Готовність до міграції

Чим відрізняється становище найманих українських працівників у ЄС та Росії?

Питання українського заробітчанства вивчали багато інститутів, але на цей раз ним зацікавилася релігійна організація греко-католицької церкви «Карітас». Одним із важливих завдань було вивчення становлення емігрантських церков та емігрантських спільнот на прикладі українців, дослідження їхніх духовних запитів. Цікавими є суперечливі результати щодо бачення українськими мігрантами свого майбутнього (90% кажуть, що в Україні вкладають в нерухомість кошти), при цьому, незважаючи на економічну кризу, всі намагаються якомога довше затриматися в Європі. Також вчені дослідили, наскільки відмінними є соціальний та правовий захист мігрантів, навіть нелегальних, в країнах ЄС та Росії. Основний же невтішний висновок, який має бути почутий найвищою українською владою — що нині в Україні є сильні міграційні тенденції та настрої, особливо — серед молоді. Молодь не хоче працювати за копійки, а в трудових мігрантів підростають діти, які бачать, яким чином батьки заробляють кошти і чують від них про стандарти життя в Італії, Португалії, Іспанії, Франції… Детальніше про дослідження трудової міграції в країнах Європейського Союзу та Росії «Дню» розповів один із учасників дослідницької групи, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України Ігор Марков.

— Пане Ігорю, які соціальні проблеми найбільше схвилювали «Карітас», що він взявся досліджувати проблему української міграції?

— «Карітас» — одна з найбільших неурядових організацій світу, соціальна організація католицької церкви, для якої міграція у світі — Україні, Європі, Америці — та опіка над мігрантами є одним із головних напрямів діяльності. Оскільки Україна є одним із найбільших донорів та реципієнтів трудових мігрантів, то, відповідно, міграційні проблеми є одними з пріоритетів. УГКЦ взялася за проведення цього дослідження тому, що найбільшим стрижнем формування спільнот українців на еміграції виступають громади УГКЦ. Саме в них збираються українці, в тому числі й для задоволення своїх релігійних, соціо-культурних та громадських потреб. Середовище УГКЦ служить середовищем комунікації, в тому числі й щодо соціально-побутових проблем, пов’язаних із пошуком роботи, поліпшення житлових умов тощо, я вже не говорю про проведення часу. Громади УГКЦ виникають в країнах ЄС разом із просуванням самих українських мігрантів. Ці спільноти відвідують не лише греко-католики, а й віруючі інших конфесій чи невіруючі. Дуже часто українці, які перебувають на Заході, знаходять прихисток і середовище для спілкування саме в громадах УГКЦ.

— Які основні висновки дослідження зробила наукова група, учасником якої ви були?

— Комплексне дослідження, яке проводилося у 2007—2008 роках, охопило сім країн Європейського Союзу (Польща, Чехія, Італія, Іспанія, Греція, Португалія, Ірландія) та Росію. Ми проводили глибинні інтерв’ю з мігрантами в країнах перебування, проводили роботу зі статистикою, з експертами (урядовці, працівники громадських організацій, церкви, прикордонні служби, об’єднання мігрантів). Ми спробували поєднати різні методи та всі доступні інформаційні потоки, які дозволили розглянути українську трудову міграцію як єдиний соціальний процес, що існує в контексті міграційних потоків у світі. Один із дуже важливих напрямів — це аналіз правових основ міграційної політики, зокрема, ЄЄ, та міграційних викликів. Метою дослідження було вивчення тенденцій української трудової міграції та визначення потреб і можливості діяльності УГКЦ у сфері правової допомоги та пасторальної опіки.

Перший висновок: якщо нині Україна посіла одне з перших місць у Європі за кількістю мігрантів до інших держав та кількістю іммігрантів, то за цим показником вона може бути порівнювана з Німеччиною, яка теж є потужним реципієнтом та донором трудової міграції. Але Німеччина разом із Францією нині диктують Європі політику стримування міграції та прийняття щодо неї жорстких законодавчих обмежень, натомість Україна перетворюється у вільні коридори міграційних потоків, які функціонують та змінюються за внутрішніми правилами.

