«Ми покликані нести Боже слово, і хоч би де ти був — чи в західній, чи східній Україні, — виклик такий самий», — каже о.Микола Пілецький TChr. До 2022 року він здійснював служіння у римо-католицькій парафії в Донецьку.
«Там набагато легше працювалося, — додає він, — бо там люди були спраглі Божого слова». Інтерв’ю з христусовцем публікує Vatican News.
«Я всім повторюю: якщо для більшості українців — також і в Україні — війна почалася 2022 року і ми називаємо це повномасштабним вторгненням, то для мене вона почалася ще 2014 року», — зазначає о.Микола. 1999 року він розпочав служіння в римо-католицькій парафії св.Йосифа в Донецьку; а тепер не був там від 2022 року. Тепер отець душпастирює в санктуарії Пресвятого Серця Ісуса в Кам’янці-Подільському.
Зародження покликання
Отець Микола родом із Калинівки Вінницької області. Розповідаючи про зародження свого покликання до священства, він згадує бабусю, з якою змалку ходив до храму і яка прищепила йому віру; а також о.Ярослава Ґіжицького, який приїхав до Вінниці з Польщі. Отець Ярослав належав до Згромадження Товариства Христа, яке переважно займається душпастирською опікою поляків за кордоном (повна назва згромадження — Товариство Христа для закордонної Полонії). Приклад служіння о.Гіжицького надихнув молодого Миколу, і 1992 року він прибув у Польщу, де вступив до цього згромадження і розпочав навчання в семінарії.
Священник розповідає, що 1992 року, на прохання Слуги Божого єпископа Яна Ольшанського — тодішнього очільника Кам’янець-Подільської дієцезії, о.Ґіжицький вирушив до Донецька, щоби служити для тамтешніх римо-католицьких родин. У жовтні о.Ярослав розпочав там свою душпастирську працю, а вже на Різдво Христове відбулася реєстрація парафії в Донецьку. Ще за рік дали дозвіл на будівництво храму, і з 1994 року Згромадження Товариства Христа почало будувати храм у Донецьку, і 2006 року відбулось його освячення.
Початок служіння в Донецьку
«Я був висвячений на священника 25 травня 1999 року, — каже о.Микола, — і відразу того ж року був направлений як вікарій-помічник до Донецька. Цю парафію я вже добре знав, тому що з 1994 року, ще бувши семінаристом, я під час канікул, двічі на рік, приїжджав до Донецька, щоб допомагати спочатку о.Ярославу Ґіжицькому, а потім о.Володимиру Дідуху. Отже, фактично, парафія розвивалася на моїх очах. Із цієї парафії також постало багато інших парафій, де пізніше вже служили інші священники».
На Донеччині тоді мешкало багато людей із Західної України, зокрема з Житомирщини, Хмельниччини, Вінниччини. Окрім того, були вихідці з Білорусі. «Отже, там було багато католиків, — додає він, — і коли вони дізнавалися, що в Донецьку є римо-католицький священник, то приїжджали із сусідніх міст, таких як Макіївка, Горлівка, Покровськ, Краматорськ, Словʼянськ, Бахмут. А пізніше, коли в тих містах сформувалися невеличкі групи людей, то ми вже там реєстрували парафії і доїжджали до них. Мірою того, як розвивалася дієцезія, єпископ мав більше священників і призначав окремих душпастирів на кожну парафію».
«Нести слово Боже, хоч би де ти був»
Ділячись думками про особливості служіння на Донеччині, о.Микола Пілецький TChr відзначив, що душпастирське служіння, хоч би де воно було, залишається тим самим у своїй суті. «Ми покликані до того, щоб нести слово Боже, і де б ти не був — чи в західній, чи східній Україні, — виклик такий самий, — каже він. — Люди бувають різні, але служіння — те саме. Там набагато легше працювалося, тому що там люди були спраглі Божого слова, і з ними легше працювати, ніж із тими, хто вже має певну формацію, — бо щось виправляти набагато важче, ніж будувати від початку».
Священник згадує, що перед тим, як у Донецьку збудували храм, о.Ярослав збирав людей у центрі міста, а пізніше, за сприяння однієї з парафіянок, яка викладала в університеті, він відправляв богослужіння в одній з аудиторій цього навчального закладу. «І люди були спраглі, вони шукали Бога, шукали Римо-Католицьку Церкву, тому що багато людей, які мали польське коріння, католицьке коріння, і хотіли, наприклад, охрестити дитину, — мусили їздити за тисячу кілометрів або до Мурафи, або на Хмельниччину до Гречан, звідки вони походили і де були священники. І раз на рік, у відпустку, вони їхали туди, щоб посповідатися, прийняти Причастя, охрестити дітей і повернутися назад — бо на тих територіях не було ні священників, ні храмів. Зі всіх храмів, які на тих територіях були побудовані, зберігся лише єдиний католицький храм, у Єнакієвому. А в усіх інших містах, таких, як Донецьк — де був польський храм, бо була польська діаспора, — в Макіївці, в Маріуполі, храми були повністю зруйновані ще в радянські часи».
