Необхідно навчитися своєчасно реагувати на різні виклики

Інтерв’ю з отцем Віталієм Дуткевичем, ЧСВВ, синкелом у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ

Отче Віталію, розкажіть про історію Вашого життя. Що саме стало передумовою Вашої участі в житті підпільної Церкви та подальшої активної діяльності?

Народився я у Львові після ІІ світової війни – здається на перший погляд, в дуже несприятливий і нещасливий час руйнування нашої Церкви, яку насильно було загнано у катакомби, а національно-визвольний рух брутально придушено. Дякую Божому Провидінню, що народився і виховувався в побожній християнській сім’ї. Батьки виховували мене в любові до Бога і до рідного народу. Те, що я обрав духовний шлях, напевно закладено у ґенах, адже мої діди і прадіди були священиками. Серед цієї сприятливої духовної атмосфери я зростав, так що навчання у совєтській школі та в університеті не вплинуло на мій християнський світогляд.

У Львові були набагато кращі обставини і можливості розвинути цей світогляд, ніж у районному центрі чи селі. Тут легше можна було одержати правдиву інформацію, а також прочитати якусь заборонену безбожним режимом книжку. Від дитинства я був пов’язаний із Сестрами Служебницями і Отцями Василіянами. Сестри Служебниці були особливо активними в часи підпілля і мали дуже добрий вплив на дітей і молодь. Особливо тепло хочу відгукнутися про сестру Діогену Кулинич, завдяки якій багато нинішніх єромонахів ЧСВВ отримали ласку покликання. Сестри Служебниці готували мене до першого св. Причастя майже рік. З дитинства я також мав можливість читати не тільки релігійні книжки, але також національно-патріотичного змісту. Майже щодня ходив на св. Літургію до Львівської римо-католицької катедри, що дало змогу окрім духовного корму оволодіти польською мовою і читати нею духовну літературу. Приблизно раз на місяць брав участь у св. Літургії в нашому обряді в умовах підпілля, яку здебільшого відправляли отці василіяни, а також отці редемптористи Богдан Репетило і Євстахій Смаль.

Після закінчення середньої школи в 1968 році одержав ласку покликання вступити до Василіянського Чину. Постійні гоніння не давали можливості в умовах підпілля отримати систематичну духовну формацію, але все ж таки мої тодішні духовні настоятелі робили усе можливе, щоб ми, молоді ченці, набули доброго монашого вишколу. Незважаючи на героїзм часів підпілля, не варто їх однак надмірно ідеалізувати, оскільки підпільна формація мала свої труднощі та недоліки, а саме: неможливість систематичного виховання і освіти. Поважні труднощі відчувалися у богословському вишколі кандидатів до священичого стану, який можна приблизно прирівняти до заочної форми навчання. Відрадним й позитивним елементом у цьому вишколі був особливо відчутний тоді дух жертви й посвяти та готовність зазнати переслідувань Христа ради. Підручниками для богословських студій були конспекти з філософії та богослов’я, перекладені переважно з латинської мови. Приблизно раз на місяць семінаристи збиралися на підпільні лекції на приватних помешканнях особливо довірених мирян. Кожне таке зібрання відбувалося із строгим дотриманням правил безпеки. Щоб не бути викритими каральними органами, доводилося щоразу змінювати місце зустрічей. Паралельно я навчався на німецькій філології у Львівському державному університеті ім.Івана Франка, який закінчив в 1975 році. У серпні того ж року я отримав єрейські свячення з рук Преосвященного Владики Володимира Стернюка. Про мої свячення знало обмежене коло осіб, навіть моїм батькам не було відомо про це майже два роки. Перед вступом до Чину я доповнював отримані раніше скорочені богословські студії під проводом о. д-ра Єроніма Тимчука, ЧСВВ.

