Наприкінці серпня, в останні дні минаючого літа, я приїхав до Ворзеля. Потім були вересень, жовтень, листопад. Так промайнула осінь. Пора, яка завжди надихала людей на глибокі роздуми про життя і на підбиття підсумків. Час поетів та філософів. І нема людини, яка б у цю пору не задавала собі запитань, не озиралась би назад у своє минуле, згадуючи все, що з нею трапилось останнім часом і взагалі, за все своє життя. До чого я прийшов, і що далі? Чого чекати мені в майбутньому, і де я у цю мить свого життя?? На якому роздоріжжі я зараз?
Після перших 100 днів прийнято підбивати перші підсумки. Так, 100 днів – небагато, тому висновки дуже умовні і дещо поверховні. Однак, все ж таки, за цей час дещо вже пережито, осмислено і відкрито. І можна робити перші, нехай і не остаточні, висновки, які ще можуть як підтвердитися у майбутньому, так і бути відкинутими.
Як воно в семінарії? Погляд першокурсника. Я до семінарії працював і вчився у різних місцях. Зазвичай майже відразу або через деякий час, я приходив до висновків, давав оцінку тому, як я почуваюсь на новому місці: добре, погано, так собі або нормально. В семінарії все дещо по-іншому. Кожен окремий день не схожий на інший. І на запитання: «ну як тобі воно в семінарії?», відповідь залежить від того, у який день отримую запитання. Сьогоднішня оцінка «як воно» не збігається з вчорашньою. І, напевно, завтрашня також буде іншою. Дні, якщо порівнювати за розкладом, який чомусь має назву «вільного часу», майже не відрізняються, особливо будні. Але самі почуття, які я переживаю одного дня, зовсім не ті, що наступного. Приблизно це виглядає так:
Неділя – очікування, затамувавши подих, передчуваю, що саме сьогодні і саме зараз трапиться щось грандіозне, велике і визначальне.
Понеділок – майже нічого, повний штиль, неймовірна тиша, повний спокій, суцільна апатія і байдужість. Ніщо не турбує і не дивує, але й не радує. Стабільний спокій і я пливу за течією.
Вівторок – захват, я щасливчик, я переможець! Я маю зараз все, про що мріяв і навіть більше того, і мені вже нічого з матеріального не потрібно, бо вже відчуваю Царство Небесне і майже його торкаюсь. Про що ще можна мріяти і чого можна бажати?!
Середа – відчуження від усього й усіх, величезне бажання побути на самоті, не чути, не розмовляти, просто піти у себе й не повертатися…
Четвер – я, як Робінзон на безлюдному острові або Наполеон на вигнанні. І майже нікого, з ким можна порозмовляти. Хочеться на весь голос кричати SOS, та хіба хтось почує?..
П’ятниця – як неочікувана амністія в’язню сумління. Чиясь простягнута рука, поміч. Заспокійливе добре слово, яскраві приклади та порівняння, коли вже майже прийшов відчай. Неочікуваний ефект, завдяки словам, які чую, і життя знов прекрасне!
Субота – я як гвинтик якогось великого механізму, який виконує різні функції. Не до кінця зрозумілі операції, але чітко і спокійно, усвідомлюючи користь від цього, але без сліпого фанатизму.
Ось так приблизно виглядає звичайний тиждень. Дні змінюються, як у величезному калейдоскопі, але все виглядає приблизно так само.
На лекціях відчуваю себе геологом, який на різних теренах шукає корисні мінерали. Іноді натрапляю на великий пласт інформації, котра відразу фіксується у пам’яті. Інша інформація згадується лише тоді, коли стикаєшся з нею відкривши конспект, а потім у вільний час аналізується і осмислюється. Просто нейтральна, не дуже цікава, користь від якої можливо десь попереду. Буває й така, що записується у конспект, але, як некорисна порода, зі здивуванням відкидається – «і для чого мені це знати?». Трапляється раптом вийти і на золоту жилу дуже важливих і корисних знань, відчуваючи при цьому велику радість, що не пройшов повз.
Іспит – то окреме випробовування на міцність, особливо коли знаєш відповіді на запитання в білетах не у повному обсязі. Ось тоді розповіді про судний день не такі вже й абстрактні, навпаки, більш чітко і виразно починаєш це собі уявляти. Але вдалий іспит – як повернення до Едему!!!
Футбол – ми не просто граємо гру. Можна пережити драму або тріумф, і не важливо, що маленькі. Перемоги це завжди перемоги, так само як і поразки. Після гри завжди добрий настрій, спадає внутрішня напруга, яка може з’явитися навіть при тому, що болять ноги.
Їдальня – відчуваю себе ситим. І нема чого додати…
Кав’ярня – якщо сказати, що це місце, де п’ється кава або чай, то це нічого не сказати. Тут трапляється різне. Можна почути байки та побрехеньки, майже диспути і майже сварки, поради та застереження, жарти та серйозні цікаві розмови.
Канікули – ще не було! Але мимоволі згадуються часто, останнім часом майже щодня.
Каплиця – обитель, де завжди присутній Ісус Христос. Отже, найважливіше приміщення семінарії, а інші лише допоміжні. Місце молитви і медитації, Божого слова і роздумів, а найголовніше – Святої Меси: Літургії Слова і Євхаристії. І не буває жодного дня в семінарії, щоб минув без каплички. Як себе почуваю тут? Майже так само, як у всі мої 100 днів, по-різному. Але без крайніх полярних відчуттів зі знаком плюс та мінус, які залишаються поза стінами каплички. Більш врівноважено і спокійно. Іноді буває так, що я не можу зосередитись під час молитви, можу бути думками десь далеко роздумуючи про зовсім сторонні речі. Але навіть тоді, коли у капличку приходить трохи буденності, усвідомлення того, що саме тут я споживаю Тіло і Кров Христову, завжди зігріває мою душу.
Час у семінарії змінює повільно, і, на перший погляд, майже непомітно. Але зрушення мого духовного стану, в порівнянні до того, яким я був наприкінці літа, я відчуваю виразно. Все ще чекаю відповіді на мої запитання, але вони приходять до мене поступово. Як і нові запитання з новими випробуваннями – змінюється моя віра, змінююсь і я.
Ось такі вони, мої 100 курчат, які рахуються по осені, різні і не схожі між собою. Іноді дивуюсь, як вони, при всій своїй несхожості, як фарби на палітрі в художника, гармонійно складаються у такі несхожі тижні, а ті в свою чергу в різні місяці, протягом яких багато чого трапляється: губиться, знаходиться і відкривається, або просто забувається.
Але далі буде…
фінансово.
Щиро дякуємо!
