Саме на цьому соборі було визначено дату Великодня. Але це ще не все: спадщина Нікейського Собору поширюється також на те, як Церква ухвалює рішення й донині.
Нещодавно обраний Папа Лев XIV вже оголосив місце своєї першої закордонної поїздки. Його метою буде Ізнік — місто в сучасній Туреччині, на північному сході її азійської частини, відоме в давнину як Нікея. Саме там, у липні (з 19 по 25 липня) 325 року, відбулися єпископські збори, що стали відомі як Перший Вселенський Собор.
Перший, але не перший…
Це був не перший випадок, коли єпископи зібралися для ухвалення рішень. Найперше таке зібрання відоме нам із книги Діянь: це зустріч апостолів у Єрусалимі близько 49 року нашої ери. У Святому Письмі він не згадується як «синод» чи «собор» — і, мабуть, тому ми називаємо його «собором» у лапках. Апостоли зібралися в Єрусалимі, щоб вирішити неймовірно важливе тоді питання: чи можна неєвреям стати християнами, не приймаючи всіх заповідей Мойсеєвого закону.
Апостоли мусили самі прийти до якогось рішення, бо вчення Ісуса, як вони його пам’ятали, не давало чіткої відповіді. Ця ситуація повторюватиметься протягом наступних двох тисяч років і аж до наших днів. Коли Церква стикалася з новими викликами (чи то через історичні обставини, чи через науково-технічний прогрес), вона спочатку шукала відповіді у Святому Письмі; але якщо не могла знайти її безпосередньо там, то зверталася до двох інших джерел: рішень, ухвалених раніше, та можливості нового рішення, якщо відповіді не було знайдено і там.
Найсвіжішим прикладом є документ Ватикану «Antiqua et nova» щодо штучного інтелекту — було би нереалістично очікувати, що Церква звернеться до цього питання набагато раніше. Однак із новими викликами Церква стикається постійно. А відповіддю — особливо в давнину — було скликання єпископів для спільного вирішення чогось, а потім виконання цього рішення.
Синод чи Собор
Ці зустрічі стали називати «синодами» (від грецького syn-hodos, що означає «спільний шлях»), латиною — «concilium». Ці слова використовувались як взаємозамінні; у слов’янському підході прийнялося залишати перше слово в його первісній формі, а друге перекладати як «собор». Собор як поняття був закріплений за 21 зібранням єпископів, які Католицька Церква визнала вселенськими: від Першого Нікейського Собору 325 року до Другого Ватиканського Собору 1962-1965 років.
Усі інші зібрання ми називаємо «синодами». В інших мовах ця відмінність збереглася не так суворо. Наприклад, у першому реченні Догматичної конституції про Церкву Другого Ватиканського Собору «Lumen gentium» «святий собор» латиною називає себе «sacrosancta synodus».
Нікейський Собор — що його відрізняє від інших?
Синоди єпископів збиралися не раз протягом перших 300 років історії Церкви, в періоди гонінь. Тож що робить Нікейський Собор унікальним? Це було перше «екуменічне» зібрання — не в сенсі «міжконфесійне», а «вселенське».
«Ойкумена» означало «весь населений світ» — хоча на практиці це поняття стосувалося території Римської імперії: до Нікеї не прибув жоден єпископ із Вірменії, яка вже прийняла християнство у 301 році, як і жоден представник численних Церков, розташованих за східним кордоном Імперії, таких як Месопотамія чи Персія. З західної частини Імперії прибули тільки п’ятеро єпископів і двоє священників, які представляли Папу Сильвестра I (він пізніше затвердив рішення Собору).
Таким чином, «вселенський» характер Першого Нікейського Собору по суті обмежувався грекомовними єпископами, які прибули зі східної частини Імперії. Тим не менш, це все одно була новаторська подія за своїм масштабом та охопленням. Єпископів, імовірно, було близько 300 (на відміну від наступних Соборів, після яких часто збереглися детальні протоколи засідань, у нас немає джерел, що безпосередньо описують перший Собор, звідси й суперечка серед істориків щодо його точного перебігу).
Пізніша традиція згадує про 318 нікейських отців, посилаючись на кількість слуг Авраама, з якими він переміг ханаанських царів (Бут 14,14). Ці служителі змогли дістатися Нікеї завдяки щедрості імператора Константина Великого, який не лише прийняв їх у своїй столиці, а й забезпечив імператорською поштою — тобто тваринами, повозами та заїжджими дворами, що використовувалися для перевезень у державних справах.