Влітку 1980 року я вступив до ЧСВВ і розпочав душпастирську діяльність. На початку був капеланом сестер служебниць у Львові, а також відправляв св. Літургію на помешканнях вірних. Восени 1981 року одержав від настоятелів призначення обслуговувати вірних на Тернопіллі. Приблизно двічі на місяць я їздив до Теребовлі, де зупинявся у підпільному монастирі Сестер Служебниць (настоятелькою якого була с. Сільвестра Засійбіда), або на помешканнях мирян. Після смерті о. Йосифа Риделя, ЧСВВ настоятелі призначили мене також обслуговувати вірних в Тернополі, пастирем яких був померлий сповідник віри. Загалом напередодні 1989 року Тернопіль обслуговувало небагато священиків. Організацією виходу нашої Церкви з підпілля у Тернополі займалося лише троє греко-католицьких священиків: отець-редемпторист Михайло Хрипа, ЧНІ, о. Іван Сеньків з Борщева, а також я.

Якою була Ваша діяльність під час виходу УГКЦ в Україні з підпілля та опісля цього? Де і з ким Ви працювали у той час, у яких подіях брали участь?

У суботу 19 серпня 1989 року я відправив прилюдну Службу Божу на цвинтарі у Тернополі, а коли відправляв наступного дня, мене хотіли заарештувати. Після св. Літургії я попросив вірних оточити мене тісним кільцем, щоб не дати змоги працівникам міліції і особам в цивільному мене схопити. Під час походу з вірними вулицями Тернополя вони постійно йшли за нами і намагалися нас залякати. Тоді я попросив мирян розступитися і промовив до працівників каральних органів, чи не соромно їм слідкувати за нами і радив їм не займатися цим ганебним цькуванням вірних УГКЦ. Ці слова дуже не сподобалися особі у цивільному, можливо він був старшим за військовим званням, і він намагався за це вдарити мене. Вірні відштовхнули його і в цей момент у них щез страх перед переслідувачами.

Два тижні опісля, 3 вересня, я відправив перше публічне богослужіння у Теребовлі, також на цвинтарі біля могили Січових Стрільців. У цей недільний день мешканці Княжого міста після більше 4 десятків років знову побачили рідні синьо-жовті стяги. У проведенні відправи допомогло тернопільське молодіжне товариство Вертеп і Тернопільська філія Української Гельсінкської Спілки на чолі з правозахисником п. Левком Горохівським. Впродовж 3 місяців я щонеділі відправляв св. Літургію на цвинтарі. Влада робила чимало спроб розігнати вірних. В неділю 10 грудня 1989 року після відправи св. Літургії декілька тисяч вірних з хорогвами і синьо-жовтими прапорами пішли до Теребовлянського райкому домагатися легалізації нашої Церкви. Після закінчення цієї акції проходячи біля церкви св. Миколая, вірні відкрили її і ми урочисто увійшли у храм і він став знову греко-католицьким. Комуністичні владоможці були дуже розгублені й намагалися силоміць захопити церкву. Тоді я сказав тодішним партійним бонзам, якщо вони це вчинять, я буду ховати померлих не в храмі, а біля райкому партії. Це змусило їх залишити нас у спокої, але провокацій і розпалювання міжконфесійних суперечок вони звичайно не припиняли.

Увечері того ж дня я повертався через Тернопіль до Львова й довідався, що наші вірні зайняли колишній римо-католицький костел у центрі міста (нинішню катедру), який влада перед тим передала РПЦ (як це робила тоді з багатьма закритими до того святинями). У храмі перебувало біля 40 православих священиків на чолі з владикою Лазарем Швецем (нині – митрополитом Сімферопольським і Кримським УПЦ МП). Я підійшов до владики Лазаря і більше 3 годин з ним розмовляв. При цьому намагався заспокоїти вірних. Згодом я побачив, як у храм увійшли декілька десятків осіб у військовій виправці і зрозумів, що вони вчинять провокацію проти нашої Церкви. Щоб до цього не дійшло, я попросив вірних покинути храм, чого вони не бажали спочатку робити. Коли вірні залишили церкву, я порадив їм вдатися до безстрокового пікетування обкому партії. Отець Іван Сеньків брав безпосередню участь у цій акції і доклав багато зусиль, щоб влада нарешті передала собор у користування нашій Церкві. 22 грудня 1989 р. у цьому храмі було відправлено першу Службу Божу за участю оо. Ігора Возьняка, ЧНІ, Івана Сеньківа і Віталія Дудкевича, ЧСВВ.

