Святий Йоан Марія Віанней, Арський кюре, «в’язень конфесіоналу»… 4 серпня Церква відзначає спомин скромного сільського священника, що присвятив своє життя спасінню душ на тлі духовного і морального занепаду, який став наслідком якобінського терору і гонінь на Церкву у революційній Франції.
Святий Йоан Віанней не мав ні видатних інтелектуальних здібностей, ні яскравих талантів; нічого — крім впертої мрії стати священником. Він ледве зміг закінчити семінарію — йому кепсько давалася філософія і латинська мова, двічі його навіть відраховували за погану успішність. Йому знадобилося цілих 11 років, щоб завершити навчання і прийняти Таїнство священства, після чого його відправили служити на занедбану сільську парафію.
Але Господь щедро обдарував своїми дарами того, хто, про людське око, не мав жодних видатних талантів. Скромний та малоосвічений сільський священник став сповідником, у черзі до якого вистоювали тисячі людей, а керівництво залізниці навіть мусило запустити до Арса спеціальний потяг. На його рахунку стільки врятованих душ, скільки навряд чи мали його успішніші та витонченіші колеги, що свого часу брали на кпини безталанного простака Віаннея. Чи ж може бути у житті священника щось важливіше для Господа?
У 1959 році, через сто років після смерті святого Йоана Марії Віаннея, Папа Йоан ХХІІІ написав енцикліку «Sacerdotii Nostri Primordia», у якій віддав належне служінню Арського кюре і тому, як він розпорядився отриманою від Господа благодаттю священства.
Ось п’ять рис святого Йоана Марії Віаннея, на які Папа звернув особливу увагу у цій енцикліці.
1.Аскетичність
«У своїй щедрості до інших він поводився як багач, та стосовно самого себе був найвбогішим із людей; життя його було майже повністю незалежним від мінливих та нетривалих речей цього світу, а дух його був вільним та не обтяженим подібними тягарями, щоб той завжди міг бути відкритим до тих, хто страждав від будь-якого нещастя; і вони звідусіль стікалися до нього, шукаючи втіхи. “Моя таємниця, — казав він, — проста. Вся вона міститься у цих словах: усе віддавай, для себе не лишай нічого”».
2.Чистота
«Аскетичний спосіб життя із дотриманням чистоти, не замикає душі священника у стерильному просторі його власних інтересів, а натомість робить його охочим та завжди готовим послужити потребам своїх братів. Святий Йоан Марія Віанней з цього приводу мав слушний коментар: “Душа, прикрашена чеснотою чистоти, не може не любити інших; вона бо знайшла виток та джерело любові — Бога”. Які ж великі блага отримує людське суспільство завдяки таким людям, вільним від турбот цього світу та цілком присвячених божественному служінню, щоб їхні життя, думки та сили служили інтересам їхніх ближніх!»
3.Смиренність
«Усе своє життя він прагнув жити тихим та відлюдним життям, а душпастирські обов’язки вважав дуже важким тягарем, покладеним на його плечі, і навіть неодноразово намагався звільнитися від нього… Варто, однак, зазначити, що тотальний послух до наказів його керівництва був заснований на надприродних засадах; визнаючи церковну владу та належно їй підпорядковуючись, він виконував присягу вірності словам Господа Христа, котрий сказав апостолам: “Хто вас слухає, той Мене слухає”. З вірного послуху до волі своїх начальників він постійно обмежував свою власну волю, чи то приймаючи священний тягар слухання сповідей, чи то ревно працюючи заради своїх колег в апостольстві, виконуючи справи, що приносили багаті та спасенні плоди».
4.Жертовність
«Він був настільки смиренний, настільки свідомий — через віру — важливості спасіння людської душі, що не міг приступати до парафіяльних обов’язків без почуття страху… Він знав, що найкращим та найефективнішим способом спасіння відданих під його опіку був хрест. Заради них він терпів, не нарікаючи, усілякі наклепи, осуд та спротив; заради них він охоче витримував сильні незручності та неспокій розуму й тіла, які спіткали його у щоденному служінні Таїнства сповіді протягом майже безперервних тридцяти років».
5.«Мучеництво» у конфесіоналі
«Майже п’ятнадцять годин щодня він терпляче витрачав на слухання каяників. Ця праця починалася вранці і закінчувалася пізно вночі… Зі свого досвіду у судовій залі конфесіоналу, де він відпускав гріхи, він розумів, скільки ж лиха є у гріху та яке страшне спустошення він чинить в людських душах… Та страждання душ, що залишались прив’язаними до своїх гріхів, не засмучували його з такою силою, як розпач, який він відчував, коли Божественна любов була занедбана або відкинута якимось вчинком. Ця впертість у гріху та невдячна сліпота до великої Божої доброти викликала сльози на його очах. “Друже мій, — казав він, — я плачу, бо ти не плачеш”».
фінансово.
Щиро дякуємо!