Парафіяни опинилися в різних країнах світу
Згадуючи про події 2014 року, о.Микола зазначив, що того року він став настоятелем парафії св.Йосифа в Донецьку. «Тоді багато парафіян виїхало з тих територій, — каже він. — Більшість виїхала до Польщі, бо мали польське коріння. І Польща двічі організовувала евакуацію всіх, хто має польське коріння, — тобто не лише католиків, але всіх, хто міг підтвердити польське походження і бажав виїхати. Оскільки на цих теренах зникла можливість праці й розвитку, то молодь також повиїжджала в різні країни. Сьогодні наші парафіяни є і в Україні, і в Польщі, в Португалії, в Канаді — тобто роз’їхалися майже по всьому світу. Виїжджали, щоб забезпечити майбутнє і спокій своїм дітям. У парафії залишилися переважно літні люди. Залишилося кілька молодих сімей, що мають літніх батьків, яких треба доглядати і які не погоджуються виїжджати».
Розповідаючи про той період, отець зазначив, що міг безперешкодно продовжувати своє душпастирське служіння: «Були різні перевірки — не можна було дати якогось політичного поводу, щоб заборонили служіння. І з огляду на те, що нічого не могли знайти, жодного політичного підтексту, а було суто релігійне служіння, тому заборони в служінні як такої я не мав».
Отець Микола підкреслив, що в той період йому допомогла підтримка чотирьох греко-католицьких священників, які продовжували там своє служіння, бо з римо-католицьких священнослужителів він був один. Також йому допомогло те, що він мав прописку в Донецьку.
«Для мене пріоритетом завжди було служіння, і якби сьогодні була можливість там бути, я би там був, — підкреслює священник, — але такої можливості зараз просто немає. І мені дуже важко це переживати, бо люди, які там залишилися, мені телефонують, вони плачуть і кажуть: “Ми так тішилися, коли парафія постала, що нас буде кому поховати, що ми можемо сповідатися, причащатися, — а тепер будемо вмирати і навіть ніхто нас не поховає і ніхто за нас не помолиться”. І коли чуєш такі слова — звісно, що серце болить через те, що вони там залишаються на самоті, а ти далеко. І не тому, що не хочеш там бути, а тому, що не можеш там бути. І це ще більший біль за парафіян».
Початок повномасштабної війни
Повертаючись думками до початку повномасштабного вторгнення, о.Пілецький каже: «Я всім повторюю, що якщо для більшості українців і в Україні війна почалася в 2022 році, і ми так називаємо повномасштабне вторгнення, — то для мене вона почалася ще в 2014 році. Наш храм розташований недалеко від Донецького аеропорту — а ми знаємо про події, які відбувалися в той час. Вночі все небо світилося, все трусилося. Для мене вже тоді була відчутною ця війна. Тому коли вторгнення розпочалося в 2022 році — а в той момент я був у Кам’янці-Подільському, — лунали перші сирени протиповітряної тривоги і треба було спуститися в бомбосховище, то я вже всіх заспокоював. Говорив: “Спокійно, без паніки. Не поспішаємо”. Бо всі були у великому шоці, а я вже це раніше пережив. Тому знав, що не треба так панічно реагувати, а до всього треба спокійно підходити. Це не значить, що треба себе наражати на небезпеку; але потрібно зберігати спокій, бо коли ти в паніці, то можеш наробити більше помилок».
Тепер о.Микола здійснює душпастирське служіння як вікарій у парафії санктуарію Пресвятого Серця Ісуса в Кам’янці-Подільському, бо там працює також його згромадження. З храму постійно ведуться онлайн-трансляції молитов і богослужінь, до яких доєднуються і парафіяни о.Миколи з різних частин світу, де вони опинилися. З ними священник досі підтримує контакт. «Коли я відвідую парафіян, які виїхали з Донецька у різні країни світу, — розповідає він, — то їхні теперішні настоятелі кажуть мені: “В тебе такі активні парафіяни були, що, приїхавши сюди, вони відразу увійшли в життя парафії”. І це дуже тішить. Тобто смутки перекриваються такими радісними моментами, коли збираєш плоди своєї праці. Тішить, що ніхто не відійшов від храму, що навіть попри ці труднощі, вони все ж ревно тримаються Бога, тримаються віри, і що вони не ображаються на Бога. Бо в час страждання часто виникає образа: “Чому так? Чому я страждаю?” А якщо людина залишається при вірі, то вона подолає всі труднощі».
Надія — в людських серцях
В контексті Ювілейного року, присвяченого темі надії, ми запитали о.Миколу Пілецького про те, де він бачить в Україні промені надії. «В людських серцях, —відповів він. — Людина все може змінити. Сьогодні з’являється дедалі більше голосів, які говорять про те, що всі втомилися. Тобто цю надію ми заглушуємо втомою. Спочатку ми жили надією — а зараз уже втомилися надіятись, і вже хочемо, щоб воно припинилося, і мовляв, “уже як буде, так буде”. Але ми не можемо скласти руки. Мені пригадується молитва Мойсея, коли Ізраїль вийшов із єгипетського рабства: коли Мойсей молився і його руки були піднесені вгору, то Ізраїль перемагав, а коли руки опускалися, то Ізраїль програвав. Знадобилося двоє людей, які тримали руки Мойсея, щоб вони були піднесені вгору. Так і ми маємо один одного підтримувати в молитві. І добре, що цей Ювілейний рік присвячений надії, бо він нагадує нам, що не треба здаватися, не треба опускати руки, а треба йти далі з вірою, з надією і з любов’ю — це все має бути разом і ці три речі потрібно втілювати в своє життя. Бо любов допомагає нам перемогти ненависть. Бо якщо не буде любові в наших серцях, а буде ненависть, то ми просто загинемо».
Фото з особистого архіву о.Миколи Пілецького, надані для CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
