Заключний документ другої сесії XVI Звичайної загальної асамблеї Синоду єпископів розповідає та переосмислює досвід Церкви між «сопричастям, участю, місією», з конкретною пропозицією нового бачення, яке переглядає усталені звичаї.
Кінцевий документ, за який 26 жовтня 2024 р. проголосувала XVI звичайна Загальна асамблея Синоду єпископів на тему «Задля синодальної Церкви: сопричастя, участь і місія», оприлюднений і не стане предметом для написання окремого напоумлення з боку Святішого Отця. Папа Франциск вирішив, що його слід одразу поширити, щоб він міг надихати життя Церкви. Синодальний процес не закінчується із завершенням асамблеї, але включає в себе фазу імплементації, залучаючи усіх до «щоденної подорожі з використанням синодальної методології консультацій та розпізнання, визначаючи конкретні способи та шляхи формування для досягнення відчутного синодального навернення в різних церковних реаліях» (9). У документі, зокрема, багато вимагається від єпископів щодо їхніх зусиль у сфері прозорості та підзвітності, а також – як зазначав кардинал Фернандес, префект Дикастерію віровчення – ведеться робота над тим, щоб надати більше простору і повноважень жінкам. Про це повідомляє Vatican News.
Два ключові слова, які випливають з тексту, пронизаного перспективою і пропозицією навернення, – це «стосунки», що є способом буття Церквою, і «зв’язки», під знаком «обміну дарами» між Церквами, який слід переживати динамічно, щоб, таким чином, навертати процеси. Саме місцеві Церкви перебувають у центрі місіонерського горизонту, що є основою досвіду синодальної множинності, з усіма структурами на служінні саме місії, в якій миряни дедалі більше стають центром і головними дійовими особами. І в цій перспективі в Кінцевому документі чітко простежується конкретність вкоріненості в «місце». Особливо важливою є також пропозиція, представлена в документі, щоб дикастерії Святого Престолу проводили консультації «перед публікацією важливих нормативних документів» (135).
Структура документа
Заключний документ складається з п’яти частин. За першою – «Серце синодальності» – слідує друга частина – «Разом, у Петровому човні», що «присвячена наверненню стосунків, які будують християнську спільноту й формують місію у переплетенні покликань, харизм і служінь». Третя частина – «За Твоїм словом» – «визначає три тісно пов’язані практики: церковне розпізнання, процеси вироблення рішень, культуру прозорості, підзвітності й оцінювання». Четверта частина – «Щедрий улов» – «окреслює спосіб, у який можна в нових формах розвивати обмін дарами та переплетення зв’язків, що поєднують нас у Церкві, в той час, коли досвід вкоріненості в певному місці глибоко змінюється». Нарешті, п’ята частина – «Також і Я посилаю вас» – «дозволяє поглянути на перший крок, який необхідно зробити: подбати про формування всіх до місіонерської синодальності». Зокрема, зазначається, що за основу при написанні документа взято євангельські розповіді про Воскресіння (12).
Рани Воскреслого надалі кривавлять
Вступ до Документа (1-12) одразу чітко визначає суть Синоду як «оновленого досвіду тієї зустрічі з Воскреслим Господом, яку учні мали у світлиці Тайної вечері у Великодній вечір» (1). «Споглядаючи Воскреслого, – йдеться в документі, – ми також побачили знаки Його ран (…), які й далі кровоточать у тілах багатьох братів і сестер, також і через наші провини. Погляд, зосереджений на Господі, не відвертає від драм історії, але відкриває очі, щоб розпізнавати страждання, які нас оточують і пронизують: обличчя дітей, нажаханих війною, плач матерів, розбиті мрії багатьох молодих людей, біженців, які переживають жахливі подорожі, жертв зміни клімату та соціальної несправедливості» (2). Синод, згадуючи про «надто численні війни», що тривають, приєднався до «неодноразових закликів Папи Франциска до миру, засуджуючи логіку насильства, ненависті, помсти» (2). Ба більше, синодальний шлях є виразно екуменічним, «орієнтованим на повну і видиму єдність християн» (4) і є «справжнім актом подальшої рецепції» Другого Ватиканського Собору, продовжуючи «його натхнення» та відновлюючи «для сьогоднішнього світу його пророчу силу» (5). Не все було легко, визнає Документ: «Ми не приховуємо, що відчули на собі втому, опір змінам і спокусу дозволити нашим ідеям переважати над слуханням Божого слова і практикою розпізнання» (6).
