Хтось запитав: навіщо взагалі догмат про папську непомильність, якщо папських рішень ex cathedra в усій історії Церкви було заледве кілька разів?
Справді, що такого в догматі про непомильність папи? — продовжує роздуми о.Яцек Салій ОР.
На початку домовмося: роздуми над цими запитаннями я скеровую тільки до тих людей, які насправді вірять у Господа Христа. Бо думається мені, що поза вірою розгляд істин віри має небагато сенсу, хіба що може посилити в нас схильність вимудровувати.
Отож, приймаючи цю перспективу, рефлексії на тему папської непомильності («непогрішимості») треба почати з нагадування, що Господь Ісус нічого не навчав сам від себе. І чітко нам про це сказав: що Він прийшов до нас від свого Предвічного Отця й він Нього приніс свою науку: «Моя наука не Моя, а Того, хто послав Мене» (Йн 7,16).
А отже, вчення Ісуса Христа це щось неосяжно більше, ніж глибока й гідна найвищої пошани наука, проголошена якоюсь дуже святою людиною. Це вчення є істиною, що приходить до нас від самого Бога Отця і проголошена нам — не тільки словами й чудами, але усім життям, смертю і зрештою остаточним воскресінням Його Сина, який задля нас став одним із нас і має міць привести нас до свого Отця. Цю науку — тобто, в кінцевому підсумку, насправді то себе самого —Господь Ісус приніс усім людям усіх поколінь («аж до кінця світу»).
Він безпосередньо переказав її Дванадцяти апостолам, яких вибрав, щоб вони були початком Його Церкви. Саме апостоли та їхні наступники мали бути в Церкві живими повноважними представниками Його правди, яка нас спасає. Бо який же інший сенс могли би мати Його скеровані до нас слова: «Хто слухає вас, Мене слухає; а хто гордує вами, Мною гордує; а хто гордує Мною, гордує Тим, хто послав Мене» (Лк 10,16).
Тут постає запитання: але ж апостоли (не виключаючи й Петра) були тільки грішними людьми! Навіть якщо вони були людьми найкращої волі — вони не давали жодних підстав вірити, що переказану Ісусом науку спроможні будуть зберегти в усій її правді.
Слухайте, Господь Ісус дав нам свою Добру Новину насправді і до кінця. Також Він потурбувався про те, щоб Його правда в Церкві була проголошувана безпомилково. Не забуваймо про те, що історія Церкви розпочалася з Зіслання Святого Духа. Святий Дух від самого початку чуває над тим, щоб учення Христа проголошувалося в Церкві автентично. Господь нам це чітко обіцяв: «Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я Моє зішле, Той навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам» (Йн 14,26).
Декого зачіпає використання слова «непомильність». Варто пригадати, що в численних цілком світських ситуаціях ми просто-таки зобов’язані бути непомильними. На жаль, навіть і тоді помилки стаються. Тим не менш, коли ми йдемо по гриби — маємо абсолютний обов’язок безпомилково розрізняти їстівні гриби від отруйних. Непомильність зобов’язує нам особливо тоді, коли помилка може призвести до якихось жахливих наслідків. Також і будівельники — байдуже, дому, мосту, ліфта, літака — мають обов’язок непомильності в розрахунках, щоб можна було безпечно користуватися побудованими об’єктами. Але навіть тоді, коли я навчаю дітей таблички множення, я повинен робити це без помилок.
Чи обов’язок непомильності стосується також істини віри? Звісно, що так — бо ж ця істина стосується нашого остаточного призначення! Істина віри — це скарб, якого нам не можна ні марнувати, ні приховувати від людей. Тому апостол Павло напише, що «Церква Бога живого є стовп та основа правди» (1Тим 3,15), і нагадуватиме молодому єпископові Тимотею, щоб піклувався про ввірений йому депозит і беріг вірних від помилкових вірувань (6,20).
Загалом, хоч ми увірували у Христа, та всі ми є тільки слабкими людьми, і як такі маємо схильність робити помилки. Тому може трапитися, що, виставлені на людський осуд, «подібні будемо до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер» (Як 1,6). Тим не менше, всі — не тільки єпископи, священники чи катехити, але насправді всі, — скільки разів ділимося нашою вірою, стільки зобов’язані бути непомильними. Ніколи з нас: ані священникові, який виголошує проповідь, ані батькам, які навчають своїх дітей основ віри, ані взагалі будь-кому — не можна навчати людей віри за власними вподобаннями. Ми повинні бути свідками того вчення, яке Господь Ісус приніс нам від свого Отця і над автентичністю якого чуває в Церкві сам Святий Дух.
Догмат 1870 року про непомильність (не «безгрішність», а «непогрішимість») Єпископа Рима чітко визначає, що Папа непомильний тоді, коли виступає як учитель Вселенської Церкви, «з трону Петра», ex cathedra. За всю історію Церкви папи заледве кілька разів проголошували, що щось є істиною віри (наприклад, як Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії), і цьому завжди передувало старанне вивчення, що про це питання говорять Святе Письмо і традиція Церкви. Щоразу кожний папа, який збирався щось проголосити ex cathedra, запитував консультацій ледь не всіх єпископів світу, чи насправді ця істина є предметом віри в усіх ввірених їм спільнотах. Перш ніж проголосити догмат про Непорочне Зачаття у 1854 році, папа Пій ІХ звернувся 1849 року енциклікою до всіх єпископів із запитанням, чи ми насправді так віруємо в Церкві. Подібно вчинив і папа Пій ХІІ, перш ніж проголосити у 1950 році догмат про Внебовзяття Пресвятої Діви. Так само зробив Йоан Павло ІІ, який в енцикліці Evangelium vitae урочистими формулами ствердив, що Церква засуджує аборти. Будь-яке питання всецерковного рівня вирішується обговоренням. Це доводить перша невдала спроба самого св. Петра «затушувати» напруження від нав’язування новонаверненим християнам юдейських звичаїв — чому виразно спротивився св. Павло в Посланні до галатів (1,18). Те саме ми побачили в ситуації з документом Папи Франциска Fiducia supplicans: за всього правильного бажання не відмовляти нікому в доступі до Христа, у документі є слабкі формулювання, які викликали спротив Церкви.
Погляньмо тепер, яке це чудове, що Петрові дав Господь Ісус «ключі Небесного Царства» (Мт 16, 18‑19). Непомильність папи — це дар, уділений нам усім. Повчання Наступника св. Петра — це немовби маяк, на який треба керуватися, якщо не бажаємо заблудитись у вірі. Варто згадати напоумлення останнього Собору на цю тему: «Цей побожний послух волі й розуму належить виявляти щодо автентичного вчення Римського Архієрея, навіть коли він не промовляє ex cathedra» — зокрема коли це проявляється «в характері документів, або в частому викладанні того самого вчення, або у способі висловлювання» (LG 25).
Зауважмо, що одне неможливо відділити від другого: перший з єпископів, Наступник Петра, є тільки особливим слугою непомильної віри Церкви. Щоби зрозуміти, що таке непомильність Папи, треба насамперед дуже високо цінувати, що взагалі є воля Божа на те, щоб сама Церква, кожен з нас, хто увірував у Христа, були непомильні у вірі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
