Святий загін

Ми переконуємо дошкільнят: «Маєш бути такий, як татусь і мамуся». Ісус же робить геть протилежне. Нагадує нам, старим коням: якщо не станете, як діти, – не увійдете у Царство!

Малі й святі. А може, святі, бо малі? Дітлахи штурмують небо, а від їхньої довіри в нас дух перехоплює. Малий Фаустіно розмовляв з Ісусом про матчі Валенсії, а Ненноліна писала до Нього листи, додаючи: «Цьомки для Матінки Божої».

Особисто в руки!

Сонце розжарювало римську бруківку. Знесилені, ми сховались у холодній кам’яниці при віа Статілія. Двері відчинила сива бабуся. Старанно дібрані буси, макіяж. Чистокровна італійка. «Якою була ваша сестра?» – питаємо. А Маргеріта Мео, старша на 8 років від Ненноліни, усміхається: «О, ще той був характер! І хто б подумав, що шалапутна шестирічна дитина носить у собі незвичайну таємницю? Антоніетта (звана в сім’ї Ненноліною) справді бачилася з Ісусом! І диктувала листи до Нього. Але цей секрет знала тільки мама. Вона писала Йому щодня, а Він уночі приходив ті листи читати! Сьогодні триває беатифікаційний процес моєї померлої сестрички».

Коли крик немовляти пролунав 15 грудня 1930 року в сонному римському домі – Марія Мео накреслила на маленькому лобику знак хреста і шепнула: «Ти належиш Ісусові». Чи знала вона, що ці слова матимуть для дитини велетенське значення?..

– Вона не вміла сидіти спокійно, – згадує старша сестра. – Її було багато всюди! Дуже любила співати. Просила няню, а як та, заклопотана, відмовлялася, – витягала з шухлядки шоколад і казала з усмішкою: за кожну пісеньку отримаєш шматочок! Пам’ятаю, як вона бавилася у величезній базиліці Єрусалимського Хреста, куди ми ходили на Месу. Любила слухати оповідання про Страсті Христові. Інші діти воліли казок про принцес або Піноккіо, а вона просила: «Тату, почитай мені перед сном опис страждань Ісуса!» Засинала з червоними плямами на обличчі.

Дитина, розіп’ята на хресті

«Мамо, я бачила Ісуса!» – якось заявила Ненноліна. Мати відмахнулася: «Іди пограйся у садочку». Дитина не здавалася: «Мамо, я справді Його бачила!» Зрештою, коли попросила записувати листи до Нього, мама пішла по пораду до сповідника. «Антоніетта безупинно розповідає про Ісуса. Стверджує, що бачила Його в саду. Він висів на хресті, а біля Нього стояла Марія. Просить, щоб я записувала листи, які вона мені диктує». Священик глибоко вдихнув. Шепнув: «Записуйте». Завдяки його рішенню ми сьогодні можемо у товстенькому томику прочитати чимало з цих нотаток. Шестирічна дівчинка, бувало, втішала Ісуса, який мерзнув у вифлеємських яслах, а іншим разом просила, щоб повитягав людей із чистилища. Листи клала під статуетку розіп’ятого на хресті Дитятка Ісус. «Уночі Він прийде почитати», – переконувала маму. Якось написала в листі: «Коханий розіп’ятий Ісусе, я б хотіла назавжди залишитись у Гетсиманії, біля Тебе і Твоєї мамусі».

– У тому, що моя сестра незвичайна, я переконалась тільки коли Антоніетта захворіла… – у пані Маргеріти пропадає голос. – Вона писала, що хоче страждати для Нього. Як мала йти до школи, в неї спухло коліно. Пухлина не зникала.

«Це рак», – сказав лікар. «Не переймайся!» – втішала маму дівчинка. «Господь Бог знає, що робить!»