Серце синодальності
Перша частина документа (13-48) відкривається спільними роздумами про «Церкву, Божий народ, таїнство єдності» (15-20) та про «сакраментальне коріння Божого люду» (21-27). Фактом є те, що саме «завдяки досвідові останніх років» значення термінів «синодальність» і «синодальний» стало «краще зрозумілим, а ще більше – прожитим» (28). І «вони дедалі більше асоціюються з прагненням Церкви, яка є ближчою до людей і більш побудованою на стосунках, яка є Божими домом і сім’єю» (28). «Простими і стислими словами можна сказати, що синодальність – це шлях духовного оновлення і структурної реформи, щоб зробити Церкву більш партисипативною і місіонерською, тобто зробити її більш здатною крокувати з кожним чоловіком і кожною жінкою, випромінюючи Христове світло» (28). Усвідомлюючи, що єдність Церкви не є одноманітністю, «розуміння контекстів, культур і розмаїття, а також стосунків між ними є ключем до зростання як місіонерської синодальної Церкви» (40). З перезапуском стосунків також і з іншими релігійними традиціями, «щоб будувати кращий світ» і в мирі (41).
Навернення стосунків
«Вимога щодо Церкви, більш здатної живити стосунки: з Господом, між людьми, в сім’ях, спільнотах, між усіма християнами, між соціальними групами, між релігіями, зі створінням» (50) є тезою, яка відкриває другу частину документа (пп. 49-77). І «не бракувало також тих, хто ділився стражданнями, почуваючись виключеним чи засудженим» (50). «Тому, щоб бути синодальною Церквою, необхідне справжнє навернення у стосунках. Ми повинні наново навчитися з Євангелія, що піклування про стосунки і зв’язки – це не стратегія чи інструмент для більшої організаційної ефективності, але спосіб, яким Бог Отець об”явився в Ісусі і в Святому Дусі» (50). Саме «повторювані під час синодального процесу вирази болю і страждання жінок з усіх регіонів і континентів, як мирян, так і богопосвячених, показують, як часто нам не вдається це зробити» (52). Зокрема, «поклик до оновлення стосунків у Господі Ісусі звучить у множинності контекстів», пов’язаних з «плюралізмом культур», позначених іноді також «ознаками спотвореної логіки стосунків, деколи протилежної євангельській логіці» (53). Закид є прямолінійним: «Зло, яке вражає наш світ, знаходить своє коріння в цій динаміці» (54), але «найрадикальніше і найдраматичніше закриття – це закриття щодо самого людського життя, що призводить до відкидання мов непотребу дітей, вже з утроби матері, і людей похилого віку» (54).
Служіння задля місії
«Харизми, покликання та служіння задля місії» (57-67) лежать в основі документа, який фокусується на якнайширшій участі мирян. Рукоположені служіння перебувають «на службі гармонії» (68) і, зокрема, «служіння єпископа» полягає в тому, щоб «збирати воєдино дари Святого Духа» (69-71). Серед інших питань було відзначено, що «конститутивний зв’язок єпископа з помісною Церквою сьогодні не проявляється з достатньою ясністю у випадку титулярних єпископів, наприклад, папських дипломатів і тих, хто служить в Римській курії». Разом із єпископом є «пресвітери й диякони» (72-73), для «співпраці між висвяченими служителями в рамках синодальної Церкви» (74). Важливим є досвід «синодальної духовності» (43-48) з упевненістю, що «якщо бракує особистої та спільнотної духовної глибини, синодальність зводиться до організаційної доцільності» (44). З цієї причини, як зазначається, «синодальний стиль, що практикується зі смиренням, може зробити Церкву пророчим голосом у сучасному світі» (47).
