Під час Континентальної Асамблеї у Празі 7 лютого 2023 р. делегати Української Греко-Католицької Церкви представили синтез рефлексій вірних УГКЦ в Україні та Європі над документом «Розшир місце твого намету».
Нагадаємо, що від учора делегації національних єпископатів презентують усім учасникам Асамблеї свої опрацювання на тему документу. Україна, на відміну від інших країн, представлена тричі: Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква в Україні та Мукачівська греко-католицька єпархія.
Відео виступу
Пропонуємо також розширений текст опрацювання УГКЦ, яку представляють на Асамблеї Преосвященний владика Теодор Мартинюк, с. Даниїла Шумна СНДМ, Яна Волощук і Христина Потерейко.
«Від віри у Збройні Сили України до віри у християнську родину!»
Вступ
Для вірних єпархій і екзархатів в Україні найбільшим сучасним викликом стала збройна агресія Російської Федерації, яка тривала від 2014 р., а її повномасштабний наступ на територію України стався 24 лютого 2022 р. Мільйони українців були змушені покинути свої домівки, тисячі втратили своїх рідних чи отримали жахливі травми. Прийняття українських біженців стало викликом і для єпархії та екзархатів УГКЦ у Західній Європі. Війна Росії проти України — це чергова колоніальна війна тюрми народів, яка пробує відродитися на наших очах. Ідеологи війни Росії проти України відкрито говорять, що наше існування — це історична помилка, яку треба виправити саме «вічними кайданами» смерті та знищення. Це війна проти самого права українського народу на свою історію, мову і культуру, на свою незалежну державу, на своє існування. Українське військо дивує світ своїм героїзмом, завзяттям і своєю любов’ю до Бога та Батьківщини. Стражденний український народ, об’єднаний вірою і надією на Бога, покладається на своє військо і йому довіряє.
Наша свята Церква-мучениця завжди була, є і буде зі своїм народом! Цю Церкву, що у XX ст. вже пережила смерть і воскресінння, як Тіло воскреслого Христа, над яким смерть не має жодної сили, дарував Господь своєму людові в хрещальних водах Дніпра. Відтоді історія нашого народу і його Церкви, історія їх визвольних змагань, історія втілення Божого Слова і вияву Його Духа істини в нашій культурі переплелися навіки. І в цей драматичний момент наша Церква, як мати і учителька, є і буде зі своїми дітьми, буде їх боронити і їм служити в ім’я Боже! Головним сучасним завданням УГКЦ є лікування ран війни. Для цього прийнято окрему душпастирську програму під назвою: «Зцілення ран війни і механізми її втілення в життя».
Ми хочемо щиро подякувати всім вірним Європейського континенту за солідарність і підтримку українського народу!
1.
«Після прочитання Документу Континентального Етапу (ДКЕ) в атмосфері молитви, які інтуїції більш інтенсивно резонують з досвідом і конкретними реаліями Церкви вашого континенту? Який досвід здається вам новим або прояснюючим?»
–Церква вчиться бути відкритою, але водночас вірною депозиту віри, що не завжди влаштовує частину вірних чи тих, хто хоче ставитися до Церкви інструментально. Хочеться, щоб Церква, простуючи шляхом синодальності, не втратила своєї автентичності. Як добре підкреслено у ДКЕ, рішення не можуть прийматися більшістю голосів. Церква – це не демократія. Церква є Христовою і він є її Головою. Поза тим потрібно дуже уважно стежити за тим, щоб бажання Церкви бути відкритою на всіх, не призвело до розтирання межі між християнами і прагматично-ліберальним світом. Христос вибрав своїх учнів від світу (пор. Йо 15, 19) і Церква не може вибирати шлях популізму. Церква – Тіло Христове (пор. Еф 1, 22-23). Так, Церкві потрібно бути відкритою на діалог, але ніколи не на конформізм.
– ДКЕ мало враховує «вертикальний вимір» Церкви, надто зосереджуючись на «горизонтальному». У Документі не вживаються такі поняття як «святість», «вічне життя», «Царство Небесне». Не слід забувати, що Церква – Божий люд, який прямує до Царства Божого. Цей люд стається Церквою, коли молиться (це добре підкреслюють літургійне богословʼя та євхаристійна еклезіологія). Без поглибленого духовного життя, яке плекається через богослужбову молитву і приватні духовні практики, ми ризикуємо звести еклезіальну спільноту до чергової гуманітарної організації, яка копіює діяльність численних світських організацій, які, до-речі, часто займаються соціальними питаннями більш професійно й ефективно. «Горизонтальний» вимір церковного життя має випливати з «вертикального». Натомість, ми спостерігаємо тенденцію, до витіснення «вертикального» на користь «горизонтального».