У Львові, як відомо, першою до УГКЦ перейшла Преображенська церква. Після неї, у грудні 1989 р. – церква св.Андрія на вул. Варшавській на чолі з о. Григорієм Собечком, а 18 січня 1990 року влада передала Отцям Василіянам монастирську церкву св. Онуфрія.

Впродовж 1990 року я душпастирював в Теребовлі і перевів у лоно нашої Церкви чимало церков. У січні 1991 р., настоятелі скерували мене до монастирського храму свв. Апостолів Петра і Павла у Дрогобичі, де я душпастирював 6 місяців і в липні 1991 року виїхав на студії до Риму, де навчався до 1997 року.

Якими були Ваші тогочасні очікування та уявлення про УГКЦ в майбутньому – через, наприклад, 20 років?

У той час під впливом ейфорії майбутнє виглядало у рожевих кольорах. У 1989 році нам бажалося бачити нашу Церкву такою ж сильною, якою вона була до 1946 року. У моральному сенсі це справді відповідало дійсності, однак структурно вона була знесилена. Старші за віком священики, сповідники віри, не мали вже сил, а молодим не вистачало досвіду. Я вже говорив якось, якщо б наша Церква вийшла з підпілля на двадцять років раніше, тоді б її становище було набагато кращим. Усі ми були зовсім не приготованими до нових умов, до свободи. Не мали ні друкованого слова, ні семінарій, ні достатнього числа церков. Усім не вистачало адміністративного досвіду. Це й не дивно, адже у часи підпілля головним завданням було вижити і вистояти це лихоліття.

20 років тому, на загал ми не замислювалися щодо можливості виникнення у Церкві різних поважних проблем, які вже тоді почали виявлятися і закладалися. Перший тривожний сигнал пролунав у обрядовому протистоянні (навколо вживання слова «православний»), коли відправи у ті часи відбувалися біля колишнього кармелітського монастиря на вул Винниченка у Львові. Вже тоді я підсвідомо передчував, що у нашій Церкви невдовзі будуть виникати чималі труднощі, які сьогодні крізь призму часу і набутого досвіду слід вважати закономірними.

Наскільки справдилися ці Ваші передчуття? Як тепер Ви схильні оцінювати нинішнє становище УГКЦ? У чому бачите її осягнення і сильні сторони, у чому – слабкість? Якщо можливо, конкретизуйте.

Важливо завжди бути реалістом й бачити динаміку розвитку. Якщо від моменту одержання права на легалізацію наприкінці 1989 року і до 1992–93 років в УГКЦ спостерігалися ейфорія і загальне піднесення, то після 1994 року почався помітний спад. Проте такий стан речей був закономірним. Майже п’ятдесят років комуністичного режиму дали свої наслідки і у свідомості багатьох наших вірних, а також духовних осіб далі живе homo sovieticus. Окрім того слід не забувати, якщо до 1946 році Галичина була суцільно греко-католицькою, то на сьогодніший день вона є такою лише на дві третини.

Прибувши на студії до Риму в 1991 році, я розповідав про своє бачення стану Церкви моїм настоятелям. Подібні думки, напевно, висловив і мій співбрат о. Матей Гаврилів, ЧСВВ. Тодішний протоархимандрит, галичанин о. д-р Ізидор Патрило і о. Северіян Якимишин уважно прислухалися до наших думок, однак на жаль серед отців василіянської обителі в Римі народжених й вишколених на чужині, знайшовся один, що сприйняв це з певним недовір’ям і прокоментував мої слова як «хворобливий песимізм». Коли три роки опісля почали виникати різні проблеми, я запитав його, чому тоді він так неуважно поставився до моїх застережень, він не дав жодної відповіді. Цей єромонах вважає себе і сьогодні великим експертом і знавцем стану Василіянського Чину і Церкви в Україні і надалі притримується подібних стереотипів.

