Роздуми до Слова Божого на п’ятницю ІІІ звичайного тижня, рік І
Таким є Царство Боже, як той чоловік, який посіє насіння в землю.
То не хлібороб дає зріст зерну. Але якщо хлібороб не обробить поля і не засіє його, зерно не виросте. Так само й не батьки дають віру своїм дітям, віра є даром Божим. Але якщо мама з татом не піклуються про релігійну атмосферу в домі, якщо не займаються релігійним вихованням дітей, то діти навряд чи виростуть віруючими людьми.
Сьогоднішні слова Господа Ісуса прекрасно показують, що зростання це натуральний стан віри — що віра має в нас рости й дозрівати. Коли ми були дітьми, до віри нас могла схиляти особлива, таємнича атмосфера храму, яка зворушувала наші серця, або ж ми почувалися потягненими наслідувати віру своїх батьків. Із часом людина утверджується у вірі через досвід опіки та через пізнавання на щодень Божої опіки, через щоденне переконування заново, як розумно рахуватися з Божими заповідями та дотримуватися їх. Повністю зрілу віру пізнають за тим, що серце людини переповнене любов’ю до Бога, любов’ю безкорисливою і не залежною «від погоди».
Папа Григорій Великий, пояснюючи сьогоднішню притчу, навіть пробував почергові етапи розвитку пшениці поєднати з почерговими етапами розвитку нашої віри. Він казав так: коли у вашому серці з’являються добрі прагнення — це так, якби зерно було вкинуте у нашу ріллю. Коли людина дотримується Божих заповідей і старається чинити добро, то у своїй вірі вона стає немовби стеблом пшениці. А коли людина у чиненні добра утверджена і насправді чинить його відповідно до своїх можливостей, то це якби стебло колос випустило. Зрештою, коли ми самі перемінюємося в добрий плід любові, який до вподоби самому Богові, то це так, якби ми у нашій вірі були вже дозрілим колосом. А все це діється силою благодаті Божої. Як це сказав Господь Ісус у сьогоднішній притчі: «Сама по собі земля родить: спершу стебло, потім колос, а тоді — повно пшениці в колосі».
о. Яцек Салій ОР
За виданням: Ewangeliarz. Jacek Salij OP. W drodze, 2002