Люди завжди виготовляли інструменти. Від першого загостреного кремнієвого каменя — до складних алгоритмів, які забезпечують діяльність штучного інтелекту (ШІ), інструменти формують світ навколо нас і наше розуміння самих себе.
Цей глибокий зв’язок між людьми та технологіями не просто функціональний — він антропогенний, тобто він активно формує і трансформує нас.
Проте, як попереджає нещодавній документ Ватикану «Antiqua et Nova», у нашому ставленні до наших найсучасніших творінь є духовні і психологічні ризики. Привабливість ШІ з його обіцянками ефективності, автономності та навіть суперінтелекту перегукується з давньою спокусою: тенденцією до абсолютної довіри творінням наших власних рук. Це не нове. Це той самий імпульс, що лежить в основі біблійної критики ідолопоклонства — заміна нескінченного і трансцендентного скінченним і рукотворним.
Ті самі старі спокуси, нові форми
У юдейській Біблії ідолопоклонство не обов’язково стосується золотих статуй і кам’яних бовванів. Йдеться про недоречну довіру — віру, що створене нами може запропонувати безпеку, сенс або контроль над непередбачуваними життєвими обставинами. Псалом 115 описує ідолів як тих, що мають уста, але не говорять, мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують. Сьогодні системи штучного інтелекту можуть «говорити», «бачити» і «слухати» — або, принаймні, створювати переконливі імітації цих можливостей. Але, як і стародавні ідоли, ці технології відображають лише те, що ми у них заклали, яким би витонченим не було це відображення.
Ватиканський документ прямо вказує на цю небезпеку:
«Претензія на те, щоби замінити Бога витвором власних рук, є ідолопоклонством, від якого прямо застерігає Святе Письмо… Але це не ШІ стає об’єктом обожнювання і поклоніння, а людина таким чином стає рабом свого власного витвору».
У цьому полягає суть проблеми. Ідолопоклонство перед ШІ полягає не у поклонінні машинам, а у вивищенні через них самих себе — через віру, що наші творіння можуть вийти за межі, які визначають нас як людей.
Протягом історії періоди швидкого технологічного розвитку часто супроводжувалися хвилями сліпого оптимізму. Під час промислової революції було поширене переконання, що машини започаткують еру нескінченного прогресу, процвітання і навіть морального вдосконалення. Натомість ми стали свідками нових форм експлуатації, деградації навколишнього середовища і механізації людського життя, що часто відчужувала людей від їх власної праці.
Сьогоднішній дискурс навколо штучного інтелекту має подібний підтекст. Говорять, що ШІ нібито перевершує людський інтелект, що технології потенційно можуть подолати смерть, вирішити всі проблеми й оптимізувати кожен аспект життя. Це не просто технологічні амбіції — це повторення тих самих старих мрій світської есхатології, де спасіння походить не від благодаті, а від промислового розвитку.
Але, як нагадує нам «Antiqua et Nova», «не всі технологічні досягнення самі собою представляють справжній людський прогрес». Питання полягає не тільки в тому, що ШІ може створити, а в тому, що він робить із нами — як він змінює наші стосунки з роботою, з довкіллям, одне з одним і навіть із самими собою.
Межі інструментів і цілі людства
Інструменти завжди розширювали наші природні можливості. Кран може підняти більше, ніж будь-яка людина; автомобіль може рухатися швидше, ніж наші ноги. Але ці інструменти не замінюють наших основних людських здібностей — вони служать іншим цілям. Жоден підйомний кран не зможе відтворити лагідний акт обіймів дитини. Жодне авто, хай би яке швидке, не замінить задоволення від пробіжки берегом моря. Це не просто фізичні дії; вони є вираженням любові, присутності та взаємовідносин — можливостей, що їх не може імітувати чи замінити жодна технологія.
ШІ, незважаючи на його дивовижні можливості, залишається лише інструментом. Небезпека виникає, коли ми забуваємо, що інструменти є засобом досягнення мети, а не самоціллю. Як стверджує «Antiqua et Nova», «технологія має служити загальному благу всієї людської родини», як «сукупність соціальних умов, що дозволяють людям, як групам, так і окремим індивідам, повніше й легше досягати своєї реалізації».
Ми, як люди, не є засобом, ми є метою. Наша гідність походить не від того, що ми можемо створити, оптимізувати чи досягти, а від того, що ми існуємо як унікальні та незамінні особистості.
Опір ідолопоклонству
Біблійні коментатори завжди наполягали, що суть ідолопоклонства полягає у прагненні контролю. Вважалося, що поганські ідоли можуть зробити непередбачувані сили природи більш керованими. Так само штучний інтелект спокушає нас обіцянкою панувати — над інформацією, над ухваленням рішень і навіть над самим життям. Але ця ілюзія має свою ціну. Чим більше ми покладаємося на технології для визначення нашої реальності, тим більше ризикуємо втратити зв’язок із тими аспектами життя, які не піддаються кількісній оцінці: любов, таємниця, уразливість, благодать.
Протиотрута від цього сучасного ідолопоклонства полягає не у відмові від технології, а у створенні з нею здорових відносин. ШІ може допомагати, покращувати і навіть надихати, але він не може задовольнити глибше людське прагнення сенсу, зв’язку і трансцендентності. «Справжня мудрість вимагає зустрічі з реальністю» — не лише з віртуальними симуляціями чи алгоритмічними передбаченнями, а з чистою, спонтанною красою життя, як воно є.
фінансово.
Щиро дякуємо!