Цьогорічні святкування 20 роковин виходу Церкви з катакомб та її розбудови в умовах свободи, дозволяють зробити певні підсумки, а саме: від самого початку відродження було досягнуто низку ключових перемог, як-от: право на вільне існування і поширення діяльності нашої Церкви поза Галичину. Маємо семінарії і вишколених молодих священиків. Це, звичайно, сильні сторони.

Слабкі сторони вбачаю насамперед у тому, що творення наших Єпархіяльних установ відбувалося хаотично і до них потрапляли випадкові люди, які часто підривали авторитет Церкви та Єрархії. Значно послабили Церкву й розходження у обрядовому питанні. Цю проблему не вдалося розв’язати ще за часів Митрополита Андрея, коли існували 2 табори «восточників» і «западників». Це розходження існувало також за часів підпілля (владика Володимир Стернюк, отці редемптористи й студити та більшість світського духовенства колишньої Львівської архиєпархії складали табір «восточників», а владика Софрон Дмитерко, отці василіяни і більшість світських священиків колишніх Станиславівської і Перемишльської єпархій належали до табору «западників»). Після легалізації у лоно нашої Церкви в Україні влилася група священиків, що перейшли з Православної Церкви і нечисленна група тих, що прибули з діаспори. Вони за ментальністю відрізнялися від священиків підпільної Церкви і це також викликало різні протиріччя.

Найбільш драстично протистояння відбувалося у обрядовому питанні і у вживанні слова «православний». Доходило навіть до маразму, коли зміст проповіді в деяких храмах суцільно зводився до налаштовування вірних на «шкідливості» вживання слова «православний».

Вже тоді я з о. Матеєм Гаврилівим звертали увагу на неприпустимість загострювання обрядового питання, яке лише завдасть шкоди, однак, як це не боляче стверджувати, нас обох тоді не сприйняли й ми стали «білими воронами» серед своїх співбратів у Чині.

При цьому бажаю зазначити, що добре вишколені старші довоєнні священики попри різні розходження, «вміли між собою говорити» та ніколи не дозволяли собі робити різких висловів, як це почали робили представники молодої ґенерації.

Позицію Отців Василіян у цьому питанні хотів вирівняти протоархимандрит о. Ізидор Патрило, коли восени 1990 року прибув до нас з Риму. Звертаючись у церкві св. Онуфрія до зібраних отців, він просив не “загострювати” обрядове питання й наголошував на потребі толерантності до тих, що мають інші погляди. Старші наші отці загалом сприйняли ці слова спокійно, хоча можливо не з усім погоджувалися. Інакше реагували представники молодої ґенерації. На жаль, до порад о. Протоархимандрита тодішні місцеві настоятелі не прислухалися. Деякі з них зайняли крайнє становище в обрядовому питанні, що згодом призвело до конфліктних ситуацій серед Сестер Василіянок і спричинило виникнення різних «традиційних рухів».

Боляче мені чути, коли на адресу заслуженого перед Церквою Василіянського Чину лунають критичні зауваження, хоча щиро мушу визнати, що деякі колишні співбрати у діяли деструктивно і за це були справедливо вилучені з Чину. Головній Управі ЧСВВ та Українській Провінційній Управі дуже боляче за тих ченців. Разом з тим, хочу зазначити, що Отці Василіяни були дуже жертовними в часи підпілля і сьогодні активно трудяться у винограднику Христовому. Конструктивну критику деяких сторінок в історії ЧСВВ вважаю корисною, однак василіянофобські і необґрунтовані звинувачення можу назвати лише шкідливими. Набагато краще допомогти Василіянському Чинові міцно стати на ноги. Вірю, що обов’язково так станеться і Чин займе властиве йому місце у нашій Церкві. Слід зауважити, що Отці Василіяни у Римі, Польщі, Канаді і США дотримуються східного обряду. Українські заробітчани у Римі (серед них парохіяни церкви св. Андрія Первозванного у Львові) спокійно сприймають і не обурюються вживанням слова “православний”. Варто поставити крапку у цьому питанні і прислухатися, що каже католицька Церква і зокрема Інструкція Конгрегації Східних Церков про застосування літургічних приписів. Канон 39 (Кодексу канонів Східних Церков) виразно вимагає «сумлінно зберігати і підтримувати обряди Східних Церков, як спадок усієї Католицької Церкви».