– Вона поводилася так, ніби нічого не сталося, – очі пані Маргеріти застилають сльози. – Ніколи не нарікала. Коли лікарі сказали, що неможливо врятувати її ноги, вона все одно була сповнена гумору. Рак атакував її легені, голову, руки, горло, а вона поводилася так, ніби нічого не сталося! Пухлина в легенях тиснула їй на серце, випихаючи його вгору. Лікар схопився за голову. «На її місці я б вив із болю. Як вона може посміхатися?» До цього він не вірив у Бога, але після зустрічі з Ненноліною впав навколішки.

За рік після ампутації ноги дівчинка вигукнула: «Мамо, сьогодні свято! Рік тому мені відрізали ногу. Може, влаштуємо якусь вечірку? Відкоркуєте з татом вино…»

У січні 1937 року вона писала: «Кохане Дитя Ісус! Бачиш, як дорого мені обходиться складання жертв? А попри це, я б хотіла складати їх якнайбільше, якнайбільше!»

Померла 3 липня. Прожила 6 років, 6 місяців і 18 днів, а зуміла передати свою усмішку стільком людям! На похорон прийшли тисячі римлян.

Це інфантильно? Ну то, прошу, сядьте й напишіть листа, адресованого самому Ісусові. Це воістину непогане випробування віри. Якщо його «по той бік» ніхто не прочитає, будете таким дурнем…

Валенсіє, гоооол!!!

Він уже з півстоліття дивиться з неба на свою милу Валенсію. Чи радіє, що його клуб посів третє місце, після Реалу і Барси?..

Фаустіно Перес-Манглано (1946–1963) страшенно любив футбол. Мешкав у Валенсії з батьками, трьома сестрами і братом. «Ми разом шукали скарби, гралися в індіанців, будували намети і розбивали табір, – згадують приятелі. – Він був головою ватаги. Ми його вибрали, бо був найстарший. І такий був фанат футбольного клубу «Валенсія»! Не пропускав жодного матчу. Зрештою, про футбол він розмовляв навіть з Ісусом».

Коли малий захворів на лімфогранулематоз (лімфома Ходжкіна), став записувати те, що відбулося впродовж дня. Постало щось на зразок корабельного журналу. Від цього читання перехоплює подих. Якогось дня він написав: «Буду казати ТАК усьому, що добре». Про що розмовляв з Ісусом? 17.09.1960 записав: «Я прокинувся хворий. Майже не їв. По обіді ми з татом пішли на матч. Наша команда, Валенсія, перемогла Більбао: один – нуль». 17.10.1960: «Помолився Розарій. Розказав урок з біології, пішло добре. Розмовляв 10 хвилин з Ісусом, і про нічийний матч Сарагоса – Валенсія, і про місії…» 21.01.1961: «Відступив вчорашній біль. По обіді я вчився і думав про дурне. У мене такий поганий характер. Не можу стримати злості на своїх сестер. Мушу провести добрячий іспит совісті». 9.02.1963: «Маю вже тепер погодитися зі смертю. Смерть з Марією – прекрасна».

Він повільно помирав два роки. Хвороба почалася невинно: болі, температура. Ніхто й не підозрював, що це початок раку. Навіть батько, досвідчений лікар. Останній запис у щоденнику свідчить про величезну зрілість малого пацієнта. 11.02.1963: «Сьогодні день Матері Божої Лурдської. Допоможи мені пожертвувати мої малі нездужання за потреби світу».

Коли хлопця мучило вже й саме дихання, священик приніс йому Причастя. Побачив, що хлопчик тримає в руці медальйон Матері Божої. «Це дуже допомагає», – прошептав Фаустіно. «Ви не знаєте, отче, а по телевізору покажуть матч із Валенсією?.. але я несерйозний… Я ж його не зможу побачити». Священик сказав: «Твій стан тяжкий. Скоро ти підеш на небо». – «Знаю. Я дуже слабкий». – «Нервуєш? У тебе руки тремтять». – «Ні, це тільки тіло. Всередині я спокійний». Того самого дня увечері він помер.