-Великим прогресом нашого континенту є називання проблем по імені. Сказане слово і його реалізація не часто йдуть в парі. Слово розходиться ділом. Тут йдеться про духовних наставників, проповідників і провідників. Така з черги постава переноситься на політичних, спільнотних і родинних лідерів. Все це породжує непевність, сумніви і недовіру до слова, яке чують слухачі, тим самим поступаючи і роблячи згідно власної уяви і фантазії, втрачаючи євангельську правду.
– Аналізуючи виклики Церкви в різних куточках світу, можна побачити подібність проблем з якими бореться дана спільнота: брак доброї співпраці і зрозуміння між священнослужителем а вірними, активне задіяння вірних в житті парафії, співпраця вірних в дусі взаємної пошани, брак молодіжних лідерів, добре розуміння євангельського слова дорослими.
– в багатьох, зокрема в Україні та українців по цілому світі, може слушно постати запитання: як нам знаходити спільну мову з тими, котрі закликають вбивати українців, з тими, хто виправдовує агресію, хто обіцяє славу «мучеників» вбивцям невинних незахищених людей, мародерам, насильникам жінок, дітей і навіть немовлят? На жаль це все тепер чинять в Україні російські воїни. Очевидно, усі ми потребуємо щораз то глибшого навернення. Проте, на наших очах у Європі довершується геноцид, який кличе до неба кров’ю невинних і сльозами сотень тисяч і мільйонів жертв. Як привести до покаяння не лише безпосередніх винуватих у цих нелюдських злочинах, але також тих, хто, називаючи себе провідниками церковної спільноти і представниками Російської Церкви, своїми поглядами і ділами заперечують все, що для християнства є основоположним? Ці та пов’язані з ними питання стали актуальними в Європі і потребують відповіді у світлі Христового Євангелія. Церква має бути слугинею Правди і Любові та Звістункою надії для тих, хто «ходить у пітьмі», для тих, «хто живе у смертній тіні».
2.
«Після прочитання Документу Континентального Етапу (ДКЕ) і молитовної паузи, які суттєві напруження чи розбіжності постають особливо важливими з точки зору вашого континенту? Отже, які питання чи запити слід розглянути та взяти до уваги на наступних етапах процесу?»
– Належить приглянутися кожній проблемі, яка поважно гальмує розвиток християнського життя на нашому континенті: антихристиянські рухи, недовіра до священнослужителів, публічний вихід з церкви, агресивне ставлення до віруючих.
– Говорячи і проповідуючи про християнську родину, праведний митрополит Андрей Шептицький був переконаний, що подає «науку, від якої залежить і на якій спирається майбутність цілого народу». Патріарх Йосиф Сліпий на схилі літ писав у своєму «Заповіті»: «Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!». Слід звернути особливу увагу на духовну опіку і духовний супровід родин.
– в центрі уваги слід поставити душпастирство родини, катехизацію сім’ї, яка покликана бути у світі відображенням спільноти Пресвятої Тройці та знаком надії для всього людства. Віруюча сім’я, яку церковна традиція називає домашньою Церквою, має в усі часи бути «дорогою Церкви». Про це говорив святий Іван Павло ІІ: «Так, сім’я є за своєю внутрішньою природою „дорогою Церкви“, яка розпізнає у ній суттєвий і незамінний елемент Божого промислу щодо людства. Сім’я, як вірний, нерозривний та плідний союз єдності і любові між чоловіком та жінкою, є привілейованим місцем особистого і суспільного розвитку. Хто сприяє сім’ї, сприяє розвиткові людини; хто атакує сім’ю, атакує людину. Навколо сім’ї і навколо життя розгортається сьогодні найголовніший виклик, який зачіпає саму гідність людини» (Загальна аудієнція, 8 жовтня 1997 р.)
– Належить поставити питання: як більше вчинити активними чоловіків в церковному житті, як притягати молоде покоління, показуючи їм цінність і необхідність духовного життя, як навчити вірних життя згідно почутого євангельського слова, як вміло і корисно керувати спільнотами/парафіями, щоб побачити плоди позитивного проводу.
