«Мене попросили чверть години поговорити з вами про Діккенса і Різдво».
Так почалася пряма радіотрансляція з Англії в Америку на Різдво 1931 року. Біля мікрофона був чоловік на ім’я Ґілберт Кіт Честертон.
«Чому в цей вихідний день мене змушують працювати? — запитав він. — Чому в цей день радості ти змушений страждати?»
Сьогодні я можу дати відповідь на це питання. Честертона попросили поговорити з Америкою про Діккенса та Різдво, бо обидві ці речі були популярні в Америці, і між ними був зв’язок. Як добре знав Честертон, Діккенс був відповідальний за відродження та визнання різдвяних традицій, втрачених в Англії ХІХ століття.
Вони були втрачені не через нехтування, а через відкритий напад двох досить різних течій: пуритан і атеїстів. Пуританам не подобалися символи, свята та очевидні зв’язки з чимось, що було «напівкатолицьким і напівязичницьким»: частування, прикрашання, співи і веселощі. Навіть поклоніння вважалося надмірно драматичним позерством. Атеїстів натомість відлякували релігійні елементи, що лежать в основі всієї метушні навколо Різдва. Хоча Діккенс багато писав про святкування Різдва, його найвідомішим і досі твором залишається історія навернення Скруджа у «Різдвяній пісні».
Скрудж відкидав свято словами: «Дурниця! Нісенітниця!» — мантрою, яку повторюють як атеїсти, так і пуритани. Діккенс, із його переконливими, яскравими, цікавими і справді симпатичними героями, змусив усіх критиків Різдва виглядати дурними і незначними.
Честертон, натомість, не лише був відповідальний за всесвітнє відродження інтересу до творів Діккенса. Він зарекомендував себе як шанований літературний діяч, який зумів відкрито говорити про Бога у світській пресі. Він добре говорив про улюблені багатьма речі, тому що сам був постаттю, яку любили. Людей тягнуло до нього з тієї ж причини, чому вони тягнулися до Діккенса та Різдва. Він робив їх щасливими.
І ось у найщасливіший день року люди по всій Америці увімкнули свої радіо, щоб почути радісне повідомлення з іншого боку Атлантики.
У своєму короткому виступі Честертон зазначив, що нічим не можна замінити Різдво. Жодна нова релігія не створила свята, подібного до цього. Жодна нова філософія не стала настільки популярною, щоб зробити популярним інше свято. Шукачі задоволень із їхнім нічним клубним життям — це не щасливі люди. Честертон каже, що несправедливо називати їх язичниками. Несправедливо стосовно самих язичників:
«Язичницькі боги і поети минулого ніколи не були такими дешевими і другосортними, як стрімкі та розумні люди сучасності. Венера ніколи не була такою вульгарною, як те, що сьогодні називають “сексуальною привабливістю”. Купідон ніколи не був таким грубим і примітивним, як сучасний реалістичний роман. Старі язичники мали уяву та творчість; вони створювали речі та будували їх. Але ця звичка якось пішла зі світу… Сучасні язичники просто атеїсти; вони нічому не поклоняються, і тому нічого не створюють. Вони не можуть, наприклад, зробити навіть День подяки замінником Різдва. Бо половина з них — песимісти, які кажуть, що їм немає за що дякувати, а інша половина — атеїсти, яким немає кому дякувати».
Є сенс говорити на Різдво саме про Діккенса, тому що він єдиний письменник, «який говорив про Різдво так, ніби це Різдво». На думку Честертона, у сучасній літературі немає інших письменників, які би перебільшували радість; якщо вони щось і перебільшують, то це відчай і дух смерті.
У більшості інших книжок наше співчуття героям набуває форми смутку. У Діккенса воно має форму радості. Навіть його жахливі герої веселять нас. Честертон додав, говорячи з власного досвіду: «Діккенс розумів, що навіть товсті люди можуть бути кумедними». Справа не в тому, що Діккенс перевершував своїх конкурентів у літературі — справа у тому, що в цьому плані у нього не було конкурентів.
Те саме і з Різдвом. Воно стоїть окремо. Честертон вражений тим фактом, що його голос лунає через океан, але набагато більше він вражений тим, що говорить про свято, засноване дві тисячі років тому, і світ не зміг вигадати нічого і близько подібного до нього.
«Якщо людина хоче поклонятися Життєвій Силі лише тому, що це Сила, вона, цілком природно, може поклонятися їй в електричній батареї. Я спокушаюся сказати, що їй стане доброю наукою, зрештою, поклонитися життєвій силі в електричному стільці. Але якщо людина хоче поклонятися життю, тому що воно живе, вона не знайде в історії нічого більше живого, як те маленьке життя, що почалося у печері у Віфлеємі, і тепер, очевидно, триватиме вічно, — сказав Честертон. — Хоча між народженням Христа та сучасним світом виросли століття непорозумінь, Чарлз Діккенс вловив це таємниче одкровення, яке принесло радість на землю. Він передав цю традицію у невідповідний час, завдяки інстинкту, який був майже натхненням. Він знав про це достатньо, щоб насолоджуватися і радіти; а тепер, в ім’я всього цього, давайте підемо і зробимо те саме».
Переклад CREDO за: Дейл Альквіст, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
