Слухаючи настанову «Покайся і віруй в Євангеліє», я думала собі: «О так, покаятись — це саме те, що я хочу зробити, якби тільки мені вдалося дотриматися того, що я маю і чого не маю робити, протягом наступних 40 днів».
Я зважувала свою здатність виконати будь-яку постанову, яку прийму, і думала, чи зможу «розрекламувати» Великий Піст і його чудові результати. Я хотіла, щоб інші люди бачили мою силу і знали про мою наполегливість! У ті дні тривожність, пов’язана з тим, щоби скласти «правильну» жертву Великого Посту, не давала мені спокою аж до моменту, коли я схиляла голову, приймаючи знак смирення, страждань і скорботи.
У деякі роки я обіцяла відмовитися від десерту, бо всім, хто мене знає, відома моя любов до солодкого. До того ж, це було те, від чого масово відмовлялися люди навколо мене, тож я відчувала менше спокуси, а на додачу ще й могла скинути кілька кілограмів. В інші роки я відмовлялася від покупок, тому що мені потрібно було скоротити свої витрати, і я думала, що під час Великого Посту я створю собі «фінансову подушку», а після його завершення — поповню свій весняний гардероб.
Коли йшлося не про відмову від чогось, а про те, що я могла би зробити, починався справжній внутрішній поєдинок. Я могла пожертвувати один ранок на тиждень, щоб займатися волонтерством, або знайшла би більше часу для друзів. Та найчастіше я зупинялася на генеральному прибиранні свого дому — щоб до Великодня він сяяв, як ранкове сонце, коли моя родина приїде до мене на святковий обід.
Пишучи це, я розумію, як це бездушно звучить, хоч я не мала цього на меті. Я ретельно зважувала можливі постанови і думала про їхній вплив на моє життя. Відмова від шопінгу? Ні, бо того року я мала бути на весіллі. Відмова від десерту? Ні, адже саме наближався сезон днів народження.
У той час це здавалося таким невинним, поки я не зрозуміла, що це не так. Я ставилася до Великого Посту як до 40-денного виклику і не отримувала благодаті, яку можуть дати ці 40 днів. Тепер я бачу, що чіплялася за свою вагу, свій час, свої речі, свою репутацію та свої обставини. Моя аргументація не відмовлятися від усього цього була спробою захистити мої самопроголошені божества. Мені було комфортно з тією винагородою, яку вони пропонували моєму его.
Тепер я знаю: комфорт може стати небезпечною зоною самовдоволення, яке спонукає забути, куди прямуєш. Та навіть знаючи це, я знову спіймала себе на тому, що вагаюся, як саме поститимусь.
Незважаючи на бажання закрити простір між мною та Господом Богом, незважаючи на прагнення йти в ногу з Господом Ісусом дорогою, що веде на Голготу, я зрозуміла: вагаючись, я насправді обмірковувала всі причини, чому я не маю відмовлятися від того, що заважає мені розвивати цю близькість. А отже, це саме те, що я насправді повинна Йому пожертвувати.
Переклад CREDO за: Дженніфер Габбард, Aleteia