«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани» (Максим Рильський).
Пропонуємо вашій увазі нову рубрику, у якій будемо розповідати про історичні події, факти та особи, пов’язані з Римо-католицькою Церквою в Україні.
Доля РКЦ в Україні була нелегкою. Особливо тяжкі випробування довелось пережити у ХХ ст., коли панував тоталітарний комуністичний режим. В той час багато мирян і священиків, незважаючи на переслідування, склали правдиве свідчення віри та відданості Богу і Церкві. Завдяки цим людям і всупереч зусиллям комуністичної влади, віра в Бога на цих землях ніколи не згасла. Не можна забути роль духовних пастирів, які своїм життям і вчинками залишалися вірними аж до мученицької смерті. Ми хочемо видобути із забуття імена священиків, які працювали в тяжкий період гонінь на Церкву.
Декан Вацлав Шиманський (1879-1937)
Шиманський Вацлав, син Казимира та Юзефи, народився у 1879 році в містечку Томашпіль Подільської губернії в польській селянській родині. Вацлав навчався у Томашпільській парафіяльній школі, а з 1891 року у Білоцерківській гімназії. Від 1897 року став вихованцем Житомирської римо-католицької Духовної семінарії. 17 жовтня 1902 року був висвячений на священика. Перші два місяці після свячень о. Шиманський тимчасово виконував обов’язки настоятеля парафій у містечках Жванчик і Стара Ушиця. Пізніше працював в с. Бараші на Волині, а з 1904 року по черзі був настоятелем парафій Жванець, Кутківці і Солобківці на Поділлі. На початку 1917 року о. Вацлава перевели до Жванчика. У цьому невеликому містечку він пережив смути революційних перемін, які огорнули українські землі. Невдовзі більшість католицького духовенства на чолі з єп. Петром Маньковським, побоюючись переслідувань та репресій з боку більшовицької влади, залишили свою дієцезію і виїхали до Польщі. Восени 1920 року кс. Шиманський на деякий час також виїхав за кордон, однак згодом повернувся і очолив парафію в містечку Смотрич. Додатково він обслуговував католиків в с. Черче, а з початком 1927 року парафію у містечку Тинна. На початку 20-х рр. єпископ доручив йому виконувати обов’язки кам’янецького декана, а з 1922 року назначив єпархіальним радником.
Отець-декан дуже сумлінно виконував свої душпастирські обов’язки і швидко здобув авторитет серед місцевого населення. В пам’яті католиків Смотрича він залишився людиною, яка дуже любила дітей та приділяла їм багато уваги, не залишалася осторонь бідних та потребуючих, була уважною та доброзичливою і знала добре свою паству. Головною метою кожного священика, як визнав о. Шиманський, було «зберегти католицьке населення в вірі наших предків» та «захистити своїх парафіян від руйнівних для католицької віри впливів». Задля цього він докладав всіх зусиль, щоб його парафіяни полюбили Христа і Церкву та регулярно відвідували богослужіння. Дбав про те, щоб кожна Служба Божа відбувалась урочисто, підтримував релігійні братства та гуртки, нагадував вірним про часту сповідь, а в проповідях наближував головні істини віровчення.
Органи держбезпеки не могли залишити особу декана без уваги і з самого початку слідкували за кожним його кроком. Вже в 1924 році він кілька разів перебував під слідством та потрапляв за ґрати. Отця звинувачували у тому, що в період 1921-1924 рр. він займався розповсюдженням контрабандного товару і переправою емігрантів за кордон, підтримував зв’язок з Польщею та отримував звідти нелегальну контрреволюційну літературу, займався таємним навчанням дітей релігії. Показовий суд, який відбувся у 1925 році, не зміг довести його вини. Отця Вацлава було звільнено з арешту, а справу передано на подальше дослідування. Влада все ж таки не зупинилась. З липня до кінця 1927 року в окружній газеті «Червоний кордон» з’явилося кілька статей антикатолицького змісту, які безпосередньо були спрямовані на підрив авторитету декана. Згодом слідчі приготували новий, більш ретельний та змістовний обвинувальний висновок і справу передали на розгляд Кам’янецького Окружного суду та прокурора. Надзвичайна сесія суду 29 вересня 1927 року засудила о. В. Шиманського на 6 місяців позбавлення волі і ухвалила вислати його за межі України на 5 років. Старання смотрицьких парафіян про звільнення свого настоятеля не дали результатів. о. Шиманського після кількох місяців поневірянь на засланні у Саратові було амністовано з і він повернувся на Поділля. Щоб відкинути від себе будь-яку підозру з боку влади, о. Вацлав вирішив переїхати подалі від кордону. На початку 1928 року він виїхав до нової парафії у м. Красне на Вінниччині. Окрім неї, обслуговував також вірян Тиврова та Вороновиці.
Наприкінці 1920-х рр. радянське керівництво розпочало нову хвилю репресій проти католицького духовенства. На початку січня 1930 року о. Шиманського знову заарештували. Його підозрювали в активній участі у контрреволюційній організації священиків на Україні. З самого початку підозрюваний відкинув неправдиві звинувачення щодо своєї особи та відмовився давати подальші свідчення у цій справі. Він запевнив слідчих, що священики в Україні займалися виключно релігійною діяльністю. Підсумовуючи свої зізнання о. Вацлав написав: «переглядаючи своє минуле життя я не бачу провин, які шкодили б радянській владі; але якщо я дивлюся на це односторонньо, якщо я дійсно сліпий, то вважаю, що мене достатньо вже покарали в 1924, 1925 та 1927 роках». Незважаючи на будь що, 10 травня 1930 року о. Вацлава було засуджено до 8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.
Як більшість і засуджених священиків, о. Вацлав спершу потрапив до політізолятора в м. Ярославль на Волзі, звідки в 1933 році був переведений до Соловецького табору особливого призначення. Навіть у тих нелюдських умовах він завжди старався зберігати спокій, врівноваженість та покладати надію на Бога. Один із священиків, який також розділяв нелегку долю політв’язня, згадував пізніше, що о. Вацлав відзначався особливою побожністю. Колеги та родичі о. Шиманського не забували про нього. Водночас польське посольство в Москві спробувало навіть отримати дозвіл на його виїзд до Польщі. Проте Радянський Союз на це не погодився.
Восени 1937 року о. В. Шиманський знову потрапив до в’язниці. Адміністрація соловецького табору засвідчила, що він відверто висловлював свою ненависть до радянського уряду та підтримував з іншими ув’язненими нелегальний зв’язок. Постановою Особливої трійки УНКВС Ленінградської обл. за № 198 від 25 листопада 1937 року його було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано у Ленінградській тюрмі 8 грудня 1937 року. Лише у 1989 році о. Вацлава Шиманського було реабілітовано.
фінансово.
Щиро дякуємо!
