Два серця

Жили на світі два Серця: перше – в лоні Матері Діви Святим Духом утворене; друге – в лоні простої грішниці, природним чином. Та тільки-но маленьке серце з’явилося, перелякане, на світ – його охрестили, і в ту ж мить страх зник, і поєдналося воно зі Старшим Серцем. Старше Серце було Вічне, а Молодше – створене для вічності, бо поєднане було зі Старшим. Так-то жили вони удвох, але Менше не знало про той Скарб, що жив в його глибині…
Ми шукаємо віддзеркалення свого обличчя не в рухливій воді, а в тій, що перебуває в стані спокою, бо тільки щось постійне здатне це обличчя віддзеркалити.

Я давно не зазираю в люстро. Бо люстро створене для молодих і гарних, щоби віддзеркалювати красу. Моя ж краса давно зів’яла, шкіра обвисла. Ноги мої втомилися ходити, руки не хочуть працювати. Люди з хворобою Паркінсона взагалі мають не надто привабливий вигляд. Нема вже чому віддзеркалюватися. Хіба тільки серце моє залишається незмінним, бо його людським оком не побачиш. Сумно я зітхнула… Підходить до мене донька:

– Мамо, ти виросла в глухому селі, в родині простих селян, не мала вищої освіти, а виховувала нас, наче доктор наук… Звідкіля у тебе стільки мудрості, знання?

– Не знаю, доню. Просто я спостерігала світ, що навколо мене.

– Мамо, як ти змогла зберегти мир у нашій родині, після всіх завданих болів від ближніх, після зради?

– Не знаю, доню. Просто я не боялася жити.

– Мамо, як ти живеш після смерті дитини? Чому ти не впала у розпач, не збожеволіла, як трапляється з іншими жінками?

– Дитина мені посміхається з неба до цього часу.

– Мамо, як тобі вдалося пробачити винуватцям її смерті? Чому ти не шукала правосуддя?

– Бо судить нас – серце, а не люди.

Донька мені приносить фотокартку, на якому я бачу обличчя чоловіка…, що посміхається мені. Світиться! А права рука Його піднесена вгору, начебто вітає мене, а ліва на грудях – наче запрошуючи мене увійти. Я покірно слідую очима за Його запрошенням. А там – палаюче вогнище любові! Подібне до неземного світла сонця. І полилося це вогнище джерелом життя, і скрикнула я, бо відчула, що він мені рідний: «Ох-х! Який гарний! Серденько моє!»…
– Мамо, як це можливо, що ти за життя й не сповідалася жодного разу, а Бога розпізнала?…

…Жило два Серця: Старше було Відкрите, Молодше – незакрите. Відкрите Старше – дарувало Молодшому серцю свою усмішку, Молодше відповідало взаємністю. Наслідуючи Старше Серце, й Молодше почало усміхатися частіше, і згодом стало усміхнене, віддзеркалюючи свого Наставника.

І от, проходили люди й зранили Молодше Серце. У Старшого Серця теж з’явилася рана, можливо, ще швидше, ніж у Молодшого. Проте ці два Серця залишилися усміхненими. Старше – тому що завжди було усміхнене, Молодше – тому, що не зрозуміло, що сталося…

І зранили Молодше серце знову… і знову… і вже немає незраненого місця… і воно далі не розуміло, що сталося… І дивлячись на своє Наставниче Відкрите Серце, вкрите глибокими ранами, а й через біль усміхнене – воно теж усміхається.

Два серця завжди усміхнені до людей, тільки усмішки їхньої ніхто не помічає… Серце Боже й людське серце… твоє серце…, а може не твоє… То яке ж тоді твоє? Кого воно віддзеркалює?

Опрацювала Болєслава Сніжна