Час для Бога

Думаю про час. Пригадую св. Августина, і розумію, що так само, як і він, ніколи до кінця не зрозумію, що таке час, бо коли думаю про нього – наче розумію, а коли намагаюся пояснити – вже не знаю. Адже можливості побути поза часом немає.

Але якщо живу в часі, то ним володію, маю той час. Десятиліття, роки, місяці, дні, хвилини і секунди, дитинство, юність, зрілість, старість, бо час це зміни – народження, зростання, розвиток, занепад. Маю час на удар серця і час між двома ударами, час на те, щоб кліпнути оком і на те, щоб звернути на щось свій погляд, час народження і певний час земного життя. Згадуючи Екклезіяста, людина на все має відповідний час («Час розкидати каміння і час визбирувати каміння; час обнімати, і час ухилятися від обіймів.» Еккл. 3, 5).

У вирі щоденних справ ставлюся до мого часу як до перешкоди або як до благословення – залежить від потреб, обставин, залежить від мене і від інших людей. Відміряю свої дні знайомствами, настроєм, зустрічами, сподіваннями, розчаруваннями. Так часто пригадуючи собі минуле, вбираю його в рамки обставин мого життя: «того дня я була щаслива», «то був страшний день». А от чи пам’ятаю, котрий з моїх днів був днем для Бога? А скільки днів минуло без відчуття Його присутності? Скільки часу моя душа була в стані благодаті, а скільки без неї?

Пізнавання таємниці часу складне, а може й непотрібне, життя в часі – це наше життя, використовування «свого» часу – особиста справа. В ієрархії цінностей християнина на вершині стоїть Господь. В поділі щоденного 24-годинного ліміту, приділяючи порцію щоденності всім найважливішим для нас речам, вділяємо часу і Богові – вранішня і вечірня молитва, розарій, коронка, «Ангел Господній», можливо, Літургія. Десять хвилин, пів години, година, дві? Не мені судити, скільки часу має тривати чиєсь побачення з Найвищим.

Для мене час – як територія. Ділячи його на порції, фрагменти, відрізки і уламки приділяю їх найрізноманітнішим речам. Однаково, чи то день, доба, рік чи ціле життя. Помиляюся. Похапцем беруся до справи, нашвидкоруч віддаю свій дорогоцінний час під ніж поділу. А насправді все має починатися від іншого. Весь, абсолютно весь наш час – в Бозі, адже, як пише Апостол «ми Ним живемо і рухаємося та існуємо.» (Ді. 17, 28). Час для Бога – це час цілого нашого життя, бо без Бога ми б не існували, але це ще й весь той час, який свідомо Йому віддаємо.

Прокидаючись кожного ранку можна почати день з короткої молитви, а можна весь наш день цілковито віддати Господеві, Його святій волі. Віддаючи Богові не якихось дві, а цілих 24 години перетворюємо «мій» час на «час Бога» і час «для Бога». І тепер, ділячи день між різноманітними людьми, завданнями, обов’язками, бажаннями, – ділимо його не самі, а з допомогою і благословенням. Територія часу, попри поділи, збереже таки свою єдність, людина, попри марноту часу – збереже перспективу вічного життя. Чи може бути краще?

_________________________________________________________

УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.