Привіт. Як справи?

– Привіт…
Як справи? Що нового?

Отакими банальними фразами розпочинає зі мною розмову чи не кожний знайомий при зустрічі. При тому немає різниці, чи ця зустріч запланована чи випадкова. Привітальні слова в обох випадках зазвичай не барвистіші. У таких випадках, як правило, зовсім не вдаюсь у ліричні відступи щодо моїх справ і одразу переводжу розмову у конструктивне русло.

Зізнаюся, донедавна авторка цих рядків й сама зловживала схожими затертими запитаннями та безсвідомими готовими відповідями на них, на зразок “Все добре!?! А у тебе?”. Аж поки одного похмурого дня не спіймала себе на думці, що особисте життя ледь не перетворюється на автоматичне натискання кнопки, пардон, унітазного зливного бачка. І ця інерція стосується як самого життя так і власне мови, якою спілкуюся з навколишнім світом.

Не маю нічого проти усталених ввічливих привітань “Доброго ранку/дня/вечора!”, “Привіт. Як справи?” тощо, але ж самими цими фразами життя не закінчується. І якщо з вами так вітаються кожен Божий день і, не доведи до такого, о тій самій годині і при цьому з тою самою мімікою, жестами та інтонацією, то мимоволі виникають підозри, чи не є ви героєм відомої американської комедії під промовистою назвою “День бабака”, зрежисованої Гарольдом Рамісом ще 1993 року. От уявіть, що для вас “завтра” не прийде ніколи і ви будете змушені однаковісінько автоматично аж до психічних розладів проживати цей день знову і знову, як головний персонаж “Дня бабака” Філ (якого грає знаменитий Білл Мюррей). Він щодня робив одне й те саме. Прокидався о сьомій годині з думками: ще 5 хвилин! Які минали як ніколи швидко. Далі, як ошпарений, спохвачувався, похапцем чистив зуби, на ще сонне тіло лив прохолодну воду, одягався похлинаючись кавою і застібаючи на ходу пальто біг до автобуса чи метро, бо вже аж так запізнювався на роботу. При цьому він у той самий спосіб щодня вітався з тими самими людьми і наперед знав, що йому скажуть наступної миті. Як на мене, то це вже занадто навіть для небайдужих до свого майбутнього людей…

Увага!!! Якщо хоч на грам вище описана картина співставна з вашими буднями, то, попереджую, пора задуматися і щось змінювати у житті! Бо нестерпні будні, а тоді й саме життя, коли щоденно робиш одні й ті самі речі, у тій же послідовності та інтервалами між ними. Коли, як білка, крутиш колесо життя особливо не задумуючись над сенсом цього крутіння.

Звісно, з цієї круговерті нас часом вибивають неочікувані події. Якийсь молодик вам добряче наступив в автобусі на ногу, от тоді справді виникають нові відчуття та неочікувана навіть для себе вербальна реакція на скоєне. Або хтось раптово зізнався вам у коханні, ви теж не могли передбачити такого згустку щастя у житті. Шкода, та доля такі несподіванки приносить нечасто. Але впадати у відчай не раджу. Як людина, що сама лікується від хвороби словесних буднів, запевняю – вихід є. І не обов’язково звертатися до лікарів, міняти місце проживання чи думати про самогубство, як герой Філ вже згадуваної кінострічки.

Хоча би трішки варто урізнобарвити певні аспекти свого життя і якісні зміни не за горами. Почати раджу саме з привітань та прощань, якими щоденно зустрічаєте своїх друзів та знайомих. Англійське “How do yo do?”, яке не потребує відповіді, а достатньо лише для ввічливості відповісти тим самим запитанням-відповіддю “How do yo do?”, тут не виправдання. Бо, по-перше, ми не англійці, а по-друге, навіщо про щось запитувати, наперед знаючи відповідь?… Всі люди хочуть дива, але як може щось статися надзвичайне у житті, коли ми навіть елементарно розмовляємо не цікаво – без інтриги, без присмаку гри та загадковості. Тим більше, щоб викликати у співбесідника бажання поділитися цікавим, то сухого “як справи?”, погодьтеся, малувато. Для цього потрібно барвисто запитати, щоб отримати відповідно багату на барви відповідь.

От найпростіше, одну й ту ж фразу (привітання, прощання і т.д.) можна урізнобарвити до нестями. А не годувати нею до нудоти день у день свого любого друга. Ось наведу хоча б кілька видозмін на противагу затертим до дірок "як справи/життя?" або "що нового?"

— Як ся маєш?

— Як воно?

— Що день прийдешній приніс?

— У яких барвах життя?

— На що скаржишся/чим похвалишся?

— Чим життя обнадіяло/нагородило?

— Як там на горизонті буднів?

— У що життя твоє вбране?

— Світлої днини!

— Ми раді вас вітати!

— Наше шанування!

— Слава Ісусу!

— Я тебе бачу (гумористичне, але є фактом)

— Гарна погода (трохи по-англійському, але в даному випадку виправдане)

— Мир вам.

Це перше, що збрело в голову. А після короткого опитування в Інтернеті друзі навели свої приклади сучасних звертань (правопис та стиль збережено):

— Питаю зазвичай «як у тебе?»

— Я пишу завше: «та ше живий» хе-хе=)

— Зазвичай починаю розмову привітанням «Доброго здоров'я!» і далі одразу чимчикую до безпосередньо питання розмови

— Нушотам?

— ПРИВІТ!!! І дети так довго никався???)))

— Кагділа?

— Я ще полюбляю питати «як життя молоде?»

— Я питаю «як настрій?», тому що це конкретне питання, на котре можна відповісти неконкретно

— «Как паґодка ф Маскфє?»

— А я в аську тільки заходю, щоб до когось конкрєтно поприставать. і не шарю як на такі питання відповідати, коли стрічаю знайомих на вулиці =)

Думаю, після такого переліку видів вітань користуватися звичним “привіт” буде вже навіть не культурно. І що найголовніше, знайомі з інтригою чекатимуть на зустрічі з вами, озброївшись захисними прийомами і паперовими серветками. А заради збалансованості матеріалу скажу, відомі мовні кліше на кшталт “добрий день” також мають право на життя, але вживати їх варто в розумних межах і не перетворювати на інструмент привітальної відбувайлівки.