– Чи це розумно – провадити беатифікаційний процес такого хлопчика? Так! – не має сумнівів архиєпископ Мігель Рока. – Ісус «канонізував» щедрість хлопчика, нагодувавши натовп його хлібами й рибами. Це ж саме відбулося з Фаустіно. 1990 року архиєпископ Рока закрив дієцезіальну фазу процесу й вислав усю документацію до Ватикану. Positio валенсійського футбольного фаната налічує 750 сторінок, які доводять героїчність чеснот молодого іспанця.

«Оте чортеня»

Походила з заможної родини, батько був офіцером, була старшою з п’ятьох дітей. Анна де Гіньє (нар. 1911) померла у неповні десять років, славлена як свята.

Спершу не було так мило. Дідусь навіть казав, що це чортеня. Коли народився братик, Анна з ревнощів сипонула йому в очі пригорщу піску. Коли щось їй не подобалося – тупотіла ногами, верещала, влаштовувала істерику.

22 липня 1915 року її батько загинув на фронті, а дівчинка від цієї звістки раптово змінилася. Стала турботлива, відповідальна, часто допомагала мамі й навіть утішала її в хвилини розпачу. Було їй тоді чотири роки і три місяці. А свої вредні риси почала (як пізніше записала в нотатничку) віддавати Ісусові. Вчилася складати малі жертви: наприклад, не кричати, коли оса вкусить. «Моя кохана мамо, – писала, – я буду завжди тебе слухатися, аби принести радість Дитятку Ісус. Мені здається, що Він у моєму серці каже: так, роби це!»

День за днем Анна вчилась панувати над вибухами злості. Виробила собі цілком непоганий «устав». Відмовилася від своєї частини солодкого, а коли сестра-катехетка запропонувала подарувати бідним дітям якісь іграшки, то після тривалої внутрішньої боротьби принесла свою улюблену ляльку, подаровану татом. Допомагала мамі влаштовувати торги з речей, які знайшлись у хаті, на користь погорільців, а виручені гроші відкладала для потерпілих. Померла 14 січня 1922 року в Каннах. Нині триває її беатифікаційний процес.

Мій возлюблений хрест!

Першим молодим не-мучеником, якого Церква канонізувала, був Домінік Савіо. Коли 1954 року Папа Пій ХІІ проголошував святим цього 14-річного учня Дона Боско, то сказав: «Дитинство красиве і багате релігійною та моральною енергією. Не варто вірити в те, що молодий вік становить перешкоду на шляху до святості. Напевно є багато святих серед дітей, як це сказав мій попередник – Пій Х». Це той Папа, який 1910 року допустив до Першого Причастя семирічних.

Немало дітей канонізовані як мученики. За віру віддали свої життя покровитель міністрантів св.Тарсицій, Понтик, 13-річна Агнеса. Серед японських мучеників у Нагасакі 1597 року був 12-річний Луїс Ібаракі. Коли засуджених привели на гору, де для них було підготовлено 26 хрестів, хлопчик спитав катів: «Який з хрестів мій?» – і побіг, щоб… обійняти його.

На завершення – епізод із життя Малої Терези. «Боже, що вона втнула?» – люди хапалися за голови. Тривала папська аудієнція. Серед тих, хто чекав, була 14-річна Тереза Мартен. Серед присутніх ніхто не здогадувався, як сильно вона мріє стати кармеліткою. Була надто молода як для вступу в орден, і вирішила поїхати до самого Папи, щоб випросити особливий дозвіл. Апломб, гідний святої! Папа саме проходив, коли несподівано дівчинка впала навколішки і почала просити, щоб він дозволив їй стати монахинею.

«Прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, – вигукнув Ісус, – що Ти закрив ці речі від мудрих і розумних, і об’явив їх немовлятам!»

Marcin Jakimowicz, Gość Niedzielny