що таке зміна мислення. Черговий стрибок у розвитку свідомості. І нібито ніякого богослов’я. Просто «раптом» воно якось зрозумілося, вклалося в голові, і ти не просто тупо завчив правило про плече важеля, а розумієш, про що ідеться.

Коли слова набувають змісту, стаючи зрозумілими, — це щоразу зростання, і щоразу якась зміна мислення.

У природничих науках такі зміни виглядають не пов’язаними з Богом. Нас же вчили (і багато кого надалі вчать), що закони природи, точні науки — це щось окреме, і ніякий Бог вам не змінить того, що 2х2=4. Це так, до певної міри. Навернення тут настає в той момент, коли учень, студент, дитина чи вже доросла людина «раптом усвідомить»: закони природи такі незмінні тому, що Бог створив усю природу разом із її законами. А коли Йому конкретно треба, то Він ці закони прекрасно усуває, змінює чи діє поза ними. Ходить по воді, стишує бурі, проходить крізь замкнені двері, годує тисячі людей п’ятьма хлібами і двома рибами. Сам стає хлібом і вином. Усвідомити, що Бог може все, навіть стати хлібом, це теж зміна мислення. І більше того, це «справжнє» навернення. Справжнє тим, що людина не просто отримує анонімні осяяння, не знаючи Автора, а відкриває для себе Його існування.

Бог «присутній» не тільки в метафізиці чи морально-етичних питаннях, — у науці теж. Просто не всі Його згодні побачити. Тисячі (тисячі!) років тому автори книг Святого Письма вже писали, що за проявами Бога у природі можна пізнати Його існування. (Не тільки Павло, у Старому Завіті це теж є.) Наука ХХІ століття доколупалася до будови атома і розшифрувала геном людини, але й надалі не всі погоджуються прийняти думку про існування Бога і сотвореність світу розумною істотою. «Чи може Бог створити камінь, якого сам не зможе підняти?» — так, Він створив людину, яку не може примусити повірити в Нього.

Можна вірити в Творця і бачити в подіях світу нагоду й запрошення до того, щоб ширити Його царствування. Тоді світ перестає бути таким безнадійним місцем, як це не раз видається. Можна не вірити — і бачити в людях недоліки, негативні риси, відразливі моменти, слабкість, тупість, брехливість, ненадійність, схильність до бруду, доповніть список і усвідомте, який світ ви собі так створюєте. У якому пеклі ви раптом опиняєтеся, не сходячи з місця. Найкраще, що варто зробити, коли «раптом», як рішення задачки у школі, знаходиш себе на порозі пекла, це закликати «Ісусе, рятуй!» — і дати Богові свою відкриту душу, щоб Він там, «зі сторони адміна», підправив потрібні коди і вичистив віруси. Може, певні програми то і перевстановити треба. Маючи справу з комп’ютеризованим світом, просто неможливо уникнути таких базових порівнянь.

Ключ до сприйняття реальності — це те, творить що нашу реальність. Сказано ж у Писанні, що ми — боги (пор. Йн 10,34). Бог-Творець названий Творцем, бо Він створив наш світ. Як саме? — сказав, і сталося. Точніше, не так сказав, як подумав і зробив. Цілий світ постав завдяки тому, що Бог захотів, щоби він постав. А люди, створені на Його подобу, стають до певної міри богами в цьому створеному світі, коли сприймають цю реальність у правильному ключі. Бог — Творець, ми — творці; обсяг менший, звісно. Сили теж як в одної батарейки, причому в одних це патентований дюрасел, в інших — слабка дешевинка; але сили є, і питання просто в тому, як їх використовувати. Старий анекдот про янгола, який стоїть в автобусі за плечем дядька, що їде на роботу, і записує його думки: «Жінка гризе, діти противні, начальник ідіот, робота паскудна» — і думає: поняття не маю, навіщо йому це все, але якщо так хоче, то я змушений це виконати. Так, ми теж творці; проблема в тому, що людина невчасно пізнала «добро і зло» і здатна творити злий світ, а не тільки добрий.

Саме тому Церква навчає про потребу постійного навернення (=постійної зміни мислення) та застерігає від зісвіччення, тобто секуляризації. Що таке та секуляризація, якої всі страшно бояться, а насправді нічого не розуміють, аж до того, що говорять про «секуляцію», перетворюючи справу в анекдот? Секуляризація це зміна мислення в бік світу цього. Зміна мислення це навернення, метаноя; тобто секуляризація це свого роду «антинавернення», рух не в той бік, не та зміна, яка має бути. Християнин потребує постійного навернення, і якщо, знову ж таки, вдуматися в це заяложене гасло, то стає дивно. Нам кажуть, що потрібно постійно змінювати мислення!!! Неслабе таке завданнячко. Вибиває ґрунт із-під ніг, викидає з зони комфорту. Бо неможливо залишатися в зоні комфорту — і постійно змінювати мислення.