Завдяки такій «відкритості влади до Церкви» зібрання значної кількості єпископів стало виявом того, як імператор підтримує нову релігію, а її представники — імператора, який 25 липня офіційно розпочав святкування 12‑го року свого правління (якщо рахувати від проголошення в Йорку, Велика Британія, яке він здійснив по смерті батька в 306 році). Хоча Константин ще не вчинив жодних кроків для дискримінації інших вірувань, він дедалі більше демонстрував, що християнство має його підтримку і що він розглядає його як силу, що може допомогти йому ідеологічно об’єднати Імперію.
Що ухвалив Нікейський Собор?
Коли Константин звернув увагу на християнство в 312 році, він, можливо, розглядав його як одну величезну спільноту, що охоплює всю Римську імперію. Він не знав про внутрішню напруженість у цій величезній спільноті.
Однією з них було питання про дату Великодня. Деякі громади в Малій Азії продовжували святкувати його напередодні єврейського Песаху, 14‑го числа нісана, незалежно від дня тижня. Прихильників цього методу підрахунку називали квартодециманами (від латинського слова «чотирнадцять»). Собор постановив, що всі Церкви повинні дотримуватися практики Церков Риму й Александрії (Єгипет): встановлювати Великдень на першу неділю після першого весняного повного місяця. Усі Церкви дотримуються цього принципу й донині — з відмінностями, що випливають зі змін у календарі, внесених Папою Григорієм XIII у XVI столітті.
Християнство початку IV століття також боролося з суперечками щодо точного визначення того, хто є Ісус Христос — а отже, хто є Свята Трійця. Деякі богослови зосереджувалися на єдності Бога, наражаючись на звинувачення у запереченні окремого існування Ісуса та Святого Духа, тоді як інші наголошували на окремій природі Божественних Осіб, що можна було вважати або тритеїзмом (поклонінням трьом богам), або представленням Ісуса «меншим Богом», ніж Отець.
Представником цієї другої течії був священник з Александрії, Арій, який проголошував, зокрема, що «був час, коли Сина не існувало». Нікейський Собор однозначно засудив його погляди, сформулювавши Символ віри, який — після доповнення на Першому Константинопольському Соборі у 381 році — досі використовується в Католицькій Церкві та протестантських і євангельських спільнотах. Відповіддю на вчення Арія є формулювання про «Бога істинного від Бога істинного, народженого перед усіма віками», а насамперед — представлення Ісуса як «єдиносущного» (грецькою homoousios) з Отцем.
Це формулювання викликало суперечки, оскільки воно не зустрічалося в Біблії; а крім того, раніше сприймалось як заперечення окремішності Осіб Трійці. Тому Нікейський Собор не поклав край суперечкам, пов’язаним із цим, і аріанська суперечка тривала — майже 100 літ на Сході й понад 300 на Заході. Проте Нікейське формулювання, яке визначало повну рівність Отця і Сина, зберігалося.
Неправдою є абсолютно неісторичний погляд, поширений Деном Брауном у його романі «Код да Вінчі», нібито протягом перших трьох століть християни не вважали Ісуса Богом і що лише Константин у Нікеї наказав це зробити. Те, що сталося в Нікеї, було викладенням у чітких філософських формулюваннях того, у що християни вірили задовго доти. Натомість правдою є, що це стало можливим завдяки імператорському скликанню єпископів і підтримці Константином формули «єдиносущності» (від якої, до речі, імператор мав тенденцію відступати до кінця свого життя).
Спільна спадщина Католицької та Православної Церков
Спадщина Нікейського Собору — це не лише об’єднання дати Великодня і догматичне формулювання божественності Ісуса Христа, але й модель вирішення доктринальних суперечок шляхом зустрічі та згоди якомога більшої кількості єпископів. Ця модель функціонувала протягом першого тисячоліття і є спільною спадщиною Католицької та Православної Церков. Тут варто зазначити дві речі.
По-перше, фактично жоден із Соборів (включаючи Нікейський) не приніс негайного та повного розв’язання якоїсь суперечки; вироблення рішень інколи займало цілі десятиліття.
По-друге, усі сім Соборів неподільної Церкви були скликані імператорами. Вочевидь імператор був дуже специфічним випадком мирянина (він, а не папа, вважався «намісником Христа»). Тим не менше, це варто пам’ятати, розмірковуючи, що означає для Церкви буття синодальною.
Переклад CREDO за: о. Станіслав Адамяк, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