Наступний висновок: загальний рівень трудової міграції коливається в межах 4,5—5 мільйонів осіб. Серед них понад 2 мільйони знаходяться на території. У Європі країнами поширення української трудової міграції є Італія (600 тисяч за нашими даними), Іспанія (понад 200 тисяч). Останнім часом зменшується кількість мігрантів у Португалії, Греції, Німеччині та Франції. Слід відзначити високий рівень освіти та кваліфікації українських мігрантів та швидку інтеграцію українців у соціо-культурний простір країн, в яких працюють. Серед національних мігрантів ми маємо один із найнижчих рівнів злочинності й можемо говорити про лише десятки ув’язнених. Українські мігранти, як правило, зайняті на вторинному ринку праці (будівництво, сфера послуг, сільське господарство). Вони, хоч в основному не конкурують із працівниками приймаючих країн, але успішно конкурують із трудовими мігрантами інших країн. З іншого боку, українські мігранти успішно заміщають вакансії кваліфікованих та висококваліфікованих фахівців, потреба в яких стає все відчутнішою в ЄС (Польща, Чехія, в яких відчувається великий відплив своїх фахівців на Захід, яких заміщають українці).

— Нині дослідники міграції виділяють різні моделі інтеграції українців до життя в інших країнах. У вас є свої варіанти?

— Ми виявили шість моделей інтеграції українських мігрантів у суспільство їхнього перебування. Вони корелюють із міграційною політикою та міграційним законодавством приймаючих держав. Наприклад, жорстке міграційне законодавство сприяє соціальному виключенню мігрантів, тобто, вони не інтегруються. Натомість політика поміркована та ліберальна дає змогу трудовому мігранту ефективно балансувати між країною перебування і Батьківщиною (так звана модель «маятник»), коли мігрант може вільно пересуватися (це називається «циркулюючою» міграцією). Треба сказати, що подальша лібералізація може привести до розчинення або включення мігрантів у суспільний простір країни-реципієнта (моделі «асиміляція» та «діаспора»), натомість жорстка міграційна політика, яку диктують Франція та Німеччина, ведуть до результату прямо протилежного: держави намагаються створити фільтр на кордонах ЄС, але він спрацьовує так, що трудові мігранти замість того, щоб повертатися на Батьківщину, намагаються залишитися в країні перебування.

Інтеграція — це широке поняття, яке включає всіх людей — і тих, які хочуть повернутися, і тих, які хочуть залишатися. Згідно з результатами нашого опитування, понад 70% українців прагнуть повернутися на Батьківщину й понад 90% будують свої плани на Батьківщині (купують помешкання, оплачують освіту дітей тощо).

— Наскільки є вагомою допомога мігрантам дипломатичних представництв України за кордоном, а не тільки УГКЦ?

— Що стосується держави, то проблем — непочатий край. У першу чергу, від мігрантів ми чули нарікання на роботу посольств та консульств в усіх державах — що вони не працюють на українців. На превеликий жаль, українські дипломатичні установи не справляються зі своїми функціями. Це стосується багатьох питань — поновлення і заміни паспортів, захисту мігрантів, допомоги в скрутному становищі, вже не кажучи про перевезення в Україну тіл мігрантів, які загинули чи померли. А дуже низький показник реєстрації мігрантів в українських дипломатичних установах — 7—8% — вказує, наскільки мігранти можуть розраховувати на захист своїх прав. Хоча є приємні винятки: під час нашої роботи ми відчули зацікавлення та допомогу з боку Надзвичайного і Повноважного Посла в Португалії та Генерального консульства України в Португалії, з боку генерального консула Україні в Неаполі та інших.

— Чи відрізняється українська міграція в Європі та Росії?