Завершуючи відповідь на це запитання, не можу оминути цих неприємних проблем, що спіткали нашу Церкву впродовж останніх 6 років, а саме: конфлікт у львівському храмі святих Ольги і Єлизавети, самопроголошення єпископом колишнього підпільного священика зі Стрия і конфліктну ситуацію у Бучацькій Єпархії. Насторожує і наводить на певні роздуми, що ці конфлікти вибухли майже одночасно. Їх намагалися роздути деякі неприхильні до нашої Церкви масмедії, що мовляв в УГКЦ вибух розкол. Насправді ці події мали маргінальний характер, як і сьогоднішня діяльність прихильників о. Догнала (так званих «підгорецьких отців» – Т. Г.). Шість років тому вони з Чехії прибули в Україну натворивши перед тим у своїй країні багато скандалів. Українська Провінція ЧСВВ не хотіла їх прийняти і дуже шкода, що ми тоді не спротивилися і їх прийняли. Мені дуже боляче, що вони духовно скалічили і зомбували своїми сумнівними практиками вірних, яких ще доведеться лікувати. Ці неприємні проблеми особисто сприймаю і розцінюю, як зовнішні спроби розколоти Церкву. Правдиву Церкву пекельні сили не подолають, як у цьому ми переконалися 20 років тому. Ці скандальні духовні особи не мають перспективи, вони є маргінальними явищами. Вони ще можуть деякий час паразитувати, доки структури Церкви належно не зміцніють. Необхідно на майбутнє навчитися з цих неприємних подій своєчасно реагувати на різні виклики і не чекати, доки «не вдарить грім з неба».

До речі, як Ви схильні оцінювати факт численного переходу священиків до УГКЦ з Православної Церкви?

Загалом оцінюю позитивно. Більшість з них у часи переслідувань не знали про існування підпільної Церкви. Бажаючи стати священиками вони вступали до православних семінарій. Перебуваючи в РПЦ вони не почували себе комфортно і більшість з них перейшла до УГКЦ за переконанням. Катакомбна УГКЦ в 1989 р. нараховувала приблизно три сотні священиків і ми тоді вибивалися із сил, щоб обслужити усі ті парохії, що до нас переходили у лоно нашої Церкви. З деякими священиками, що перейшли в УГКЦ, траплялися проблеми. Однак заради істини слід визнати, що поважніші проблеми виникали від «підпільників», про що я зазначив у попередніх запитаннях..

А коли Ви та інші греко-католики довідувались про рішення ІІ Ватиканського собору, то як сприймали ті його документи, в яких, зокрема, стверджується, що Православна Церква є такою ж спасенною як Церква Католицька (зокрема, з огляду на те, що наші вірні в часи переслідувань часто йшли на самопожертву саме за вірність Католицькій Церкві, як єдино правдивій)?

Рішення Другого Ватиканського собору до священиків та єпископів доходили, але про втілення їх у життя не йшла мова, оскільки основним завданням підпільної Церкви було – вистояти. Сам я читаючи твердження про рівність Православної Церкви з Католицькою психологічно це не сприймав, оскільки ця Церква стояла на послугах режиму, вороже ставилась до нашої і це загалом перешкоджало ставитись до неї інакше.

Мабуть, слід відразу уточнити. що йшлося саме про тодішню Російську Православну Церкву – єдину, з якою у повоєнні роки мали справу галичани, тож не дивно, що саме через призму стосунків з нею бачилось усе Православ’я…

Звичайно. У часи підпілля отці василіяни займали дуже рішучу позицію щодо відвідування храмів режимної РПЦ і трактували такі вчинки як зраду. Водночас інші отці це толерували і дозволяли відвідувати православні храми. Загалом більшість галичан традиційно в душі вважали себе греко-католиками, хоча і відвідували православні храми.