Українці, які порівнюють своє життя з тим, як живуть люди в розвинених країнах, звичайно відчувають себе нещасними. Але за таке самовідчуття вони повинні звинувачувати не свою бідність або бідність своєї держави (соціологи вже давно переконалися, що на відчуття щастя подібні фактори не впливають), а самих себе.
Відмова від комуністичної ідеології, що почалася зі здобуттям незалежності, по суті, не супроводжувалася формуванням нових духовних, ідеологічних і моральних цінностей. Українці, відкинувши колишні ідеали, не прийняли, і чужих їм цінностей західних демократій, а місцева еліта навіть не спробувала поширити інші. Основна маса населення у віці від 12 до 45 років страждає неймовірним завищенням життєвих стандартів. Без критики сприймаючи враження туристів та трудових мігрантів, рекламу і не завжди об’єктивну інформацію журналістів, багато громадян України вирішили, що за рівнем життя вони випереджають хіба що африканців. Цьому сприяла і абсолютно безсовісна, нічим не стримувана демонстрація свого багатства українськими нувориші.
Наслідки передбачувані: масове незадоволення своїм становищем (46,6% опитаних у 2008 році не задоволені своїм становищем у суспільстві, 40,8% не задоволені своїм життям в цілому) – з одного боку і високі споживчі апетити – з іншого (32,3% респондентам бракує модного і гарною одягу, 27,0% – меблів, 53,6% – можливості повноцінно проводити відпустку). Для порівняння, ініціативи та самостійності у вирішенні життєвих проблем бракує лише 22,4% опитаних, можливості працювати з повною віддачею – 27,2%.
Невідповідність недосяжних високих життєвих стандартів власним можливостям та фактичному рівню життя закономірно генерує незадоволення. Незважаючи на помітне зростання доходів переважної більшості населення в останні роки, лише 11,7% українців вважають, що все не так вже й погано, при цьому 53,5% вважають, що жити важко, а 27,3% – що терпіти таке важке становище вже неможливо.
Наслідки такого розриву бувають найрізноманітнішими – від пошуку додаткової роботи до вандалізму. В Україні це відображається у зростанні очікувань державної допомоги, у спробі перекласти на державу відповідальність за добробут не тільки непрацездатних, але й цілком працездатних членів суспільства (державного захисту бракує 77,3%). В принципі такі установки можуть бути досить ефективними. Але держава не обмежиться турботою про добробут своїх громадян, а неодмінно контролюватиме правила їхньої поведінки, спосіб життя і, врешті-решт, світогляд. Це означає відмову від свободи слова та обмеження свободи пересування (головним чином, за межами країни). Середньостатистичний українець – принаймні за даними різних соцопитувань – хоче подорожувати по світу, дивитися голлівудські фільми, читати західну літературу, не стикатися з цензурою.
Своїми очікуваннями все більших соцвиплат та пільг пересічний українець провокує політиків давати популістські обіцянки. Що кожен політик, який йде на вибори, і робить. Ніхто з них не скаже про необхідність(і неминучість!) Підвищення пенсійного віку, про скорочення пільг – подібну інформацію адекватно зможуть сприйняти лише представники так званого середнього класу, але його частка не перевищує 14-15% і він не відрізняється електоральною активністю.
Так створюється замкнене коло: населення демонструє попит на обіцянки; політики цей попит задовольняють, маючи єдину мету – перемогу на виборах. Потім вони або виконують обіцянки, провокуючи зростання цін, що найбільше позначаються на бідних верствах суспільства, або нехтують ними. Проте невиконання владою передвиборних програм підштовхує до “рішучих дій” опозицію, яка негайно починає на цьому спекулювати. І хоча протистояння “влада-опозиція” – невід’ємна частина демократії, дії політиків повинні відповідати певним етичним принципам, принципам державності, патріотизму, усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством. Саме завдяки цьому вдається проводити непопулярні, але необхідні рішення.
На жаль, українським політикам заважає відсутність саме цієї етики. «Сьогодні я в опозиції – значить, я примушу тебе розкрутити соціальний популізм до межі. Завтра я прийду до влади, і вже ти мене примушуватимеш займатися цим». Нічого не змінюється від перерозподілу влади – білі, блакитні, помаранчеві, зелені, червоні не перестануть розігрувати цю гру доти, доки не зміняться правила.
Загалом це всіх влаштовує, принаймні, в психологічному сенсі. Люди завжди досить охоче перекладають тягар відповідальності на інших, особливо на державу. Особам, які перебувають при владі це дозволяє залишатися біля керма, спекулюючи на таких суспільних настроях. Але якою б зручною не була ця ситуація, вона не може зберігатися вічно. Хоча б через непід’ємне для будь-якої економіки, навіть найпотужнішої, те соціальне навантаження, яке лежить сьогодні на українській.
Зрозуміло, політична еліта ніколи добровільно не почне нічого змінювати і навряд чи всерйоз займатиметься «вихованням суспільства». Отже, це має взяти на себе саме суспільство.
Може, мають рацію древні, переконані в тому, що для відчуття людиною своєї заможності потрібні не стільки великі гроші, скільки помірні потреби?
фінансово.
Щиро дякуємо!
