Колишніх ризьких семінаристів можна зустріти від Одеси та Харкова до Львова та Закарпаття. Єпископат та дієцезіальне духовенство, францисканці та мар’яни, салезіанці та домініканці… Всіх не перелічиш. Спогадами про Ригу діляться о.Володимир Кусьнєж, настоятель парафії Марії Магдалини у Львові та о.Василь Павелко, настоятель храму св. Лаврентія в Жовкві на Львівщині. При нагоді сердечно вітаємо о.Василя з 20-річчям праці в Україні!
О. Василь Павелко: «…У травні 1977 р., маючи 19 років, я вперше поїхав до Риги, де й подав документи до семінарії. У серпні приїхав на екзамени. Одночасно зі мною документи подали ще кілька кандидатів зі Львова, між іншими – святої пам’яті о.Людвіг Марко. Однак мене не прийняли. Я отримав телеграму, що керівництво семінарії не має застережень щодо мене – рішення залежало від державної влади. Ця телеграма збереглася й до сьогодні. Написана вона російською: «Семинария Вас принять не может, нет свободных мест». Труднощі на шляху до священства створювала державна влада. Згідно з комуністичною ідеологією, священики «не були потрібні, бо в костелах є кому працювати, і священик у майбутньому не матиме роботи».
1978 р. я знову подав документи. Після наступної спроби виїхав до Риги. Приписався там і почав працювати. Втретє, 1979 р., пробував дістатися до семінарії вже як громадянин Латвійської Республіки та мешканець Риги. Також – «ні»! 1980 р. – знову «ні»! Від самого початку я розумів: якщо хочу бути священиком – значить, буду ним. У цьому мене переконували також інші священики, мої приятелі, які додавали мені надії. Донині пам’ятаю слова кардинала Яніса Пуятса, тоді інспектора духовної семінарії, до кандидатів, які вкотре не змогли поступити: «Бажаю вам, щоб ви були схожими на котів, бо скільки б кота не підкидали, він завжди падає на лапи». 1981 р. знову нічого не вийшло. Мешкаючи у Ризі, я служив міністрантом у храмі св.Альберта, відвідував семінаристів – о.Юзефа Лєговича, світлої пам’яті о.Людвіга Марко, також священиків зі Східної України.
Мене прийняли тільки 1982 р. Тоді лекції у Ризі велися польською та російською мовами, деякі – латиною. На моєму курсі були клірики з Білорусі, України, та один німець з Казахстану. Наш курс був найбільший.
31 травня 1987 р. нас висвятили. Більше двох років я працював у Латвії, а зі зміною суспільно-політичної ситуації мене скерували до України. 1989 р. мені дали парафію у Жовкві. Поступово додалися й інші парафії Львівщини – Стара Скважава та Куликов…»
(З інтерв’ю для газети Kurier Galicyjski, автор – Марія Баша, переклад – Юлія Ясинецька, публікується скорочено).
О. Володимир Кусьнеж: «В Ризькій духовній семінарії я навчався лише рік, від осені 1990 до літа 1991 р. У Латвії (тоді ще Латвійській РСР) це був цікавий час. Я, мабуть, належу до першого покоління тих, хто вступив до семінарії без погоджень із владою, дозволів тощо. Старші за мене розповідали, що їм доводилося чекати на потрібний дозвіл роками, працювати в Латвії, щоб мати місцеву прописку. Що запам’яталося? Спочатку – враження від зовсім нового світу, в який ти занурився, альтернативного до довколишньої, ще радянської, дійсності. Духовний стрій, який ми одягли вже на І курсі, посилював це враження. Дисципліна в семінарії, що комусь могла тяжіти, і яка була більш суворою, ніж зараз в наших семінаріях, сприймалася мною без труднощів: дався взнаки досвід військової служби. Та й сам факт вступу до семінарії був для мене радикальною зміною життєвого напрямку (до того був Львівський університет і плани щодо аспірантури), зміною свідомою, тому все, що могло здаватися труднощами семінарійського життя, я сприймав як щось само собою зрозуміле.
У Ризі я з особливою силою відчув католицький, тобто вселенський характер нашої Церкви. Серед семінаристів десь близько половини становили латиші, були теж німці, поляки, росіяни, угорці, частина – вихідці з сучасних теренів України, Білорусії, Молдавії… Це було нове для мене відчуття. Думаю, що зараз Ризька семінарія дещо втратила з цієї своєї універсальності.
З перших днів довелося вивчати латиську мову. Досі викладання велося переважно російською, але того року, коли я прийшов, значна частина предметів читалась уже латиською. Навесні я вже вільно спілкувався з латишами, читав і писав – шкода, що це вміння через брак контактів з Латвією з часом втратилося.
Наступного року архієпископ Мар’ян Яворський зібрав усіх семінаристів Львівської дієцезії у семінарію в Любліні, де я й продовжив навчання. Більшій частині моєї священицької формації я завдячую саме цій семінарії в Польщі. А від Риги залишились добрі спогади, часом легка ностальгія. І усвідомлення – уже з перспективи часу – що це був особливий і неповторний рік мого життя».
фінансово.
Щиро дякуємо!
