Райнер Марія Рільке народився у Празі 150 років тому — 4 грудня 1875 року. Він один із найвидатніших німецькомовних поетів та письменників.
Його творчість характеризується глибокою художньою та екзистенційною чутливістю. Вона розглядає такі теми, як Бог, кохання, смерть, самотність, духовність і стосунки людства зі світом довкола. Його друг і покровителька, принцеса Марія фон Турн унд Таксіс-Гогенлое, називала його «Dottore Serafico» — «Ангельський Вчитель».
Поет християнської духовності
Цей великий європейський поет був візіонером, відлюдником, творцем слів, християнином-шукачем без Церкви, який «молився мовою».
За словами німецького теолога Отто Беца, дослідника творчості Рільке, його поетична творчість пронизана релігійними ідеями і темами. Рільке оперує мовою на межі того, що можливо висловити, постійно шукаючи відповідей і водночас не довіряючи швидкому вирішенню. Але він був переконаний: «Маєш знати, що Бог віє крізь тебе від самого початку». Тексти християнської традиції були його улюбленим читанням — що він висловив у численних творах, таких як вірші зі збірок «Книга життя чернечого» (1899), «Книга прощ» (1901), «Книга картин» (1902 та 1906), а також у віршах «Благовіщення» і «Страшний суд».
Його стосунки з християнством були однаково відстороненими і глибокими. Він був митцем, чия «поетична теологія» виходила за межі будь-якої догматики.
Оливовий сад
Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.
По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.
Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.
В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…
Відтак розкажуть: янгол прилетів.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелеснула оливинами; учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.
Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших; онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси!
Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і материне лоно їм чуже.
(Переклад: Мойсей Фішбейн)
Містика Рільке коріниться в християнстві, але відкрита для всього трансцендентного. Для нього християнство було простором поетичним, а не інституційним. Христос для Рільке — не Відкупитель на хресті, а саме людство: стражденна, беззахисна і любляча людина.
Духовність Рільке — містична, пантеїстична. У його поезії Бог є не як особа, а як сама присутність. Його Бого-слів’я — поза Церквою, проте сповнене трансцендентності. Воно звертається до тих, хто в пошуку, покинутий і зранений. Як сам писав, для нього було важливо перемістити Бога «зі сфери чуток до сфери безпосереднього і повсякденного досвіду». Він не довіряє ритуалізованій вірі й наголошує на можливості особистого досвіду Бога. Поет завжди залишався пов’язаним із «близьким і невловним Богом», якого він відмовлявся бачити «ув’язненим» у фіксованому образі.
Сила творчості
Райнер Марія Рільке, уроджений як Рене Карл Вільгельм Йоган Йозеф Марія Рільке, прийшов на світ у Празі, що належала Австро-Угорській імперії. Батько хотів бачити сина офіцером, однак молодий Рільке звільнився з армії «за хворобою» і багато подорожував: Рим, Флоренція, Москва, Париж, Туніс і Єгипет, Скандинавія і Швейцарія… В Мюнхені познайомився з Лу Андреас-Саломе, яка стала його менторкою і під чиїм впливом Рене став Райнером. Він був знайомий з видатними митцями свого часу, зокрема зі скульптором Огюстом Роденом, спілкування з яким привело його до розуміння поезії як старань «поетичного розкриття того, що невидиме, сховане в речах», подібно як скульптор «розкриває сховане» у камені.
L’Ange du Méridien
Коли бушує надовкруг собору
гроза, подібна до єретика,
людина раптом зводить очі вгору
і лагідніє зболеність гірка
від усмішки твоєї, херувиме,
твої уста — ста усміхів печать,
та ти не знаєш, як години мчать
і як життя втікає невловиме
від сонячного дзиґаря туди,
де в силі, рівновазі й непороччі
дозрілі дня години, мов плоди.
Чи бачать нас твої камінні очі?
А може, ти, добріший, як завжди,
тримаєш дзиґарі в глибинах ночі?
(Переклад: Дмитро Павличко)
«Дуїнянські елегії» постали в час його світоглядної кризи, коли Рільке шукав відповідей на основоположні питання буття; закінчити цикл він зміг уже після Першої світової війни, перебравшись до Швейцарії. Там же він написав «Сонети до Одіссея», виражаючи головну думку: творчість — це не відображати дійсність, це перемінювати її.
Також немалу й вагому частину писемної спадщини Рільке становлять його численні листи.
Решту життя поет провів почасти в подорожах, а почасти в санаторіях — він мав лейкемію, від якої помер 26 грудня 1926 року в Монтре. Його поховали в Рароні 2 січня 1927 року. «Я бажаю бути похованим на високому цвинтарі поруч зі старою церквою в Рароні. Там, оточений ним, я вперше відчув вітер і світло цього пейзажу», — писав Рільке у заповіті.
Його поезія мала великий вплив на новітню поезію різних народів, зокрема й на українську. Враження Рільке з відвідин України 1899 і 1900 років позначилися на циклі «Книга життя чернечого», збірці «Книга годин», а також на книжці коротких оповідань «Про Господа Бога та інше» (1900) — передусім два оповідання з української тематики, «Як старий Тимофій умирав співаючи» та «Пісня про правду». Враженнями цієї подорожі навіяні вірші з «Книги прощ», зокрема, вірш «Карл XII, шведський король, їде степами України». Зацікавившись «Словом о полку Ігоревім», Рільке переклав його у 1902–1904 роках (опубліковано 1930 року).
За матеріалами: КАІ
фінансово.
Щиро дякуємо!
