Несповна рік тому, 26 листопада 2023‑го, у Львові було освячено новий храм — в ім’я Христа, Царя Всесвіту. Отож сьогодні, в неділю Христа Царя, 24 листопада 2024 року, наймолодша римо-католицька парафія Львова святкувала перше у своїй історії храмове свято.
Парафія постала при Екуменічному центрі блаж. Бернардини Яблонської, який провадять сестри-альбертинки. Оголошуючи про наближення першого парафіяльного відпусту, настоятель — о. Андрій Пеканець — також повідомив, що цього дня будуть вручені перші Таємнички Розарію тим парафіянам, які висловили бажання долучитися до всесвітнього служіння Живого Розарію. Перша двадцятка вірян, що створили це коло, прийняла ім’я св. Брата Альберта.
На цю маленьку, сімейну урочистість прийшли львівські священники, які відгукнулися на запрошення настоятеля, насамперед — отці-францисканці з парафії св. Антонія, яка донедавна була материнською для тутешніх вірян. Вітаючи священників, о. Андрій назвав кожного поіменно: «Отець Андрій з парафії св. Архангела Михаїла на Сихові, і о. Войцех, який теж там душпастирює; усміхається біля нього — о. Ян із парафії св. Йоана Павла ІІ, що на Сокільниках, мій однокурсник; о. Евзебіуш, брат-альбертин, він представляє братів-альбертинів, які теж служать убогим [як і сестри в парафії Христа Царя]; о. Целестин — ‘душпастир катедри і цілого Львова’» — і, звісно, францисканець із парафії св. Антонія, о.Павло Одуй.
Що краще — велике чи маленьке?
— Ця парафія — можна сказати, наша дочка, — сказав для CREDO о. Павло Одуй OFM. — Я бачу, що тут є люди з нашої парафії. Але більше радує те, що я бачу людей, яких раніше не знав! Це означає, що тут хтось був, про кого ми не знали, або не знайшли їх; але Господь їх знайшов, коли з’явилося нове місце, і душпастир, і сестри, які тут служать, — це дуже радує. Це означає, що Церква — жива.
Часом люди думають, що коли є велика парафія, то це — сила, вау! Купа народу! Нас є багато!.. — але тоді забуваєш про тих, кого нема.
Коли наша парафія поділилася — і є одна невелика і друга стала меншою, — тоді починаєш бачити, що певних людей із нами немає. Може, треба би було про них подумати, вийти їх пошукати?.. Де ті люди є, що з ними сталося? Може, вони потребують нашої допомоги?.. Бо вони точно потребують допомоги. Ми, як душпастирі, знаємо, що світло Євангелія треба нести всюди і всім. Тож я собі думаю: я побачив тут людей, які на території нашої колишньої парафії, але ми з ними не були знайомі. Це означає, що прийшли нові люди.
Тут невеличка файна спільнота. Думаю, буде зростати. Бачу, що тут домашня, затишна атмосфера. Це говорить про стиль душпастирства о. Андрія і сестер: схоже, люди тут добре почуваються. Нехай їм Бог благословить!
Чи ми приймемо Його Царство?
Про те, як бути Церквою, о.Павло говорив у проповіді.
— Важливе питання сьогоднішньої літургії — не тільки те, як ми приймемо Ісуса своїм Господом, Спасителем, Царем. Важливим питанням також є, чи ми приймемо Його Царство. Бо йдеться не тільки про те, щоб ми визнали Його своїм Царем (хоч це є необхідним), але щоб ми прийняли спосіб Його царювання.
Саме про це ідеться в Євангелії: «Царство Моє не від цього світу» — сказав Ісус до Пилата. Святий Августин у коментарі до цього уривку висловився дуже точно й чітко. Ісус не сказав, що Його Царство не є тут, у цьому світі; тільки — що воно походить не з цього світу.
Не про те йдеться, що Його царювання у нашому світі немає, але про те, що воно — не від нашого світу. А це велика різниця. Ісус насправді має зацарювати в нашій людській реальності. Треба, щоб Він насправді став Царем в усьому: в нашій економіці, політиці, в нашому війську, боротьбі, в наших турботах і клопотах, в нашій культурі — всюди. Його Царство в цьому світі є! Але Він править не так, як це у нас тут відбувається.
Влада, царювання цього світу — це влада сили, насильства, війни. Ісус же каже: не в цьому Моє царювання, не такою є Моя влада!
Не той служить Христу, хто «в Його ім’я» іде вбивати.
Ісус каже: ХОЧУ бути тут, у вашому світі, між вами. Хочу бути Царем тут, у цьому світі! Його Царство становлять люди, які є — каже Ісус до Пилата — від істини. А від істини є той, хто не тільки вміє говорити, але також є свідком. Не про те йдеться, скільки я вивчив, скільки знаю, — а про те, хто я такий, яке свідчення даю своїм життям.
У цьому відмінність між тим, щоб проголосити Христа Царем, — і щоб дати Йому царювати.
Урочиста Свята Меса закінчилась Євхаристійною процесією — як сказав о.Андрій, «щоб засвідчити світові Його царювання». Процесія обійшла навколо Центру сестер-альбертинок (які на сьогодні прийняли у себе вже 24 потребуючих і опікуються ними) та співом «Тебе, Бога, прославляєм». Потім присутніх на богослужінні сестри пригощали випічкою, а підопічним Центру накрили святковий обід.