– «Розширення намету» повинно відбуватися на рівні сприйняття Східних Католицьких Церков як повноправних учасників католицької спільноти, ознайомлення з їхньою спадщиною ширших верств латинського духовенства, а також врахування специфіки Східних Церков у документах і душпастирських практиках Католицької Церкви. Варто враховувати еклезіологічні передумови, а не тільки географічні і культурні чинники, сформовані на тому чи іншому континенті. На жаль, останнім часом в Католицькій Церкві мало беруться до уваги еклезіологічні акценти ІІ Ватиканського Собору, які увінчали багатолітні богословські пошуки та які спираються на спадщину І тисячоліття. Мається на увазі те, що Католицька Церква – це не лише Римо-Католицька Церква, а сопричастя 24 Церков sui iuris Сходу і Заходу. Це не просто еклезіологічна реальність з різними обрядами, а сопричастя Церков, кожна з яких має власну богословську, літургійну, дисциплінарну та духовну спадщину (пор. Lumen Gentium, 23; Orientalium Ecclesiarum, 3; кан. 28 CCEO). Зрозуміло, що вірних Східних Католицьких Церков на тлі Латинської дуже мало (15-20 мільйонів на тлі 1 мільярда), але кількісний чинник не є і не може бути остаточним критерієм.
– у сприйнятті ролі і місця східних католиків наш «католицький намет», здається, потребує ще суттєвого розширення. Як приклад, у номері 34 теперішнього Документу читаємо: «Важливо також забезпечити форми підтримки та захисту для жінок і дітей священників…» і вже з радістю можемо думати, що Католицька Церква звернула увагу на 85 відсотків греко-католицького духовенства, котре є одруженим (наприклад в УГКЦ), але за мить довідуємося, що йдеться про жінок і дітей священників, «які порушили обітницю целібату». Без сумніву, згадана категорія людей заслуговує на увагу і піклування, проте, у свідомості багатьох людей Церкви в Європі, здається, дуже мало присутній феномен одруженого священства, притаманного Східним Католицьким Церквам. Це тільки один приклад, але досить красномовний, наскільки наш «намет» ще залишається вузьким і тісним, коли ідеться про сприйняття і розуміння Східних Католицьких Церков Європи.
– читаючи Документ, опосередковано можна відчути присутність в ньому сприйняття Церкви як ієрархічної інституції – навіть у висловах вдячності за те, що «Церква запитала їхню думку» (17). Також не до кінця зрозуміло, чи готовність до тіснішої співпраці та співвідповідальності у Церкві (20, 59, 66) розуміється передовсім в адміністративних категоріях як можливість брати участь у прийманні рішень, чи має на увазі готовність до співпраці у виконанні Церквою своєї місії у світі загалом, а отже, в першу чергу, до євангелізації і свідчення Христового Євангелія всьому створінню відповідно до власної харизми і покликання всередині єдиного люду Божого. Загалом здається, що такі поняття як «місійність» і «місійний вимір» церковного буття вимагає ще докладнішого усвідомлення і артикулювання.
– варто розвивати вже існуючі душпастирські структури, які певною мірою вже мають характер синодального здійснення влади в Церкві, як-от різні типи рад і комісій на рівні парафій та дієцезій/єпархій.
– відповідаючи на заклик будування розширеного намету маємо дбати та турбуватися про те, щоби усі брати і сестри, зібрані під наметом у поклонінні Богові знаходили в першу чергу спільне і об’єднююче, уникаючи при тому розбіжностей, які могли би нести загрозу релігійній єдності вірних.
3.
«Дивлячись на те, що випливає з двох попередніх запитань, якими є пріоритети, повторювані теми та заклики до дій, якими можна поділитися з іншими помісними Церквами у світі та обговорити під час Першої сесії Синодальної асамблеї в жовтні 2023 року?»
– піклування вірних про духовенство, яке має знайти справжню родину у власній громаді, а також піклування духовенства про свою громаду, яка має стати їхньою родиною.
– взаємне вивчення традицій і культури місцевих Церков, особливо східної традиції, що може принести багато позитивних елементів у розумінні синодального шляху Церкви, особливо через адаптацію вже існуючих механізмів управління Церквою sui iuris
– на дальшу перспективу залишиться важливим для внутрішнього виміру Католицької Церкви поглиблене розуміння таких понять як «душпастирське навернення», «Церква, яка виходить», «убога Церква для убогих». При цьому це поглиблене розуміння передбачає не теоретичні міркування чи абстрактні диспути, але практично-прикладні кроки задля того, щоб Церква ставала щораз більше такою, якою про неї мріяв і якою її прагне бачити Господь – Її Голова. Зрештою, саме поняття синодальності, як виникає з Документу, для багатьох залишається ще не до кінця зрозумілим і це створює великий простір для інтерпретацій, які віддзеркалюватимуть радше власні проекції читача, ніж думку церковного проводу, який започаткував цей процес в Католицькій Церкві.
