Нам справді може не подобатися злість, якщо ми мали (чи й надалі маємо) досвід переживання та вираження її деструктивних форм: і як той, на кого злостяться, і як той, хто сам на когось важким духом дихає.
Для багатьох людей перша асоціація зі злістю — це крик та сварка. Тобто багато видовищних дій, які ранять людей. Уявлення про злість із протилежного погляду — це поведінка, яка в англійській мові має промовисту назву «silent treatment» (дослівно «мовчазне ставлення»): закопилювати губу, ображатися, мовчати цілими днями. Тому, коли люди хочуть змінити спосіб вираження злості, то часто кажуть, що хотіли б «не злитися». Ну а якщо цей намір набирає форми постанови, то може призвести до протилежних наслідків.
Чи варто злитися?
Злість — це наша основна система захисту; вона як страж на кордоні. Коли щось загрожує нашій безпеці, вона посилає сигнал мобілізуватися. Якщо ми не розуміємо її мови, то можуть виникати дуже дивні ситуації, коли, зіткнувшись із поміченою загрозою, цей прикордонник дає чергу з автомату в бік того, хто хотів лише запитати, котра година. Так стається тому, що ми не прийняли його прохання перевірити, чи все гаразд, що діється і що треба виправити.
Якби у нас відібрали злість, ми би стали беззахисними і не знали, чого хочемо. У світі би панувало безкарне беззаконня, ми би зносили гидкі вчинки, нижчі людської гідності, не маючи змоги нікого захистити. Бажання «ніколи не злитися» зробило би світ іще гіршим місцем — таким поганим, яким робить його нестримна агресія, що ґрунтується на примітивному інстинкті.
Чому нам не подобається злість?
Нам справді може не подобатися злість, якщо ми мали (або й надалі маємо) досвід переживання та вираження її деструктивних форм — і як адресат, і як винуватець. Що гірші у нас асоціації зі злістю, то більша ймовірність, що ми вважатимемо її моральним злом. Тоді будь-який імпульс відрази, роздратування й незадоволення стане приводом для докорів сумління. Але якщо, стикаючись із подіями, які викликають сильну емоційну реакцію, ми станемо себе вмовляти «я квітка лотосу на спокійній поверхні озера», — результат буде зворотній. Злість так сильно хоче про нас подбати, що, коли ми відмовляємось її слухати, вона кричить тільки щораз гучніше.
Отже, ми можемо ходити по замкненому колу придушування й вибухання злості — що коштує багато сил, здоров’я і б’є по нашій самооцінці. Ходячи по колу, ми також не можемо скористатися тим благом, яким хоче нас обдарувати злість: силою змінювати своє життя. Можливо, це важко уявити, коли ми витрачаємо всю енергію на демонстрацію свого незадоволення та переконування інших, що то вони мають щось змінити. Якщо відбувається саме так, то варто себе запитати: наскільки крик і сварка є корисними для нас інструментами і чи впливають вони на те, що відбувається, так, як ми хочемо, при цьому зміцнюючи наші стосунки з іншими людьми.
Сила діяти
Наше невдоволення — це цінна інформація про те, що ми хочемо, щоби щось було інакше. Нам потрібно зустрітися з цим невдоволенням віч-на-віч — або з допомогою когось, хто допоможе розібратися, що насправді нас так дратує і про що саме йдеться. Я можу злитися на те, що чоловік запізнюється, бо хотіла б почуватися в безпеці, коли ми разом щось плануємо. Але якщо жодні сварки нічого не змінюють, то краще важливі для мене події «підстрахувати» інакше і за участі інших людей, а не чоловіка, на чию пунктуальність я не можу розраховувати.
Злість дає сили діяти там, де я маю найбільший вплив. Дає сили для рішучості, яка зовсім не мусить бути гучною, зате провадить до мети. Це можливо, якщо ми зуміємо оперативно зорієнтуватися, що нас щось не влаштовує, — не чекаючи, поки злості вже буде стільки, що справи підуть своїм ходом. Коли її ще мало, ми можемо знайти слова для перемовин, запитань або прийняття раціонального рішення щодо того, як хочемо про себе подбати.
Також варто пам’ятати: якщо після вибуху злості і «всесвітнього потопу» ми почнемо себе бичувати і звинувачувати, то знову запускаємо той самий процес. Принижуючи себе, ми порушуємо фундаментальну потребу поваги до себе й почуття власної гідності. Набагато сильніше допомагає посумувати за тим, що розвалилося, і спокійно відстежити, коли злості було так багато, аж ми не змогли з нею зробити нічого творчого, та коли нам уперше стало важко з тим, що діється, і ми ще могли знайти спосіб заспокоїти важливі для себе потреби без «людських жертв».
фінансово.
Щиро дякуємо!