— Різниця — величезна. У першу чергу в тому, що в Європі українські мігранти, навіть не дивлячись на те, що більшість із них (65—70%) перебувають на нелегальному становищі, живуть у режимах правових держав і міжнародного режиму прав людини. Вони працюють і, якщо не порушують закону, можуть вільно роками перебувати в цій країні. Друга сторона справи — можливість створити власну громаду, зокрема, церковну. Третя — правовий і соціальний захист, який рано чи пізно намагаються отримати українські мігранти, за європейськими стандартами, вимагаючи легалізації. Міграція в Росії є зовсім іншою. По-перше, вона, здебільшого, є сезонною — туди не їдуть, як до Європи, на роки. Однак там українські мігранти набагато менш захищені — мають більше ризиків стосовно свого життя і безпеки, можуть бути обдуреними своїми роботодавцями чи бути пограбованими. А в Європі велика кількість ризиків пов’язана зі самою процедурою виїзду та з проблемою адаптації. Хоча ця проблема долається тим, що тепер українські мігранти їдуть вже до когось — рідних, знайомих, друзів. Українські соціальні мережі на еміграції є добре розвинуті, тому ті, хто потрапляє в ЄС уперше, знаходять і прихисток, і рекомендації щодо роботи. У Росії теж є певні соціальні та міжперсональні мережі, завдяки яким українці знаходять собі роботодавців, але — дуже обмежені. Якщо в Європі мережі дають людям можливість дізнатися про умови на ринку праці, життя, можливість знайти помешкання, як можна переміщатися з країни в країну, то зв’язок в Росії є іншим: там українці не гуртуються в спільноти, вони можуть розчинитися в російському суспільстві й, по суті, залишаються безправними та беззахисними. Це є найбільшою проблемою.

— Нині багато експертів, особливо психологів, говорять про вже сформовану в українських мігрантів залежність від свого способу життя: приїхав додому — поїхав на заробітки, і знову так само…. Чи спостерігали ви подібні явища?

— Ми не розглядаємо цю проблему як залежність. Міграція — це складна соціальна реальність, а в умовах глобалізації — буденна соціальна реальність. Міграційні процеси переживали всі, в тому числі й українці в минулому столітті. Зараз міграція є звичним способом життя для багатьох людей — не лише українців і не лише нелегалів. Нині світ є іншим: виїхати на заробітки за кордон чи до іншого міста є все більш звичним явищем. Українці за кордоном перебувають в курсі економічного, політичного та соціального життя країни, переглядаючи українські телевізійні канали (вони знають,що робиться з гривнею, з банківською системою тощо). Ті ж, хто здобув легальний статус, можуть раз на рік чи частіше спокійно приїжджати в Україну. Звісно, це не виключає інших проблем… Однак маргіналізувати мігрантів чи виключати їх з життя країни — неправильно. Нині українське суспільство виявляє дуже великий потенціал міграційної готовності в усіх сферах, особливо серед молоді…

— Власне, я б хотіла, аби ви розповіли про прогнози щодо подальшої міграційної готовності українців, зокрема, в мігрантів підростають діти, які мають приклад батьків…

— Прогнози серйозно пов’язані зі світовою економічною кризою, з одного боку, з другого — зі станом і розвитком українського суспільства. На відміну від попередньої світової кризи 30-х років, за нашими спостереженнями, ця криза не сприятиме значному поверненню українських мігрантів на Батьківщину. Українські мігранти намагаються зберегти робочі місця, а в разі їхньої втрати переміщаються в пошуках місць праці до інших міст чи країн. Зрештою, українці погоджуються на гірші умови оплати праці, але — в Європі, де є реальні гроші й можливості утримувати родину. Вони намагаються пристосовуватися. Хоча криза спонукає повертатися в Україну будівельників, та вони, якщо не знайдуть заробітків в Україні, намагатимуться виїхати за кордон. Люди шукають нових ринків праці в інших країнах, наприклад, у Фінляндії. В Україні натомість не формується, а розщеплюється політико-правова система, не формується ринок праці, в державу не вкладаються інвестиції. До того часу, поки в Україну не підуть інвестиції, сподіватися на повернення мігрантів додому, як і сподіватися, що люди не хотітимуть виїхати на заробітки, не слід. Тож, при відсутності інтеграційних процесів, на європейських економічно-цивілізаційних та правових засадах Україна все більше виявлятиме тенденцію до зростання міграційних ризиків.