«Дитина має право бути собою. Має право на помилки. Має право мати власну думку. Має право на повагу. Немає дітей — є люди» (Януш Корчак).
Усі ми знаємо, що діти — це прекрасний дар. Свої, сусідські, біологічні, всиновлені, підопічні, учні чи вихованці, всі разом і кожна дитина окремо — це справжній дар. Проте давайте визнаємо щиро: більшість людей усе ще перебуває в полоні стереотипів, пов’язаних із тим, яким цей дар має бути і як має поводитися, щоб відповідати «нормам», прописаним уявленнями дорослих. І всі ці дорослі обов’язково знають, чому чиясь дитина поводиться якось «не так», і що батькам чи вчителям треба з цим робити. І дуже сумно від того, коли і батьки, й педагоги починають докладати зусиль, щоб «виправити» дитину, зробити її зручною, комфортною, пояснюючи це необхідністю адаптувати дитину до соціуму — до садочка, школи чи на догоду дідусям і бабусям; а мали би натомість «виправити» власні уявлення та вчитися приймати дітей і допомагати їм розвиватися. Адже діти — це дар, який ми отримуємо, щоби чогось навчитися.
Тож чого можуть навчити нас діти? Маючи багаторічний досвід спілкування з дітьми різного віку під час літніх християнських таборів, а також досвід буття мамою трьох доволі різних за темпераментом дітей, я хочу поділитися з вами тим, що я помітила.
1.Дитина, яка не слухає, може навчити нас дивитися на ситуацію з іншої перспективи. Не лише шукати ту, з якої «звук буде доходити краще», але також знаходити причину того, чому дитина нас не слухає. Оскільки діти не мають вроджених здібностей ігнорувати батьків чи інших дорослих, то, імовірно, ми самі навчили їх цього власним прикладом. Тому — коли дитина намагається щось розповісти, варто відкласти все і послухати її. Так дитина бачить, що вона важлива для батьків і її справи мають значення. Цим будується також довіра і зворотній зв’язок.
2.Повільна дитина може навчити планувати час так, щоб ми могли собі дозволити не поспішати. А бонусом такого сповільнення може стати можливість помічати красу довкола, не оцінену раніше через швидкість, із якою звикли проживати життя, і через метушню, яка супроводжує наші будні. Зрештою, практикуючи повільне життя, можна виявити, що годину спостерігати за роботою екскаватора — не так уже й нудно, а роздивлятися пташок може бути дуже навіть пізнавально, якщо добре підготуватися.
3.Діти, які часто щось забувають, можуть навчити нас відпускати ситуацію і розставляти пріоритети дещо по‑іншому. Зрештою, може, ми навіть навчимося показувати своїм дітям, що для того, щоб бути любленими, їм не треба бути досконалими.
4.Бунтівники можуть навчити нас мислити нестандартно. Усі, мабуть, чули вислів: «Не можеш побороти бунт — очоль його». Для цього важливо зрозуміти, хто за що бореться, і встановити правила ведення «бою», яких дотримуватимуться обидві сторони. Так всі учасники баталій знатимуть, що кожний маневр, кожна дія провокує конкретний наслідок. Так батьки вчаться послідовності, а діти — відповідальності.
5.Діти, які голосно виражають свої емоції, можуть навчити дорослих керувати своїми (якщо дорослі досі ще не навчилися). А що спокійніші батьки — то легше дітям трансформувати емоції, якими вони сповіщають про свої потреби, у вміння ці потреби визначати, називати, а відтак заспокоюватися і зупиняти емоційну бурю.
У підсумку бачимо, що діти мають за завдання навчити нас, дорослих. Що найчастіше справа не в поведінці дитини — справа у нас, наших очікуваннях щодо поведінки дитини і наших на неї реакціях. Тож я хотіла би завершити свої розмірковування ще однією цитатою легендарного педагога Януша Корчака:
«Не очікуй, що твоя дитина буде такою, як ти, або такою, як ти хочеш. Допоможи їй стати собою, а не тобою».
фінансово.
Щиро дякуємо!