Навернення процесів
У третій частині документа (79-108) одразу ж зазначається, що «у молитві та братерському діалозі ми визнали, що церковне розпізнання, дбайливе ставлення до процесів прийняття рішень, зобов’язання бути підзвітними та оцінювати результати прийнятих рішень є практиками, якими ми відповідаємо на Слово, яке вказує нам на шляхи місії» (79). Зокрема, «ці три практики тісно переплетені між собою. Процеси прийняття рішень потребують церковного розпізнання, яке вимагає слухання в атмосфері довіри, яку підтримують прозорість і підзвітність. Довіра повинна бути взаємною: ті, хто приймає рішення, повинні вміти довіряти і слухати Божий люд, який, у свою чергу, потребує довіри до тих, хто наділений владою» (80). «Церковне розпізнання задля місії» (81-86), по суті, «є не організаційною технікою, а духовною практикою, яку слід проживати у вірі» і «ніколи не є утвердженням особистої чи групової точки зору, і не вирішується простим підсумовуванням індивідуальних думок» (82). «Чітке формулювання процесу прийняття рішень» (87-94), «прозорість, підзвітність, оцінювання» (95-102), «синодальність і органи участі» (103-108) є центральними пунктами пропозицій, що містяться в Документі, які випливають з досвіду Синоду.
Навернення звʼязків
«У час, коли змінюється досвід місць, в яких Церква є вкоріненою і паломницькою, необхідно в нових формах плекати обмін дарами і переплетення зв’язків, які нас об’єднують, підтримувані служінням єпископів у сопричасті між собою і з Єпископом Рима», – такою є суть четвертої частини Документа (109-139). Вираз «вкорінена і паломницька» (110-119) нагадує нам, що «Церкву не можна зрозуміти без вкорінення на конкретній території, в просторі і часі, де формується спільний досвід зустрічі з Богом, який спасає» (110). Також проявляючи увагу до явищ «людської мобільності» (112) та «цифрової культури» (113). У цій перспективі «прямувати разом у різних місцях як учні Ісуса в розмаїтті харизм і служінь, як і в обміні дарами між Церквами, є дієвим знаком присутності Божої любові і милосердя в Христі» (120). «Горизонт сопричастя в обміні дарами є натхненним критерієм взаємин між Церквами» (124). В цьому світлі розглядаються «зв’язки єдності: Єпископські конференції та Церковні асамблеї» (124-129). Особливо важливим є синодальне осмислення «служіння Єпископа Рима» (130-139). Також у стилі співпраці та слухання «перед оприлюдненням важливих нормативних документів дикастерії заохочено до консультацій з єпископськими конференціями та відповідними органами Східних Католицьких Церков» (135).
Формувати народ учнів-місіонерів
«Щоби святий Божий люд міг свідчити всім радість Євангелія, зростаючи в практикуванні синодальності, він потребує відповідного формування: насамперед свободи синів і дочок Божих у наслідуванні Ісуса Христа, споглядаючи Його в молитві та розпізнаючи в убогих», – зазначено в п’ятій частині документа (140-151). «Одне з прохань, яке найсильніше і з усіх боків прозвучало під час синодального процесу, полягає в тому, щоб формування було цілісним, постійним і спільним» (143). Також і в цій сфері наголошується на нагальності «обміну дарами між різними покликаннями (сопричастя), в перспективі служіння (місія) та в стилі залучення і виховання диференційованої співвідповідальності (участь)» (147). І «ще однією сферою, що має велике значення, є сприяння у всіх церковних середовищах культурі захисту (safeguarding), щоб зробити громади дедалі безпечнішими місцями для неповнолітніх і уразливих людей» (150). Врешті, «також і теми соціальної доктрини Церкви, відданості справі миру і справедливості, піклування про спільний дім та міжкультурного і міжрелігійного діалогу повинні якомога більше поширюватися серед Божого люду» (151).
Вручаючи себе Пречистій Діві Марії
«Переживаючи синодальний процес, – підсумовує документ (154), – ми по-новому усвідомили, що спасіння, яке ми отримуємо і проголошуємо, проходить через стосунки. Ми живемо ним і свідчимо про нього разом. Історія постає перед нами трагічно позначеною війнами, суперництвом за владу, тисячами форм несправедливості та зловживань. Однак ми знаємо, що Святий Дух вклав у серце кожної людини глибоке і мовчазне прагнення автентичних стосунків і справжніх зв’язків. Саме створіння говорить про єдність і спільність, про різноманітність і переплетення різних форм життя». Текст завершується молитвою до Діви Марії, ввіряючи Їй результати цього Синоду: «Навчи нас бути народом учнів-місіонерів, що прямують уперед разом: синодальною Церквою» (155).
фінансово.
Щиро дякуємо!
