«Ми звикли до чудес»

Вони називають себе й один одного тільки братами. Навіть якщо це священики і, за певною логікою, хотілося б сказати: «Отче». Належно оцінити францисканство можна вже з цієї дрібниці. Наприклад, звертаючись «брате» до найголовнішого представника Ордену. Про всесвітню зустріч Братів Менших в Ассізі у квітні ц.р. та їхнє буття в Україні ми розмовляємо з настоятелем Віце-провінції св.Отця Піо – отцем (перепрошую, братом) Блажеєм Сускою OFMCap (на фото – праворуч).

Брате Блажею, розкажіть, будь ласка, про ассізьку зустріч. Здається, вона була другою за останні років сто?..

Ні, за останні років вісімсот (посміхається). Перша така повна зустріч Братів Менших відбулася ще за життя св. Франциска. Їх тоді з’їхалося п’ять тисяч. Нас було набагато менше – десь тисяча двісті…

Вони жили у наметах. Із тих наметів до нашого часу зберігся аж один, в Ассізі, і в ньому ми мали зустрічі. А жили в готелях, і з цього також видно, як далеко ми, сьогоднішні, відійшли від св. Франциска.

Оскільки то були дні святкування, то ми не так замислювалися над сучасними проблемами, як власне святкували. Але дуже важливим моментом була конференція, яку нам прочитав проповідник Папського Дому Раньєро Канталамеса. Він провів для нас іспит совісті: наскільки ми відходимо від Ісуса, наскільки ми також відходимо від францисканства і від Уставу самого св. Франциска Ассізького. Його конференція була для нас, я вважаю, подарунком від Бога – можливо, тяжким подарунком. Головна думка – що Ісус має бути в центрі життя кожного брата, який прагне жити Євангелієм.
Також словами, які запали в серце, стало сказане колишнім Генералом Ордену Братів Менших (яких в Україні звуть бернардинами). Він розповів про свій досвід життя брата-мандрівника і сказав під час зібрання: я бачу тут, посеред нас, сто братів, які сьогодні готові піти у світ – без монастирів, без забезпечення, без грошей… Для нас, капуцинів, ця думка не чужа. В Польщі є спільнота, яка живе саме в такий спосіб. І в Україні є брати, які б хотіли саме так жити. Ми добре влаштувалися, маємо гарні монастирі. Але не це є метою нашого життя – нею є Євангеліє! Отож ми хочемо, прагнемо, а також молимося, щоби після цієї зустрічі в Ассізі Господь відновив наше життя.

Які ще думки, усвідомлення, відкриття Ви привезли з цієї подорожі?

Важливим був той момент, коли під час зустрічі зі Святішим Отцем Бенедиктом XVI наші Генерали ставали перед ним навколішки – достоту як колись св.Франциск, який привіз до Рима свій Устав для затвердження. Папа благословив їх на подальшу францисканську дорогу. Ми й надалі хочемо бути в Церкві як Брати Менші.

Чи вдалося вам під час «зустрічі наметів» відчути єдність францисканської родини, попри те, що початковий Орден нині має три гілки, кожна зі своєю харизмою, стилем, розумінням душпастирства?

І не лише там, а ще під час дороги до Ассізі. Ми ж бо їхали туди всі разом, представники різних гілок, монахи з України і Польщі… Нас із ними об’єднало ще й польське походження, яке мають чимало братів в Україні. І ось упродовж 24 годин дороги туди і ще 24 годин дороги назад ми мали змогу бути разом, ділитися досвідом, ділитися своїм життям. Брати з самої Польщі, які їхали з нами, захоплювалися нашим життям. Я це кажу власне як брат менший, а не з гордощів. Їхнє захоплення проявилося також і в тому, що вони доклали грошей для оплати автобуса.

Їх дуже цікавило, як ми тут, в Україні, живемо духом св.Франциска. А ми тут живемо чудово! Бо Бог нас любить, і ми маємо більше досвіду Його любові, ніж деінде. Я так і відповідав: Бог нам тут об’являється більше, ніж у Польщі чи в інших країнах.

Як саме?