Втім, можна не так «постійно» у сенсі неперервності, як «постійно» в сенсі «час від часу, але не полишаючи зусиль». Як тільки упіймав себе на думці, що розлучення це цілком непоганий вихід. Як тільки вловив у собі згоду, що аборт може розв’язати проблему. Або коли прийшла думка, що парафія це «чужі люди, яким до мене діла нема». Чи навіть коли ще тільки з нехіттю глянув на дитину, яка знову лізе на руки, та скільки ж можна, дай мені нарешті спокій хоч на п’ять хвилин…

Постійне навернення — це щось на кшталт стрілки компаса, яка повертається з кожним нашим поворотом, бо насправді вона не повертається, а вказує потрібний напрямок. Чого вартує компас, у якому стрілка повернена туди, куди ти звернув? Це вже не компас.

Постійне навернення це щось на кшталт вічного двигуна, бо життя, світ, утома, обов’язки, спокуси і все решта тиснуть на нас, «повертаючи до землі», тиснучи нас униз, а ми маємо постійно навертатися, повертаючись догори, бо наш компас вказує в Небо.

І варто розуміти, що цей «ротор» не повинен стояти вимкненим, для зручності, щоб не турбував, або на холостому ходу, щоб економити пальне (час, сили, засоби). Бо те, що не працює, Царства Божого «не виробляє». Відповідно, під час оцінки роботи (=на суді) такий музейний експонат дістане оцінку «відійдіть від Мене, Я ніколи не знав вас». Шкода, але це — реальність. Та сама реальність, ключ від якої десь непомітно згубився. Був підмінений чимось. Компас був зручний, бо стрілка не вертілася, але дорога привела кудись не туди.

А нам блукати не можна. Мало того що самі погубимося, то ще й Церкві нас забракне! Тій Церкві, що не структура чи будинок, а Царство Небесне, яке починається вже тут, на землі. Ми її творимо, коли правильно сприймаємо реальність. Бо де хоч двоє або троє правильно сприймають реальність, там Боже Царство між ними. Церква виживала в гоніннях, нищенні ієрархії, структур і будівель, бо ніщо з цього саме по собі не є Церквою. Десятки тисяч католиків у В’єтнамі, де взагалі не було священників, Мес, ієрархії, структур, а тільки вірні — прямий доказ. Віра, яка об’єднує, це не слоган. Це реальність, яку люди творять. На невидимому рівні, але що від того міняється? Електричний струм теж невидимий, але він не перестає від цього бути рушієм майже всього в нашому світі.

Складно з тим, що ця реальність невидима, і неможливо її виміряти чи точно визначити, наскільки вона правильна. Коли люди, які думають однаково і змінюють мислення в однаковому напрямку, об’єднуються і творять свої реальності, свої «Церкви», це стає наступною проблемою. Як для життя у видимому світі (воювати? Громити єретиків? Обмінюватися вітаннями на Різдво і Великдень?), так і в невидимому (чи це щось насправді Боже?). Для цього є Магістерій Церкви, вчення, канони, катехізис, спільна спадщина, Традиція з великої літери і традиція з малої. Для цього є той самий заклик до постійного навернення. Чи я правильно розумію свою віру, чи ненароком творю собі «Бога на свою подобу». Під яким завгодно приводом: щоб Христос був національно свідомим чи щоб Церква в сенсі єпископів жила скромніше.

Ні, це не єресь про творення Церкви людськими ментальними зусиллями. Це радше спроба осмислити явище сопричастя святих — реальність, яка об’єднує Церкву-паломницю (нас на землі), Церкву в очищенні (померлі в чистилищі) та Церкву прославлену (Небо). Бо йдеться про реальність, до якої ми долучаємося — або ж ні. Ця реальність часто невидима і нам не зрозуміла, але вона є і треба якось не промахнутися повз неї зосліпу. Це тема того, чому для Бога така важлива наша свідома участь у будуванні Його царства. А також це «пояснення на пальцях», чому ті, хто ходить до храму, але не визнає вчення Церкви у важливих питаннях, до цієї реальності не належать. На підставі абсолютно об’єктивних фактів.

Складно жити наосліп, коли після вигнання з раю більше не маємо того світла, яким були сповнені люди після сотворення. Ми у вигнанні, ми в Долині сліпих, ми глухі до голосу Бога, живемо навпомацки і мусимо якось цей квест здолати, бо як інакше. І все, що можемо, — це не забувати про постійне навернення, метаною, зміну мислення. Бо коли ти застряг у водоспаді над прірвою, то постійно плисти проти течії якраз і означає не зірватися, навіть якщо в сумі залишишся на місці. А якщо це присмерковий ліс, повний туману, то йти треба таки орієнтуючись за компасом. І вчасно повертати, оминаючи провалля, але тримаючись визначеного напрямку.

Щоб не заблукати.

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.