– в Документі робиться значний наголос на людську сторону синодального буття і діяння. Хотілося б більш виразнішого артикулювання духовного виміру буття і крокування разом. Ми – Христові учні, ті, що відгукнулися на запрошення Христа: «Ідіть за мною!» і ми йдемо цим шляхом у Ньому, з Ним і через Нього. Ми поєднані одне з одним лише у Ньому і через Нього у Святому Дусі. Без Нього, без нашого особистого зв’язку з Ним синодальність буде чисто людським діянням, а люди, задіяні у ньому, – чисто людським колективом, а не спільнотою віруючих, яка має «одне серце і одну душу» (Дії 4, 32). Зрештою, це одне серце і одна душа – це Його серце і Його душа, бо в Ньому ми «живемо, рухаємося і існуємо» (Дії 17, 28).
-У Документі часто мовиться про залучення мирян до будування Церкви, але часто це звучить як декларація. Бракує ширшого і конкретного обговорення ролі мирян і молоді, як воцерковлених так і ні, у житті Церкви. В УГКЦ є цікавий досвід місії мирян у підпільний Церкві під час переслідування у часах комуністичного режиму, коли миряни відігравали ключову роль в організації церковного життя.
– Синодальність щораз більше починає звучати на різних рівнях діяльності церковних спільнот. Напевно потрібно ще часу, щоб багато наших братів і сестер зрозуміли сам термін синодальності і його значення на рівні глобальному, який має вплив на розвиток найменшої християнської клітини. Розуміння синодальності дозволить бути більш відкритим на різні ідеї, які допоможуть перемагати проблеми герметичного закриття, одночасно фільтруючи все що є шкідливим розвиткові церковної спільноти. Щоб Церква була єдина на цілому світі, а одночасно відрізнялася під оглядом культурним, історичним і релігійним потрібні добрі напрацювання церковної соборності.
-Важливо виховати у людей відчуття власної причетності до Церкви. Це не означає просто залучення їх до «управління» Церквою, єпархією чи парафією (це може ставати справжнім викликом для церковної структури у випадку, коли ці люди не ведуть духовного життя не беруть участь у Святих Таїнствах), а свідомість того, що «я належу до Церкви», ставить переді мною певні виклики і завдання – «sentire et agire cum Eclesia», тобто преображувати власне життя і поведінку відповідно до проповіданих Церквою євангельських принципів та преображувати світ навколо себе. Тому так важливою є містагогія – «воцерковлення», впровадження вірних у Церкву. Це і є джерелом справжньої синодальності.
-Необхідно включити в християнське життя безперервну і постійну формацію християн, щоб втілювати синодальність на практиці, дозрівати і зростати у вірі, брати участь у суспільному житті, збільшувати любов і участь вірних в Євхаристії, брати на себе постійні служіння, здійснювати реальну співвідповідальність в управлінні Церквою, вести діалог з іншими Церквами і з суспільством, щоб зблизити тих, хто далеко, в дусі братерства.
– Пріоритетом в нашому житті є плекання і поглиблення внутрішнього зв’язку з нашим Господом на особистому і спільнотному рівнях, а відтак плекання дієвого сопричастя між собою – в родинах, в парафіяльних спільнотах, між парафіями, єпархіями та між Церквами і церковними спільнотами, щоб відтак огортати нашим свідченням любові усіх без винятку людей нашого континенту як улюблених Божих дітей, як членів єдиної людської родини.
-Із цього єднання з нашим Господом буде природньо випливати і віянням Духа буде розвиватися місіонерське діяння Церкви, її «вихід» поза себе. Тобто євангелізація стане наступним пріоритетом нашого життя. Церква в Європі мусить наново відкрити для себе заклик Христа: «Виплинь на глибінь!» (Лк. 5, 4) і інший заклик: «Ідіть, зробіть учнями всі народи!» (Мт. 28, 20). З цим пов’язане і «радикальне прийняття інших» (номер 31) – тема, яка відкриває актуальну перспективу місійної діяльності Церкви в наш час. Заклик до радикального прийняття є євангельським. Він лунає до нас сьогодні словами Ісуса Христа: «Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені…» (Мт 11, 28)
-У Документі є замало приділено місця духовенству і чернецтву. Іноді складається враження, що вони є обділені увагою. Слід поставити питання про те, яким чином можна допомогти духовенству і чернецтву долати сучасні виклики і труднощі, з якими вони зустрічаються. Є необхідний відвертий і змістовний аналіз проблем духовенства і чернецтва.
фінансово.
Щиро дякуємо!
