У яких випадках людина не може сповідатися і причащатися?

Питання: У яких випадках людина не може сповідатися і причащатися?

Відповідає брат Олександр Могильний OFM Cap.

Якщо людина має тяжкий гріх, то не може приступати до Святого Причастя, бо це було би святотатством і ще одним тяжким гріхом. Натомість до сповіді не може приступати людина, яка не жаліє за свої гріхи, живе у постійному гріху, а значить, не має наміру змінити свій гріховний спосіб життя. Це називається перешкодами, і людина повинна їх усунути. Бо це — акт віри, акт навернення.

Іноді можна почути: «Мені не можна сповідатися». Люди так пояснюють собі свій стан. Насправді вони нічого не роблять, щоби сповідатися. Бо «не можна» означає «я хочу, але мені забороняють». Проте Церква нікому нічого не забороняє; просто людині в такому стані сповідь користі не дасть.

Можна — і така практика є, — підійти до сповіді й розповісти про свою життєву ситуацію. Така людина хоче пережити сповідь для себе, для свого духа. Звісно, це не буде сакраментальною сповіддю; людина це усвідомлює й відразу зазначає. Сповідник чує і веде розмову — бо тільки так це можна назвати, — уділяючи наприкінці благословення. Такий варіант можливий, наприклад, коли хтось живе у подружжі, але без Таїнства подружжя, і має дітей. З огляду на дітей, люди не можуть розійтися; але попередній зв’язок був у Таїнстві подружжя. Тобто на цей момент людина має прагнення сповіді, Причастя, зустрічі з Богом, але актуальні обставини їй цього не дозволяють, і вона хоче духовно це пережити. Людина хоче навіть розповісти про свої гріхи, знаючи, що це не буде сповіддю. Але вона хоче сказати. Це емоційно, психологічно важливо: виговорити свій біль, розпач, рани…

Форма індивідуальної сповіді, яка практикується у Католицькій Церкві, дуже важлива. Це не те саме, як дехто намагається пояснити: «я сповідаюся Богові безпосередньо й мені не потрібен священник». Це не сповідь. Церква нічого не вигадала й ніколи не вигадає сама від себе. Вона покликана Богом; її встановив Христос для того, щоб вести свій народ. Церква розпізнає у цьому світі дію Святого Духа і «перекладає» для своїх дітей зрозумілою їм, практичною мовою. Тому Церква каже, що такі таїнства є; що їх сім; хто може до них приступати; які для християн можуть бути перешкоди, що не дозволяють приймати ті чи ті таїнства. Церква це пояснює, показує, але нікого ніколи не відштовхує.

Звернімося до образу «блудного сина». Він грішив. Його стан, коли він грішив, і стан, коли він постав перед батьком, з погляду гріховності не змінився. Він перебував у гріху і тоді, й тоді. Але в першій ситуації він не бачить потреби («навіщо мені сповідатися, у мене все гаразд»), а в другому стані він усуває цю перешкоду. Тобто не хоче мати нічого спільного, пориває зі своїм гріховним життям. І тоді відбувається зустріч. Батько чекав на нього. Батько чекав і тоді, коли син не бачив потреби змінювати свою ситуацію, коли не хотів поривати зі старим життям. Але батько вже його чекав.

Тому те, що Церква робить, даючи таїнства своїм дітям, показує, що Бог-Отець завжди чекає. Але людина не може жити так, ніби Бога немає. Не може жити без відповідальності: «Сьогодні я живу, як хочу, мене все влаштовує, а завтра — я кепсько почуваюся, то піду посповідаюся, поплачу, мені стане краще, священник наді мною помолиться, ще й Причастя прийму, — і знову піду туди, звідки я повернувся, не хочу нічого змінювати». Ні.

Повернімося знову до того, нерідко чутого серед людей, «мені не можна сповідатися» — ніби це хтось заборонив. Ні, це людина сама собі забороняє; це вона сама живе в такому просторі, де не хоче приступати до таїнств. Їй зручніше жити у своєму вимірі смерті, ніж у житті. А оскільки людина вільна, Бог її любить і приймає цей її вибір.

Повністю етер із братом Олександром Могильним дивіться тут.

Читайте також:
Чому церковна заповідь говорить про Причастя«принаймніраз на рік»?
Навіщо потрібен піст перед Причастям?
Чи можна відкладати сповідь?
Чому Церква каже сповідатися принаймні раз на рік?