Все, що ми тут маємо, є чудом. Я хотів би зауважити: ми тут, в Україні, вже певною мірою звикли до чудес! Наприклад, таким чудом є наша присутність у Вінниці. Минули роки, але це не перестає бути чудом. Як і наша присутність у Старокостянтинові, де Бог дав нам монастир. І в Києві, де ми колись починали відправляти Служби Божі просто неба, попід соснами… І останнє, «медіальне» чудо, знане з преси, це повернення храму в Дніпропетровську. На святковій зустрічі в Житомирі єпископ-помічник Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк пригадував це. До речі, справами храму в Дніпропетровську займався брат Казимир Гузік, який розпочинав і тутешню київську парафію Марії Матері Церкви. Бог скористався його дарами, його молитвою і натхненнями, аби вдалося повернути Церкві цей Дім Божий. Це справжнє чудо, яке варто усвідомити, адже ми не мали ані грошей, ані важелів впливу – нічого, крім молитви. Отримали велику допомогу від людей, зокрема, з нами працювали – і то безкоштовно – юристи, з’ясовуючи становище з тією американською (і чи американською? невідомо точно) компанією. Парафія невелика, 200 осіб, і все, що є, – це тільки молитва. Тому ми й кажемо, що це – справжнє чудо Боже. Тільки потрібно це усвідомлювати, бо ми таки, на мою думку, звикли до чудес!

Наступне чудо зараз відбувається у Хмельницькому, де брат Петро Куркевич провадить з’їзд харизматиків «Вогонь», розвиваючи Віднову у Святому Дусі. Ще одне знане вам чудо – телестудія у Вінниці. Ще одне – Францисканська Школа Євангелізації. Бог діє, і це ВИДНО. Брати, які приїхали з Польщі, не мають прагнення повертатися назад, навпаки, вони бажають залишатися тут – настільки чудово Бог діє в Україні…

Чи під час «зустрічі наметів» ви відкрили для себе щось також і стосовно співпраці з сестрами францисканських гілок, мирянами?

Сестри на ту зустріч не їздили – можливо, й шкода, але то був винятково з’їзд братів. А Генеральна настоятелька світських францисканців там була і виступала з доповіддю. Стосовно мирян-францисканців можу сказати, що в Україні мирянський рух добре розвивається, є багато молодих людей. У Польщі також є Орден Світських, але там, на жаль, він складається здебільшого з осіб старшого віку. Натомість в Україні до нас прийшло чимало молоді завдяки Францисканській Школі Євангелізації. Відроджується й такий рух, як Францисканська молодь. Можу сказати, що францисканський дух є актуальним, як актуальне саме Євангеліє.

Євангеліє актуальне завжди й у різних проявах життя ним у Церкві; а чим актуальне власне францисканство?

На мою думку – простотою, вбогістю і тим, що зветься minoritas – «буття меншим». У сучасній ментальності надзвичайно важливим є «фасад»: як людина себе представляє, як вона виглядає, як її сприймають, має вона такий автомобіль чи інакший… І з цієї позиції священик, який є важливою особою, мав би виглядати дуже «престижно», бути «великим». А тут – людина зустрічається з простим братом, навіть якщо це єпископ, як, наприклад, владика Леон Дубравський, котрий є єпископом, але також і Братом Меншим… Між іншим, на святкуванні в Житомирі наші єпископи-францисканці були вбрані в орденські хабіти, і ми всі відновлювали наші монаші обітниці, приймаючи з рук Апостольського нунція книжечки Уставу св.Франциска. І це було настільки чудово, що викликало оплески! Єпископ, який навколішки просить про благословення…

А що францисканство означає особисто для Вас? Чому Ви вирішили стати саме Братом Меншим?

Я народився в чудовому містечку Західної Польщі, за 120 км від Балтійського моря. У нас було три парафії: римо-католицька капуцинська, греко-католицька і православна. У своєму місті я зустрів українців. У нас про українців говорилося погано. А, приїхавши сюди, я побачив, що це звичайні люди – добрі, щирі, відкриті для Бога та близьких. І тому, перебуваючи нещодавно на батьківщині, на ювілеї 50-річчя греко-католицької парафії, я вирішив попросити пробачення в тамтешніх українців – за те, що я погано думав про цих людей, нічого, по суті, не знаючи про них! Ось це і є моє францисканство: пізнавати й радіти.