Про сьогодення Одесько-Сімферопольської дієцезії розповідає її єпископ-помічник Петро Мальчук
Нинішній стан Католицької Церкви на півдні України я розцінюю як задовільний. Якщо поглянемо на міста й села, де живуть наші віряни, то бачимо, що сьогодні всі наші парафії забезпечені священиками. Хотілось би бажати більшого, бо хоча парафії кліром забезпечені, однак ми усвідомлюємо, що більшість священиків – іноземці. І це трохи непокоїть: рік, що добігає кінця, наочно показав проблеми з візами. Але ми сподіваємося, що все буде добре. Тим більше що в нашій дієцезії є місцеві покликання, і це втішає. Це сповнює нас надією, що в близькому майбутньому ми зможемо забезпечити душпастирство тутешніх католиків місцевими священиками.
Радує й те, що приходять працювати жіночі ордени, які провадять соціальну роботу в парафіях. У Балті, приміром, сестри займаються дітьми вулиці, їхньою соціалізацією. Подібну роботу ми плануємо розгорнути і в Сімферополі. Сестри-францисканки, які працювали в цій парафії, прагнуть реалізувати свою харизму.
Душпастирство дає змогу задовольняти сакраментальні потреби в парафіях. Але все ж таки воно “кульгає”, оскільки більшість наших священиків змушені займатися господарчими й адміністративними справами. Це відбирає чимало часу. Та й економічний стан наших священиків хиткий – вони мусять самі шукати засобів до існування. Тому наша діяльність переважно обмежується рамками сакраментального служіння.
Дуже важливою є – і ми рухаємося в цьому напрямку – постійна формація духовенства. Дієцезіальні структури вже сформовані, є деканати. Ми провадимо деканальні формаційні зустрічі, реколекції, молитви. Крім того, маємо змогу йти і в освітянські структури. Добрим є приклад Кіровограда: священик ходив по школах, пропонував викладання християнської етики. Потім він вийшов на інші освітянські структури, і тепер сестра-черниця провадить зустрічі зі студентами. Це дає змогу більш широким колам молоді знайомитися з католицизмом, із західним монашеством. Тож, коли ми звільнимося від нагальних будівельних справ, то матимемо змогу ширше працювати в освітньому напрямку.
На кримській землі я почуваюсь як удома. Я народився і виріс у Придністров’ї. Там завжди панувала міжнаціональна відкритість. Одеса – також багатонаціональне, космополітичне місто. Мене ця атмосфера дуже тішить, я немовби повернувся до себе додому. Ми вдома користувалися кількома мовами. Побутова – російська, домашня – українська, в релігійній сфері – польська. Приблизно те ж саме бачимо тут, на Півдні. Я легко переходжу з мови на мову – на ту, якою зі мною розмовляють конкретні люди. Кожен бо має право розмовляти тією мовою, якою спілкуються в його сім’ї.
фінансово.
Щиро дякуємо!
